Методика виховної роботи у військових підрозділах (стр. 6 )

Найважливіші з них – економічний стан держави та перспективи його розвитку і, як наслідок, прогнозовані витрати на національну оборону, розвиток науково-технічного та військово-промислового потенціалу; законотворчість у сфері оборони.

Важливою проблемою є визначення сутності Збройних Cил у контексті їх взаємодії з політичною владою.

Армія впливає на суспільство i державу перш за все через зв’язок воєнної діяльності із зовнішньою політикою держави. Щодо внутрішньої політики, то тут мають місце дві полярні точки зору: перша – армія знаходиться поза політикою, друга – армія є знаряддям політики. Досвід світової політичної практики надає підстави розглядати армію одночасно як об’єкт політики, тобто об’єкт управління i знаряддя реалізації політичних інтересів i цілей держави. Разом з тим армія може бути одним із суб’єктів політики, який чинить певний вплив на маси, великі соціальні групи, партії, державну владу, політичну систему суспільства в цілому. Такий підхід дозволяє розглядати армію як відносно самостійну політичну силу.

Низка об’єктивних обставин трансформує будь-яку армію в досить сталий, або, за іншою термінологією, консервативний інститут. Для військовослужбовця дисципліна, порядок, організованість є нормами повсякденної діяльності. У військовослужбовця виникає негативне сприйняття безвладдя одних i вседозволеності інших. Важливо й те, що армійська специфіка окреслює досить замкнене, відносно ізольоване від громадянського суспільства життя військових підрозділів i частин. В армії передбачені детальна регламентація усіх службових відносин, сувора відповідальність за недотримання визначених законами i військовими статутами порядку i правил. Унаслідок цих обставин в армії з’являється i підтримується відомчий дух корпоративності, особливої солідарності військовослужбовців. Завдяки цьому вона може зберігати себе як військове формування навіть за умови руйнування держави.

Сукупність соціально-економічних i політичних відносин, що складаються між державою та суспільством, зумовлюють роль армії в реальному житті. А це означає, що залежно від того, на яких засадах такі відносини базуються, проявляється позиція армії. При порозумінні та злагоді спільних інтересів вона позитивно сприймає внутрішньополітичне життя. Але якщо між державою i суспільством icнyють протиріччя, що негативно впливають на Збройні Cили, в їх середовищі за таких умов відбувається поділ на прихильників однієї або іншої сторони. Це породжує соціально-політичну нерівновагу, зумовлює розлад між командуванням i підлеглими, різними категоріями військовослужбовців, військовими та цивільними.

Участь армії у політичних процесах характеризується такими ознаками:

–  постійною соціально-політичною присутністю у суспільстві;

–  як наслідок, прогнозовані витрати на національну оборону; розвиток науково-технічного та військово-промислового потенціалу; законотворчість у сфері оборони;

–  можливістю безпосереднього залучення до політичного процесу як інструмента боротьби політичних сил;

–  прихильністю військовослужбовців до певної ідейно-політичної доктрини, партії, наслідком чого може ста­ти внутрішній поділ армії на ідеологічній основі;

–  необхідність поєднання професійної служби з мінімальним рівнем політичної діяльності військовослужбовців як громадян держави.

Одним із важливих факторів детермінації відносин армії та політичної влади є тип політичного режиму.

При тоталітарному режимі відомі три моделі відносин.

Партійно-тоталітарна. Політична влада здійснюється монопольно керівництвом правлячої партії, цивільною партійною номенклатурою. Армія є найважливішим i повністю підпорядкованим, підконтрольним об’єктом партійної влади.

Напіввійськово-тоталітарна. Політична влада знаходиться в руках правлячої еліти. Армія є одночасно центральним об’єктом політичної влади та її окремим суб’єктом.

Військово-тоталітарна, або стратократична (від грецького «стратос» – сила). У ній армія усуває від влади правлячу партію i здійснює одноосібне (монопольне) політичне кepiвництво. За такого режиму, як правило, органи влади скасовуються або підміняються військовими. Прикладами можуть бути військово-тоталітарні режими, що були встановлені в період після Другої світової війни в Бразилії, Греції, Чилі. У цих країнах від влади були усунуті президент, губернатори штатів, члени палати депутатів, службовці федеральних установ.

В ycix моделях армія виконувала функцію найважливішої опори тоталітарної влади, оскільки її метою було забезпечення повного та повсякденного контролю влади над усіма сферами державного, суспільного i навіть приватного життя. Політична роль Збройних Cил за таких соціально-політичних обставин не могла не бути виключно реакційною репресивно-мілітаристською.

Важливо підкреслити, що стабілізуюча роль армії не зводиться до силової peaкції на дії, які загрожують суспільству зсередини. В умовах демократії вона забезпечує стабільність суспільства своєю неучастю в політичній боротьбі, відсутністю демонстрації партійних симпатій та антипатій, неможливістю використання її в політичних та інших цілях, упевненістю та послідовністю своїх політичних позицій, зорієнтованих на підтримку конституції, законності та правопорядку, легітимних основ законодавчої, виконавчої та судової влади.

Проте необхідно визнати, що армії не завжди вда-ється здійснювати стабілізуючу роль. Інколи, навіть в умо-вах демократичних перетворень, вона самостійно втруча-ється в політику, стає активним суб’єктом владних відно-син. Теоретично можливі різні ситуації, коли порушуються принципи нeyчacті армії в політичній боротьбі, а її бойовий потенціал використовується не за призначенням.

Існує два шляхи приходу військових до влади.

Перший – законний, або легітимний, коли відповідності до рішення уповноважених на те вищих органів державної влади (президента, парламенту) у країні або в її частині запроваджується воєнний стан. Воєнний стан – особливий правовий режим, що запроваджується у разі виникнення виняткових обставин, які загрожують конституційному порядку в державі, стабільності, навіть самому її існуванню (збройний напад, стихійне лихо, спроба державного перевороту тощо). Після запровадження воєнного стану всі функції державної влади, що стосуються питань оборони, промислового виробництва, транспорту i зв’язку, забезпечення громадського порядку, державної безпеки, переходять до відповідних військових органів. Воєнний стан запроваджується на чітко визначений термін або правовими документами (конституцією, законом), або відповідним рішенням органів вищої державної влади.

Другий шлях – через військовий переворот, який є збройним виступом певних груп військовослужбовців проти політичної влади чи уряду. Розрізняють такі типи виступу армії з метою захоплення політичної влади:

–  бунт – стихійний i неорганізований виступ групи військовослужбовців;

–  путч – державний переворот (або його спроба), який здійснюється вузьким колом змовників шляхом виступу проти існуючої влади із залученням армійських підрозділів i який, у більшості випадків, призводить до запровадження військового режиму;

–  заколот – виступ, в основному офіцерських груп, з метою здійснити збройне повалення існуючої влади i запровадити військову диктатуру. Bapiaнтом заколоту є збройний тиск на владу з метою змушення її прийняти потрібне заколотникам рішення.

Оскільки армія є головним інструментом військового перевороту, під час подальшої організації суспільного життя особливі інтереси військових беруться до уваги в першу чергу. Нерідко трапляються випадки, коли військові здійснюють державний переворот виключно для вирішення своїх корпоративних інтересів. Влада їх найчастіше не буває довготривалою, якими б намірами вони не керувались, оскільки основними в суспільстві завжди є проблеми цивільного характеру.

У ряді держав армія виходила на політичну арену, ототожнюючи свою міць із силою політичної влади. При втручанні армії в сферу політики шляхом військового перевороту відбувається перетворення армії в активний суб’єкт політичного життя.

Світова статистика військових переворотів XIX-XX ст. змушує пильно придивитися до цього феномену розвитку політичного процесу. Зокрема, у Латинській Америці за 150 років було вчинено понад 550 військових переворотів. Болівія пережила їх 180. Військові диктатури тривалий час панували в Уругваї, Парагваї, Чилі. Свій вплив армія продемонструвала під час політичної кризи в Перу, де в 1992 р. президент розпустив парламент, арештував групу його керівників i призупинив дію деяких статей конституції. Тверда підтримка збройними силами дій президента дозволила йому контролювати ситуацію i рішуче здійснювати свою програму.

Стійкою зоною військових переворотів залишається Африка. 3 1948 по 2006 pp. було усунуто від влади чимало глав держав i урядів. В Азії військові також втручаються в політику, про що свідчать перевороти на Філіппінах, Фіджі (1987 р.), у Бipмi (1988 р.), Таїланді (1991 р.), Пакистані (1999 р.), Бірмі (2007 р.).

Досить високу активність продемонстрували військові й у політичному житті деяких європейських країн. Наприклад. у Греції після Другої світової війни відбулося 11 військових переворотів. В Icпaнiї з 1814 р. було вчинено 52 військових путчі, у тому числі їх спроби в 1978 i 1981 pp. за наявності демократичного державного устрою. Португальські Збройні Cили відіграли вирішальну роль у квітневих подіях 1974 р., що поклали кінець фашистському режиму. Французька армія в 1958 i 1961 pp. кинула виклик уряду. Роль сили, що робить спроби зберегти цілісність союзної державності i придушити сепаратистські рухи, в 1990-тi роки взяла на себе Югославська Народна Армія.

Із крахом тоталітарних структур, підйомом демократичних та національних pyxiв держав Східної Європи i країн, що знаходилися на європейській частині території колишнього СРСР, можливість втручання військових у владні відносини посилилася. Вона стала реальністю в Польщі в 1980-х роках, на початку 1990-х у Румунії, Югославії, Pociйcькій Федерації, Албанії, деяких інших країнах. Із проголошенням незалежності Україна розпочала створення національних Збройних Cил, вбачаючи в них гарант реальної державності. Більш ніж актуальними є їх подальше реформування, утримання та застосування. Необхідно підкреслити: політичне кepiвництво незалежної України з самого початку виключило можливість застосування військових формувань у політичному житті країни, вживши заходів щодо департизації армії та усунення її від внутрішньополітичної боротьби.