Вступне слово (стр. 2 )

Проектуючи часові простори історичного минулого України в свою драматичну сучасність, письменниця прагне продемонструвати саморух нації від сучасного до майбутнього. Важливим дороговказом на цьому шляху є історичне минуле, від усвідомлення його помилок і досягнень залежать подальші перспективи. Л. Старицька-Черняхівська наповнює твір алегорично-символічною знаковістю образів і ситуацій, трактує національні проблеми через морально-етичний аспект, надає змісту п’єси оптимістичного пафосу в осмисленні історичної долі свого народу.

Література:

1. Лотман статьи: В 3 т. – Т. 1. – Таллин: Александра, 1992. – 479 с. 2. Світло українського бароко. – К.: Мистецтво, 1994. – 288 с.: іл. 2. Українська драматургія передреволюційної доби (1900 – 1917). Історичний огляд // Червоний шлях. – 1926. – № 11 — 12. – С. 176 – 203. 3. Словарь театра: Пер. с фр. – М.: Прогресс, 1991. – 504 с. 4. Старицька-Черняхівська Л. Драматичні твори. Проза. Поезія. Мемуари / Вступ. стаття, упорядкув. та приміт. Ю. М. Хорунжого. – К.: Наук. Думка, 2000. — 848 с.

Микола Горбатюк

Видання Андрієм Ніковським

журналу ″Основа″ в Одесі в 1915 – 1916 рр.

А. Ніковський – один з чільних діячів українського національного руху першої чверті ХХ ст. В дореволюційні часи його громадсько-політична активність проявилась переважно в публіцистичній і видавничій сферах. Починаючи з 1907 р. він співпрацював з єдиною на той час щоденною україномовною газетою “Рада”. В 1911 р. очолив її тимчасово, а з 1913 р. редагував газету на постійній основі [1, арк. 600]. З початком першої світової війни, яку російський царат використав для розправи з українським національним рухом, газета “Рада” була закрита. А. Ніковський здійснив кілька спроб відновити газету, але вони закінчились невдачею. У вересні – листопаді 1914 р. він редагував “Літературно-науковий вісник” [1,  95]. Восени 1914 р. А. Ніковський намагався організувати в Києві видання нової україномовної газети “Вісти”. Місцева царська адміністрація, яка з пересторогою ставилась до будь-яких проявів національного руху, намагалася спинити “се у всякім разі шкодливе бажання видавати газету” [1, арк. 20]. Здолавши всі труднощі військового часу, А. Ніковський 2 січня 1915 р таки отримав дозвіл на газету. Але вже 9 січня 1915 р. було заборонено випуск всіх україномовних газет, а набрані матеріали – конфісковано [1, арк. 1].

Проте, національно-свідомі кола не полишили ідею видання українського часопису. В лютому 1915 р. в Києві було засновано редакцію майбутнього журналу “Основа”. До її складу ввійшли С. Єфремов, Д. Дорошенко та члени київської групи “Літературно-наукового вісника” [1, арк. 1]. Редагувати журнал було запрошено А. Ніковського. Редколегія вирішила видавати часопис не в Києві, а в Харкові чи Одесі [1, арк. 1]. Остаточний вибір місця дислокації редакції припав на Одесу, як на місто, з найбільш лояльною на той час цензурою.

Приступаючи до роботи над виданням, А. Ніковський не був впевнений у своїй видавничій компетентності. В листі до С. Єфремова він писав: “чи не краще мені усунутись від редагування “Основи”, бо я – людина відстала. Чи не краще як буде хто з киян” [1, арк. З8зв]. У відповідь С. Єфремов запевняв А. Ніковського, що його робота отримала “одноголосну апробату з проханням і надалі клопотатися спільними справами ”[1, арк. 1].

Через постійний жандармський нагляд видавати часопис під своїм іменем А. Ніковський не міг. Тому він запросив до співпраці своїх давніх одеських знайомих: на редакторську посаду І. Гаврилюка – голову Українського музично-драматичного гуртка “Українська Хата” в Одесі [1, арк. 426-427], а В. Буряченка за секретаря. “Патріотизм цих двох молодих громадян пішов так далеко, – писав А. Ніковський, – що вони, не вважаючи на небезпеку, провадили всю технічну справу, аж до експедиції, зашивання й розсилки пакунків, за 30 карбованців кожний щомісячно” [1,. 8].

Не зважаючи на те, що офіційно посаду редактора “Основи” посідав І. Гаврилюк, всіма фінансовими та видавничими справами керував А. Ніковський. Про це свідчить їхнє листування періоду видання “Основи”, яке зберігається у фондах Інституту рукопису НБУ. В своїх листах І. Гаврилюк обговорював всі питання видання журналу – від важливих до найдрібніших: про суми гонорарів за видані твори, про взаємовідносини з цензурою і жандармським управлінням, про розсилку оповісток, коли і як оголошувати передплату, про закупівлю паперу, кому надсилати журнал безкоштовно чи за зниженою ціною і т. д. [1, арк. 5-5зв.; 1, арк. 15-17зв.].

Випускати “Основу” доводилось у важких умовах військового часу. На перешкоді часто ставали нестача грошей і паперу. До того ж в Одесі важко було знайти людину, яка могла б грамотно переписувати українською мовою матеріали для часопису [1, арк. 22]. Але найбільше журналу дошкуляли цензурні утиски. Для “Основи” було запроваджено подвійну цензуру. Перший раз цензори читали кожен матеріал окремо, вирішуючи, дозволяти його, чи ні. А потім ще вимагали подати вже готові примірники,

“щоб перевірити, чи вірно дозволові все надруковано”[1, арк. 30]. До того ж “Основі” було призначено окремого цензора, про якого А. Ніковський писав: “Певно буде хто-небудь з прапорщиків, “говорящих мало-по-русски” [1, арк. 22]. Проте, А. Ніковський намагався не вступати в конфлікти з цензурою, вважаючи, що “Одеса таки завжди заприятелює з чиновником!...”[1, арк. 45зв.].

Друкувалася “Основа” в “Південно-російському акціонерному товаристві друкарської справи”, яке знаходилася за адресою – Одеса, вул. Пушкінська, 18 [1, арк. 2]. Друкарня постійно затримувала набір статей, вичитку коректурних примірників та випуск готового журналу. Причиною цього було нелояльне ставлення до “Основи” власника друкарні – Федора Шульги, якому, за свідченням А. Ніковського, не подобалося “що сміємо в цей час витикатись з чим би то не було” [1, арк. 1зв.]. В листі до Г. Саливона, редактор “Основи” писав: “То цензура мене мучить, то тепер свої люде…Шульга поводиться так, ніби ми з ласки й за спасибі друкуємо у нього книжку” [1, арк. 1]. А в листі до Є.  Ніковський нарікав, що окрім двох цензур “Основа” терпить “і од друкарні та бюрократизму Федора Григоровича” (Шульги – М. Г.) [1, арк. 1зв.].

До того ж “Основа” перебувала під пильним наглядом жандармського управління, де були переконані, що журнал видається “группой лиц из Киева во главе с Чикаленко для революционной пропаганды” [1, арк. 16 ]. Через ці підозри І. Гаврилюка навіть викликали в жандармерію, але він переконував поліцію, що видає журнал з власної ініціативи і на власні кошти [1, арк. 15зв.-17].

Часопис був призначений головним чином для інтелігенції, і, як зазначалося в жандармських звітах, носив “окраску тенденцій української соціал-демократії” [1, арк. 192; 1, арк. 168].

Передплатити “Основу” можна було в будь-якій українській книгарні Києва, Харкова, Полтави, Катеринославу, Катеринодару, Одеси, Петрограду й Москви.

Особливою активністю у розповсюджені журналу відзначалася українська книгарня “Слово” у Катеринославі. При її

допомозі “Основу” в Катеринославській губернії станом на кінець листопада 1915 р. передплатило 34 читачі [1, арк. 6]. Ще 16 – на початку 1916 р. [1, арк. 9; 1, арк. 10]. А. Ніковський в листі до Є. Чикаленка писав, що “Передплатників дала ″Основі” мало не сама Катеринославщина” [1, арк. 1зв.]. В роздріб “Основа” також продавалася досить швидко, тому книгарня “Слово” просила прислати додатково до попереднього замовлення ще 10 примірників 1-го числа журналу і замовляла 20 примірників 2-го випуску [1, арк. 5].

В столиці Російської імперії передплату журналу вела “Українська книгарня і базар”. Але левову частку примірників “Основи” петроградські шанувальники українського слова отримували не за передплатою, а через роздрібну торгівлю. Столична книгарня швидко розпродала всі 25 замовлених книжок першого номера “Основи” і просила редакцію надіслати ще 10, бо “є ще охочі покупці” [1, арк. 1]. На наступні випуски журналу книгарня очікувала ще більший попит і тому просила наступних номерів висилати по 50 примірників [1, арк. 1].

Відомості про початок виходу журналу “Основа” швидко поширились у Російській імперії. Досягли вони навіть Владивостока, де “Основу” на перше півріччя 1916 р. передплатило “Общество народных чтеній” [1, арк. 1-1зв.]. Жвавий інтерес до “Основи” проявили і деякі вищі навчальні заклади імперії. На 1916 р. журнал передплатила студентська бібліотека Катеринославського гірничого інституту [1, арк. 9; 1, арк. 10], а Новоалександрійський інститут сільського господарства просив для студентів висилати “Основу” безкоштовно чи за зниженою ціною [1, арк. 5зв.].

А. Ніковський рекомендував надсилати перший номер “Основи” всім передплатникам “Літературно-Наукового Вісника” [1, арк. 40]. А українським діячам, які були заслані до Сибіру, часопис надсилався безкоштовно. Так в 1915 р. “Основу” було вислано доктору В. Охримовичу до с. Богучани Єнісейської губернії, І. Лизановському в м. Нарим Томської губернії, доктору С. Юрику в м. Рибінськ Ярославської губернії, М. Мочульському в м. Буінськ Симбірської губернії [1, арк. 40]. І. Гаврилюк в листі до

А. Ніковського з’ясовував, чи надсилати в 1916 р. “Основу” тим політичним засланцям, які отримували її в 1915 р. [1, арк. 8зв.].

Протягом свого існування “Основа” не мала значних фінансових труднощів. Кошти систематично надходили від роздрібного продажу журналу та від передплати. Допомагали українські меценати та ТУП, не скупилася і українська інтелігенція. Варто відзначити, що сам А. Ніковський, після того як влаштувався працювати в “Союзі постачання армії Південно-Західного фронту”, з грудня 1915 р. почав передавати своє жалування в касу видавництва [1, арк. 2зв.].