Методика виховної роботи у військових підрозділах (стр. 8 )

4 Отже, національна безпека має три рівні безпеки:

а) держави;

б) суспільства;

в) особистості.

Пріоритет рівнів безпеки

Забезпечення державної безпеки є лише функція, засіб забезпечення безпеки суспільства і особистості, тобто безпека держави займає підлегле місце стосовно до соціальної.

Державна безпека – суспільна безпека. Потрібно мати на увазі, що суспільство і держава виникли і розвиваються зусиллями особистості і в ім’я особистості – в цьому їх головне функціональне призначення.

Основою національної безпеки і її метою повинно стати забезпечення безпеки особистості за допомогою зміцнення суспільної і державної безпеки.

За відсутності безпеки особистості (її життя, совісті і власності) не може бути ні державності, ні суспільної безпеки.

Тільки за цих умов національна безпека буде відповідати потребам життєдіяльності і розвитку суспільства й особистості.

Нація та її соціальні інститути, головним із яких є держава плюс різні суспільні формальні й неформальні, урядові і надурядові організації, об’єднання, спілки, які у своїй сукупності покликані забезпечити безпеку особистості, різних соціальних груп і нації в цілому.

В Україні соціальні інститути визначені в Концепції національної безпеки України.

Таким чином, національна безпека – стан захищеності життєвоважливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз.

Шляхи зміцнення національної безпеки:

1 Нарощування власної могутності держави.

2 Стабілізація системи міждержавних стосунків, вилучення з неї крайніх форм політичної боротьби між націями і народом.

Але такай підхід стає можливий тільки в рамках досягнення певного балансу інтересів між різними суб’єктами міждержавних відносин і створення над урядових і міжурядових організацій, здатних вести ефективний пошук такого балансу в цивілізованих формах.

У цьому разі постає питання про діалектику суверенітету і безпеки. Суть його в тому, що зміцнення національної безпеки допускає добровільне обмеження власного суверенітету за рахунок формування політичних союзів і створення урядових організацій, покликаних створити умови безпеки своїх членів, скорочення волесприйняття суверенного рішення окремою державою.

Це – зовнішній аспект національної безпеки.

Внутрішній аспект – політична стабільність. Тому політичний суве­ренітет для власної стабільності повинен опиратися, перш за все, на політичну стабільність самої нації.

Політична стабільність значною мірою залежить від ефективності і дієвості механізму політичної влади, його здатності об’єднати інтереси різних соціальних груп і верств суспільства на вирішення загальнонаціональних проблем.

Історія знає два способи забезпечення політичної стабільності:

-  диктатуру, за цих умов апарат державного управління, незважаючи на всі протидії, силою змушує націю йти шляхом, який обрала певна соціальна верства та апарат влади, що представляє їхні інтереси;

-  демократію (від грецького "влада народу"). Створені умова для участі народу й окремої особи у формуванні державної політики.

Щоб суспільство було стабільним, необхідно ліквідувати:

а) низький рівень політичної свідомості й культури мас;

б) негативні традиції;

в) вікову ворожнечу;

г) егоїстичні позиції окремих соціальних груп.

Для цього створюються органи влади, які послідовно, опираючись на суспільні організації і партії, перебудовують політичну свідомість, підвищують рівень політичної культури, вдосконалюють усю систему політичних відносин у суспільстві.

Розвиток і процвітання нації поза межами розвитку матеріального виробництва в принципі неможливі. В цій сфері з особливою силою і гостротою постає проблема безпеки нації.

Політична стабільність суспільства не може довго існувати, якщо вона не опирається на систему виробничих відносин, які забезпечують сприятливі умови для функціонування і розвитку нації суспільства, особистості. Тому необхідно створювати таку систему виробничих відносин, яка б звела до мінімуму всі протиріччя у сфері розподілу матеріальних благ.

Інтереси національної безпеки вимагають формування такої системи виробничих відносин, яка б не тільки сприяла зростанню національного багатства і розвитку продуктивних сил суспільства, а дозволяла кожному його громадянину зайняти належне місце в системі суспільних відносин.

Таким чином, економічні відносини, які гарантують стабільні матеріальні умови для життєдіяльності й розвитку особистості, виступають як головний фактор політичної стабільності, що забезпечує високий рівень національної безпеки.

Інша проблема, пов’язана з політичною стабільністю – культура, особливо політична культура суспільства та особистості.

І. Кант (1724-1804) розподіляв населення країни на народ – тих, хто засвоїв культурні традиції, і натовп – зібрання людей, які випали з духовного життя суспільства.

Саме у сфері культури закладена проблема моральності народу, його відношення до Батьківщини, до оточуючих, до себе.

Через проблему культури проглядається система політичних традицій і моралі, політичної культури суспільства.

К. Маркс (І818-1883) писав: „Ідеї стають матеріальною силою, коли вони опановують масами”. І це так. Але справа в тому, що ця матеріальна сила при певних умовах здатна все знищити на своєму шляху. Політизація мас, які не мають практики політичної боротьби, елементарних уявлень про політичну культуру, призводять до того, що ними опановують найбільш радикальні ідеї.

Тому інтереси національної безпеки вимагають, по-перше, прийняття попереджувальних заходів щодо запобігання втягування широких народних мас у політичні процеси, що досягається реалізацією їх основних інтересів на рівні інститутів державної влади; по-друге, створення системи виховання на­селення щодо поваги до Конституції, законів, парламентських форм веден­ня політичної боротьби.

Політична стабільність суспільства, яка володіє розвинутою системою соціальних інститутів, здатних виражати політичні, економічні, національні, релігійні та інші інтереси різних верств і груп, значно вища, ніж у тих суспільствах, де ці інтереси безпосередньо зіштовхуються в політичній боротьбі.

Тому рівень національної безпеки буде визначатися мірою розвитку соціальних інститутів суспільства, покликаних забезпечити оптимальні умови для існування і розвитку особистості і суспільства загалом.

Діалектика національної безпеки і політичної стабільності ставить питання про роль і місце політичного керівництва, його здатність активно брати участь у політичних процесах в інтересах забезпечення оптимальних умов для розвитку нації, його здатність передбачати можливі наслідки рішень, що приймаються.

Національна безпека – це здатність зберегти цілісність, суверенно вирішувати політичні, економічні та інші проблеми, виступати як самостійний суб’єкт системи міждержавних відносин.

Головні сфери національної безпеки:

–  зовнішньополітична;

–  державна;

–  воєнна та сфера безпеки Державного кордону України;

–  внутрішньополітична;

–  економічна;

–  соціальна та гуманітарна;

–  науково-технічна;

–  екологічна;

–  інформаційна.

Усі ці елементи важливі у своїй сукупності (система безпеки). Вони мають складний характер. Так, у понятті „економічна безпека” виділяється енергетична складова, „інформаційна” – безпека культурного розвитку тощо.

Політика інститутів державної влади, яка дає можливість знайти оптимальне співвідношення між цими компонентами заради створення задовільних умов для розвитку особистості й суспільства, і є політика національної безпеки.

Мета політики національної безпеки – це вільний розвиток особистості, розквіт суспільства і держави.

2.2 Воєнний аспект національної безпеки

Важливе місце в системі національної безпеки займає воєнна безпека, яка є однією з пріоритетних в діяльності інститутів влади.

Сама по собі воєнна безпека не є самодостатньою характеристикою і критерієм, який дозволяє дати однозначний висновок про рівень безпеки держави.

Мета воєнної безпеки – створення зовнішніх умов для функціонування і розвитку особистості та суспільства.

Воєнна безпека повинна розглядатися не як мета, а лише як засіб.

Воєнна безпека – це той аспект національної безпеки, який безпосередньо пов’язаний з використанням воєнної сили, засобів збройного насилля.

Специфіка воєнної безпеки в тім, що вона характеризує здатність держави і її Збройних Cил протидіяти або не допускати нанесення шкоди її національної безпеки засобами збройного насилля.

Воєнна безпека має дві сторони:

–  зовнішня – можливість і здатність нейтралізації воєнної сили, яка діє із-за кордону;

–  внутрішня – нейтралізація внутрішніх деструктивних проявів воєнної сили.

Воєнна безпека безпосередньо пов’язана зі станом воєнно-політичної обстановки на глобальному, регіональному і двосторонньому рівнях, а також з обороноздатністю держави.

Воєнно-політична обстановка – це стан міждержавних і воєнно-політичних відносин, який фіксується в певних просторово-часових рамках. Вона виступає тільки як один зріз системи міждержавних відносин, який формується і розвивається в тісній єдності з іншими: економічними, політичними, релігійними тощо. Не може бути ізольованої воєнно-політичної обстановки без її глибокого переплетення з іншими сферами міжнародних відносин.

Сутність воєнної небезпеки, полягає в наявності ймовірності воєнного конфлікту між державами, або коаліціями держав, а також у можливих наслідках цього конфлікту, які виражаються в нанесенні суттєвої шкоди національним інтересам та національним цінностям сторін шляхом застосування воєнної сили. Воєнна небезпека виникає за умов, коли, по-перше, в міждержавних відносинах мають місце певні конфлікти та протиріччя (політичні, економічні, територіальні та ін.), по-друге, наявні спроби вирішення цих протиріч за допомогою воєнної сили.

Таким чином, воєнна небезпека взагалі – це сукупність політичних, економічних, воєнних та інших факторів у відносинах між державами, яка за певних обставин і умов здатна призвести ці держави до воєнного конфлікту того чи іншого масштабу. Для конкретної держави воєнна небезпека полягає в потенційній можливості стати об’єктом воєнної агресії з боку іншої держави (коаліції держав), а також у наслідках цієї агресії.