Протистояння. інша реальність. Повітряні чорнороби війни (стр. 9 )

Втім, не одного тільки Крутеня запросили на ту доленосну зустріч...

В його журналі регулярно друкувався відомий руський ас Великої війни Олександр Прокоф’єв-Сєвєрський, одноногий пілот, геніальний конструктор і неперевершений аналітик. Тоді ж в журналі “Авіація і час” почали друкуватися нотатки Сєвєрського, які згодом оформилися в книгу “Повітряна могутність – шлях до перемоги”. А сам Олександр Миколайович став консультантом Гетьмана України Павла Скоропадського по авіації та провідним викладачем у Авіаційному університеті, де готувалися командири авіаційних частин та з’єднань, апологетом створення яких був також і Євграф Миколайович Крутень.

Мало хто тоді розумів, для чого саме потрібна військова авіація. Які літаки будуть головними, на забезпечення діяльності яких будуть спрямовані дії всіх інших. Іншими словами, яка авіація буде найголовнішою. Щоб визначити це, потрібно максимально точно спрогнозувати характер бойових дій майбутньої війни, “побачити” поле бою і зрозуміти, які задачі на ньому – над ним – буде виконувати нова система озброєнь, що проектується. Потрібно було зрозуміти, які літаки будуть становити головну складову частину бойової авіації, які машини будуть виконувати основну задачу війни. Це питання не тільки найскладніше, воно є і найважливішим при створенні нової бойової системи, якою і є військово-повітряні сили. Нова бойова система буде задавати ті тактико-технічні характеристики, яким повинен відповідати бойовий літак. Помилка тут недопустима, бо оплатиться поразкою у війні. Авіатори, на думку яких спирався Павло Скоропадський: Євграф Крутень, Олександр Сєвєрський, Віктор Павленко поставлену задачу вирішили.

Основна задача збройних сил на війні – знищення живої сили та бойової техніки ворога, його центрів управління, економіки та транспортної системи, підрив морального духу населення. Головна задача авіації – знищення ворожої армії, руйнування ворожого тилу, підрив бойового духу ворожого війська і населення. Отже, головною є ударна авіація – бомбардувальники та штурмовики. Саме бомбардувальник робить головну справу, для якої і створюються військово-повітряні сили. Не забули і про винищувальну авіацію. Але функція її була допоміжною, літаки-винищувачі це вірний помічник своєї ударної авіації та захисник своїх наземних військ і території країни.

Ззовні все ніби цілком повторювало постулати теорії Джуліано Дуе. Але тільки ззовні. Тому що зміст вкладався зовсім протилежний. А головне, технічне забезпечення піднялося на вищий щабель, ніж це було в кінці Великої війни...

...З пілотської кабіни виглянув командир літака, жестом показав, що буде сідати. Генерал кивнув, показуючи, що зрозумів, і знову відвернувся до ілюмінатора. Звичайно, можна було б сісти в ліве крісло, але він принципово після заборони літати вирішив не займати більше пілотського місця. Щоб не ятрити душу, бо важко переживав розлуку з небом. Бо Крутень був не просто льотчиком-винищувачем, це був визнаний ас Великої війни, повітряний витязь, віртуоз пілотажу, майстер повітряного бою. Хто пізнав смак неба, той і без слів розумів його, а тому, хто ніколи не тримав штурвал літака, словами не пояснити.

Автомобіль, ліцензійний “хорьх” – їх тільки-тільки почали випускати невеликими партіями на Південночорноморському автозаводі, чекав генерала. І тільки літак зупинив свій біг по бетонці аеродрому, підкотив до “бджілки”. Ад’ютант послужливо розкрив дверці, ледь Євграф Миколайович ступив на бетонні плити аеродрому.

- В штаб! – Коротко наказав Крутень, обриваючи доповідь капітана. – Коротко про головне!

Головним за час його відсутності було завершення фронтових випробовувань нового ударного гелікоптера з керованими протитанковими ракетами. Звіт випробувань, підписаний вищим командуванням армії, невдовзі пришлють з штабу Донецького фронту. Повідомив про завершення випробувань сам конструктор – Ігор Сікорський. Він був присутнім під час відбиття масованої атаки радянських танків на плацдарми на лівому березі Міусу в районі Матвєєва Кургану. Чотири десятки спалених танків і жодних втрат.

А всього тільки п’ятнадцять років тому нове дітище Сікорського навіть літати прямо не могло, усміхнувся про себе Крутень. Та й військова кар’єра для нового літального апарату його творцем навіть не планувалася. Це була цілком мирна машина для цілком мирних цілей, насамперед порятунку людей в тих місцях: в горах, в морі, в лісі, в місті, де не допоможуть ні літак, ні дирижабль. І перше замовлення на гелікоптери фірма Ігоря Сікорського отримала саме від морської рятувальної служби...

Але любимим дітищем генерала Крутеня стала керована зброя. Спочатку авіабомби, потім, коли з’явилися великі літаки, що піднімалися на недосяжну для зенітних гармат висоту, авіаційні та зенітні ракети.

Так, говорив тоді, в двадцять сьомому на зустрічі з Гетьманом Євграф Миколайович, авіація за один виліт може перетворити на купу руїн будь-яке велике місто, столицю ворожої держави, і розтрощити його до фундаментів, а самі фундаменти вивернути з землі. Але чи доцільно це робити? “Вмійте рахувати” – повторив він улюблену приказку адмірала Нельсона. Скільки понесе країна затрат для створення тисяч і тисяч важких літаків, скільки потрібно палива, бомб і багато чого іншого для забезпечення діяльності такої кількості літаків. Скільки потрібно підготувати екіпажів, скільки витратити на їхню підготовку. А скільки допоміжного персоналу потрібно для хоча б однієї тисячі важких бомбардувальників? Метеорологів, працівників ремонтних служб і заводів, скільки потрібно пошити парашутів, вовняних курток, унт...

І все для того, щоб встелити бомбовим килимом площу на якій знаходиться мізерний об’єкт – якась станція чи завод по випуску підшипників. А є ж рішення значно дешевше, тільки складне.

Перемога, говорив далі Крутень, кується в майстернях в тилу, котиться по рейках і завершується ударом багнета на фронті. Щоб майстерні в тилу перестали працювати, немає необхідності зрівнювати їх з землею. Досить всього лише позбавити їх енергії – знищивши точним влучання важкої бомби якусь електростанцію чи навіть розподільчу підстанцію, – і сировини, розбивши стрілки, запасні колії, інфраструктуру станції на залізниці, по якій постачається сировина та вивозиться готова зброя. І регулярно такі удари повторювати, зводячи нанівець відновлювальні роботи на об’єктах. Тоді перемога просто не доїде до фронту.

Але постає проблема: точно влучити бомбою у вибрану малорозмірну ціль можна лише з малої висоти, де літак-бомбардувальник сам стає мішенню для зенітних гармат і легкою здобиччю для винищувачів. А з великою висоти бомба впаде за кілька кілометрів від потрібної цілі. Отже, задача повітряної війни переходить у площину вирішення технічної проблеми створення авіаційної зброї, яка влучає точно у вибрану ціль, незважаючи на висоту польоту літака. І для цього в Україні було все необхідне: інженери, досвідчені майстри і розвинена промисловість.

Павло Скоропадський зрозумів капітана Крутеня і сприйняв його ідеї. І за тиждень Євграф Миколайович – в інвалідному візку! – очолив науково-технічне відділ новоствореного штабу авіації. Сам штаб військово-повітряних сил очолив генерал Віктор Павленко, який власне і створював ще в часи Центральної Ради українську військову авіацію. І пріоритет у фінансуванні нового виду збройних сил був найвищим.

В цьому рішенні втілювався в життя один з постулатів теорії генерала Дуе – збройні сили країни повинні діяти під одним керівництвом, кожен вид – армія, авіація, флот, – не може вести свою окрему війну, як це було раніше. В ті славні часи навіть государ-імператор “всія Русі” не міг змусити своїх генералів і адміралів діяти злагоджено. А згодом це проявилося в тому, що підняті царем до висот влади генерали і адмірали здали свого монарха “полум’яним революціонерам”. Та й по всьому.

Генерал Павленко створення важкої бойової авіації почав з створення авіації цивільної. Він ще раніше умовив повернутися з Північно-Американських Сполучених Штатів здібного конструктора і героя минулої війни Олександра Прокоф’єва-Сєвєрського. В двадцять третьому році той застував у Одесі свою авіаційну фірму, яка випускала швидкісні поштові літаки для доставки кореспонденції через Атлантику.

А Євграф Крутень продовжив свою роботу, вже як керівник потужної державної установи, визначаючи шляхи розвитку української бойової авіації. Своєю роботою він підтверджував, що коли прийнято правильне рішення, то на потрібному місці зажди знайдуться потрібні люди. Потрібні люди в нього знайшлися. Недаремно ж свого часу Крутень разом з такими, як сам, ентузіастами авіації заснував авіаційний часопис. Цілком за біблійним висловом: “Час розкидати каміння, час збирати...” Тепер прийшов час збирати потрібних і талановитих людей під єдиним керівництвом.

В той же, він залишався в душі льотчиком-винищувачем і розумів, що і проти України можуть застосувати таку ж зброю – важкі бомбардувальники, які з запаморочливих висот будуть знищувати цілі на землі. І шукав зброю протидіяти цьому. Досліди довели, що літак-винищувач та зенітна гармата з задачею надійного захисту своїх військ та території країни від повітряного нападу справитися не зможуть.

Потрібні були інші рішення.

І їх знайшли молоді фанати авіації. Одним з них був Сергій Корольов з Одеси. А в Києві закінчив навчання Володимир Чаломей. Крутень зумів розгледіти в цих двох непересічних особистостях потрібні йому якості. Він почав поступово піднімати обох талановитих юнаків вгору. І в тридцять третьому році вони очолили власні науково-виробничі фірми. В співпраці з своїми німецькими колегами обидва створювали принципову нову, ракетну зброю. Фірма Сергія Корольова зайнялася розробкою зенітних ракет, а під керівництвом Володимира Чаломея створювались літаки-снаряди для авіації і військово-морського флоту.

Відомі вже в світі авіаконструктори теж не сиділи на місці. В одному тільки Харкові засновано було два потужних авіаційних центри. В новоствореному Харківському авіаційному інституті створився з молодих студентів потужний колектив під керівництвом вже відомо у авіаційному світі конструктора Йосипа Нємана. Ще одну авіаційну фірму, яка створилася після об’єднання Харківського авіазаводу та конструкторської фірми очолив Костянтин Калінін, який переїхав до Харкова з Києва.