Протистояння. інша реальність. Повітряні чорнороби війни (стр. 15 )

Час здається зупинився. Тільки ревіння турбін, вихор від лопатей і нескінченне очікування. Очі раптом вловили дивний рух серед верхівок дерев. Їх гілки, ніби зрізані невидимою косою, падали і, негайно підхоплені вітром, неслися геть. “Кулі, – зрозумів льотчик, – “червоні” намагаються дістати, а “вертушка” прикрита схилом, кулі лише січуть верхівки...”

Зверху на бриючому прошив повітря “Яструб”. Слух вловив знайомий тріск бортових кулеметів – ведений бився, стримуючи натиск червоноармійців. Чи ж довго він стримуватиме їхні атаки...

Нарешті на поляну вискочили десантники. На руках тягли поранених. Підбігли до борту, хапливо їх закинули всередину і знову кинулися до лісу. А назустріч їм бігли, пригинаючись від вихору, знайомі фігурки в льотних шкірянках. Екіпаж збитої “вертушки”. Живі!

- Сто третій збитий! Спостерігаю падіння і вибух! – Обпалила слух доповідь ведучого другої пари прикриття. – Суботу збили!

Чортове передгір’я забрало ще одну машину.

Навіть крізь гул двигунів льотчик чув, як наближається тріск стрілянини. Кулеметні черги лунали все ближче. Несподівано з тріском луснуло дзеркало, іскристі осколки бризнули у кватирку. Прямо в центрі дзерколотримача з’явилася кругла дірка.

От, зарази! “Червоні” його таки намацали!

Наступна куля прошила борт поряд з лівою ногою, просвердливши рівну дірку в стійці крісла, і зникла десь за спиною, в салоні.

- Толю, ти як? – Почув він голос веденого.

На краю поляни з’явилися десантники. Вони бігли до машини і, раз за разом, обертаючись до лісу, скидали зброю і шматували чергами кущі. Відступали не абияк – перекатом. Поки одні перебігали від узлісся до борту, інші прикривали їх вогнем. Потім самі відкочувалися під прикриттям черг товаришів.

- Збираю людей. Скоро буду злітати. Що в тебе?

- Насідають. Весь в дірках, як решето. Толю, швидше! “Червоні” вже близько віл тебе. Повторюю – “черво”... – І голос веденого раптом обірвався. Чергова куля розбила радіостанцію.

А за його спиною вже гриміли в салоні десантники, які заскакували туди. Недбайло відчував, як сідала під їхньою вагою “вертушка”. За бортом мимо кабіни до дверей бігом, часто оступаючись, пронесли хлопчину з залитим кров’ю обличчям, потім ще когось на плащ-наметі.

Несподівано льотчик відчув, як щось зло і сильно куснуло ліве зап’ястя. Інстинктивно відсмикнув руку, підніс долоню до очей. В ліве зап’ястя вп’явся розтрощений корпус годинника. Куля влучила в циферблат і, зрикошетивши, ум’ялася в приладову дошку.

- Все, командир! Всі на борту! Злітаємо! – Почув він крізь ревіння движків крик борттехніка.

- Точно всі? Скільки чоловік? – Всі! Навіть убитих витягли. Рівно тридцять один!

“З нами тридцять чотири! – обпалила думка. – Максимальний допуск – двадцять. Перевантаження майже в два рази...” Льотчик вагався, порив вітру, і перевантажена машина завалиться на бік, тоді все – всім хана! Але часу на роздуми не залишалося. В салоні гриміли черги кулеметів і карабінів десантників, які били по узліссю. Лік йшов на секунди, навіть на долі секунд.

Відтиснув вгору, до максимуму РУДи, він піймав знайому мить “підхвату”, коли пришпорена форсажною потугою машина буквально здиблюється, потяг важіль загального кроку на себе, плавно віддаючи ручку, гасячи правою педаллю поворотний момент гвинта.

- Давай, рідний, давай! Тягни, “яструбочок”!

Гелікоптер пішов крупним тремтінням, намагаючись зі всіх своїх механічних і кінських сил виконати волю пілота. Колеса вирвалися з встеленого опалим листям ґрунту гірського схилу. Рубаючи гвинтом верхівки дерев, ламаючи гілки балками підвіски, гелікоптер буквально проломлювався крізь хащу в небо.

- Ах ти, мій хороший! Миленький ти мій! – Майже кричав він, відчуваючи, як зникає, видавлюється з душі, з серця страшна напруга хвилин, які минули.

Пробивши хмари, до нього прилаштувався ведений. “Живий!” – радість теплом огорнула серце. А вигляд обох “Яструбів” був далеко не геройський. Зв’язок розбитий, половина приладів не діє, з обшивки на всі боки стирчать гострі задирки пробоїн. За веденим, до того ж, тягся легкий маслянистий слід. Та головне – живі. Тепер би тільки через Куру перевалити...

...За річкою шлейф з гідросистеми веденого став густіти. Недбайло раз за разом стурбовано поглядав на його машину. Чи дотягне? Несподівано внизу промайнули характерні бруски санітарних машин та зелені квадрати польового шпиталю. Дотягли! “Яструб” веденого відразу ж став знижуватися. “Значить, здорово його “червоні” зачепили! – Зрозумів Недбайло. – Пішов на вимушену, бідолаха...” Але провести його до землі вже не міг – палива в нього було тільки до кутаїської смуги.

...Вже на землі, вимкнувши двигуни, Недбайло згадав про час.

- Скільки ж ми там просиділи? – Запитав він у штурмана.

- Двадцять дві хвилини, Толю. Двадцять дві хвилини...

***

...Сніг був мокрий, повітря було мокрим, від цієї сирості дерло в горлі. Близька Балтика дихала сирістю і латвійський січень був пронизливо сирим – що день, що ніч. А безперервний снігопад допомагав стирати різницю між днем і ніччю. Втім, льотчики полку на непогоду не скаржилися – відсипалися четверту добу за майже двомісячну безперервну роботу. До цього кожна хвилина денного часу була на обліку – не встигнеш витрусити з вух гул двигунів, як лунає команда: “По літаках!” Ще три дні тому було так, а зараз льотчики сплять до полудня, не кваплячись, ідуть в їдальню, завидно вкладаються спати. Ідилія!

Снігопад був безперервний, а снігу на землі не дуже багато – вітер здирав снігове покривало.

Понад самою землею дув рівний спокійний вітер, поземка текла по полю аеродрому, повторюючи звивини розбитої ґрунтової дороги по південному його краю. А вище, якраз на рівні зросту дорослої людини відбувалося казна-що, неймовірне творилося – вітер кидався з боку в бік, сипав повними жменями снігу, величезною лапою хватав його на льоту, згрібав з кущів, з бадилля картоплі, забивав блимання ліхтаря над командним пунктом. Ця снігова метушня мала свій голос – ніби підвивав бездомний, голодний пес; ніч була чорна, сніг білий і в його білому кружлянні полковник Клімов бачив білі пташині крила...

...Українські військові частини з’явилися в Прибалтійських республіках в тридцять восьмому року. Спочатку – на весні того року – тільки в одній Литві, на землі якої в черговий раз зазіхнула створена державами-переможцями Англією, Францією і США Річ Посполита Польська. Оскільки Польщу оточували осколки розгромлених в Першій Світовій війні імперій, то новостворена країна прихопила собі дещо більше територій, ніж їй визначила Антанта. Урвали поляки і в переможеної Німеччини, і в новоствореної Чехо-Словакії, а у Литви в двадцятому році відхопили шматок території разом зі столицею. Польща утримувала і частину Білорусії, окуповану, коли йшла Громадянська війна в Росії. Антанта всі ці самозахвати змушена була визнати. Але з двадцятого року між Литвою та Польщею дипломатичних відносин не було.

Взагалі, у відносинах з сусідами поляки були унікумами – у Польщі не було ні одного сусіда, який ставився б до поляків хоч би байдуже. Однак до вибриків варшавських пустунів ставилися доброзичливо у Парижі і Лондоні, тому вельможне панство в Бельведері дозволяло собі з кожним разом все більше і більше. І на початку тридцять восьмого там вирішили узаконити захоплену у литовців Віленщину, змусивши Каунас відновити дипломатичні відносини з Варшавою.

В першій половині березня тридцять восьмого року на литовсько-польській демаркаційній лінії був знайдений труп польського прикордонника. Варшава поклала відповідальність за це на литовців і відхилила пропозицію Каунаса про створення спільної комісії для розслідування прикордонного інциденту. Литовцям поляки пред’явили ультиматум з вимогою відновити дипломатичні відносини і прибрати з литовської конституції згадку про Вільно, як про столицю Литви. Одночасно в польській пресі розпочалася кампанія із закликами провчити Литву і організувати похід на Каунас.

Отримавши інформацію про польські плани, в Каунасі ударили на сполох і звернулися до своїх сусідів і природних союзників. Свою думку висловили Німеччина, СРСР та Україна з Латвією і Естонією.

Фюрер німецького народу в цей час готувався до приєднання чеських Судетів, тому повідомив Варшаву, що німецькі інтереси обмежуються тільки Мемелем – литовською Клайпедою, а в іншому Польщі надається повна свобода рук. Литві німці порадили прийняти польський ультиматум. В Москві литовцям також порадили “поступитися насиллю”, тому що “міжнародна спільнота не зрозуміє литовської відмови”, хоча росіяни і вказали полякам, що зацікавлені у незалежності Литви і проти розв’язування війни.

У Києві оцінили обстановку зовсім інакше. Українці пам’ятали недавню польсько-українську війну. Тоді спільно з російськими комуністами поляки спробували відхопити кусень українських земель. В той раз нападники отримали одкоша. Однак планів своїх не змінили. В Києві добре розуміли, що Франція з Великою Британією не стануть надто напружуватися, коли у поляків або ж російських комуністів з’явиться підходящий “казус беллі”. Далі дипломатичних демаршів справа не просунеться. Отже, союзників потрібно були шукати серед тих, хто кровно зацікавлений тримати Польщу в “рамках пристойності”. Це були країни Прибалтики насамперед. Тому в ніч пред’явлення польського ультиматуму литовцям, в Києві був підписаний договір про взаємодопомогу у випадку агресії. І міністр закордонних справ України заявив з трибуни Ліги Націй, що українські вояки захищатимуть кордони Литви, як кордони своєї власної країни. Вже наступного дня польському військовому аташе продемонстрували політ трьох передсерійних бомбардувальників К-36 з наступним бомбометанням з захмарних висот однієї експериментальної бомби вагою в десять тонн з влучанням у десятиметрове крейдяне коло на полігоні. Це ми готуємо сюрприз для агресора – так ввічливо було пояснено польському полковнику. (Звичайно, йому не сказали, що літаків всього тільки десять і вони ще проходять заводські льотні випробовування, а керованих десятитонних бомб всього лиш три штуки, та й то дві з інертним наповненням бойових частин. Втім, пан полковник був не в тім’я битий, розумів, що коли стане гаряче, польським містам і від бомб меншого калібру мало не буде.)

А щоб остаточно відбити у войовничих панів охоту брязкати шаблями, в той же день повітрям у Литву був перекинутий один батальйон легкої піхоти. А з Одеси в другій декаді березня вийшли транспорти з бойовою технікою для двох зенітно-артилерійських, інженерно-саперної та авіаційної бригад. Особовий склад цих частин перекинули в Литву також повітрям. Так українські авіатори провели тренування у наведенні “повітряного мосту” в умовах, наближених до бойових. З березня морські судна стали ходити в балтійські порти – Клайпеду, Лієпаю і Ригу, регулярно. Однак Гетьман не планував надовго лишати українських вояків у тій балтійській країні. Потрібно було всього лише продемонструвати можливому агресору наміри і можливості. Але в кінці тридцять восьмого року вже СРСР запропонував Латвії і Естонії розмістити на їхніх територіях свої війська – нібито для захисту від можливої агресії, – і дозволити створити військово-морські і авіаційні бази. Балтійський флот вийшов з Маркізової калюжі, а на кордонах були зосереджені радянські війська – як додатковий аргумент не бути надто впертим. І тоді ці дві країни теж звернулися до Українського уряду з проханням про допомогу. В Ризі й Таллінні справедливо розсудили, що український Гетьман не стане встановлювати у їхніх країнах соціальну справедливість, а от червоний маршал Ворошилов цією справою займеться неодмінно, і так чи інакше, але приєднає їхні країни до “союзу нерушимого”. З Ригою і Таллінном Києвом були укладені аналогічні договори про взаємодопомогу. Радянського вторгнення не відбулося тому, що спочатку планувалася операція проти нечисленних латвійської і естонської армій, без врахування на негайну сутичку з українськими військами. В Кремлі, звичайно, Києва не боялися – надто малою була українська армія в порівнянні з півторамільйонною РСЧА. Однак на той момент комуністи не планували операцію проти України.