Протистояння. інша реальність. Повітряні чорнороби війни (стр. 7 )

З кабінету директора заводу вони вийшли разом.

Молодчий перегнав з Львівського авіазаводу новий бомбардувальник саме для Петровського. І майже дві години вони лазили по літаку – машина була новою, даремно, що ззовні мало чим відрізнялася від першої серії. Потрібно було все прийняти від перегонщиків, перевірити роботу систем, з допомогою заводських спеціалістів освоїти нове – пощастить, коли в тиждень вкладуться. Добре, передача багато часу не займає, за дві-три години екіпаж-перегонщик здасть корабель і назад, на завод, готувати для якогось стройового екіпажу чергову машину. Петровський так і сказав Молодчому.

- Все, відганяв я своє. – Заперечив Олександр. – Цю машину здаю тобі, а от наступна – моя!

Вони присіли в тіні величезного крила, притулившись спинами до коліс. З люка пілотської кабіни по одному спускалися інші члени двох екіпажів, стиха перемовлялися між собою. Здача відбулася. Тепер підписати необхідні папери, і Саша зі своїми хлопцями відправиться на завод. Час не ждатиме.

За півгодини вони сиділи в заводській їдальні, згадали минуле, ділилися планами на майбутнє. А поговорити їм було про що.

- Працюю вже рік і перегонщиком, і випробувачем, – оповідав Олександр про свої поневіряння в тилу, – але основна робота та сама – навчаю таких, як ти колишніх пілотів цивільної авіації, водити в бій “єроплани”. А сам ще ні разу не скинув жодної бомби по ворогу, тільки на полігоні, та й то, цементні[19]... Ти краще поділися бойовим досвідом. Либонь, вже за сотню бойових здійснив? Чи більше?..

Петровський посміхнувся, саме накладав салат з помідорів у тарілку. Спробував на смак, додав солі. Перед обома льотчиками стояли тарілки з м’ясом, смаженою картоплею, салатниці зі свіжими помідорами, огірками, тертою морквою, заправленою сметаною, піали з консервованими грибочками та малесенькими ніжинськими огірочками. Живописний натюрморт доповнювали скляні глечики з червоним виноградним вином, правда, за міцністю воно скоріше нагадувало сік, хлібним квасом та компотом.

- Якраз сотню. Кругле число. – Підтвердив Петровський. – Але в останньому вильоті мого “ведмедя[20]” так пошарпали, що, боюся, доведеться його на капремонт тягти. Жодного разу з дірками не повертався, а тут враз прокомпостували, видно, за всі вильоти разом!

- Ну-ну... – Молодчий зацікавлено підвів голову, глянув на капітана. – Розповідай-но...

- Є така приказка у бандюг: “Жадність фраєра згубила...”, видно вона про мене. Основна і запасна цілі були закриті хмарами, а скидати бомби, сорок двохсотп’ятдесятикілограмовок, просто так, в полі не хотів. Вийшов на станцію, – це завжди ціль, еге ж? – різко знизився до двох тисяч метрів, а там на вхідних і вихідних стрілках по зенітному бронепоїзду. І не зівали, були напоготові, ніби заздалегідь чекали на мене. От вони й врізали. За нахабство, так думаю. Серед білого дня якийсь дурень над ними літає на такій висоті, що палицею зіб’єш, та ще й на такій громадині, як “ведмідь”...

Розповідь Петровського була короткою, ніби рапорт про виліт писав. Правда, допомагав собі – ручною столового ножа креслив на паперовій серветці схему профілю польоту, захід на бомбометання, як вибудовував протизенітний маневр після бомбометання, набір висоти і повернення на базу.

- Соромно признатися, але коли росіяни дали залп з усіх стволів, перепудився до смерті...

Петровський замовк, тільки з серцем ввіткнув виделку в шматок м’яса.

- Не переймайся, цей недолік вже виправлено у новій модифікації. Тепер для “ведмедів” прийняли нові бомби, керовані. З тринадцяти тисяч скинеш її, та й по всьому. Під вогонь зеніток знижуватися не доведеться. Твій новий корабель саме цієї модифікації, серії “К”. Це означає – керована зброя. І віднині всі бомби, починаючи з “п’ятисоток”, будуть з пристроями теленаведення. Втім, основним озброєнням для К-36 будуть нові керовані п’ятитонні та десятитонні бомби. Звичайно, така бомба на порядок дорожча за звичайний боєприпаси, але вона того варта. Спробуй-но з десятикілометрової висоти точно влучити в міст чи, скажімо, доменну піч однією бомбою... В кращому разі поцілиш так в радіусі півкілометра від цілі...

- Коли полком зробити виліт, цілком можна влучити. – Заперечив Микола. Заперечив даремно, знав, що Молодчий має рацію, але хотів завести друга на більшу відвертість.

- Ти так не кажи більше! – Сашко помахав перед носом у Петровського пальцем. – Влучити, ти влучиш, але скільки всього переорють твої бомби довкола тієї печі чи електростанції, хай їм біс! Після такого нальоту – цілим полком – від місцевих аборигенів тільки пил залишиться! А воно нам потрібно?

- Не потрібно. Я розумію, війна коли-небудь закінчиться і нам потрібно буде потім з цими сусідами жити далі. Тому залишати по собі криваву пам’ять не варто. – Погодився Петровський. І додав по хвилі роздумів. – Хоча дуже цього хочеться. Сам знаєш, за мною борг товаришам комуністам лишається.

Втім, особисте капітан не вважав за потрібне виставляти напоказ. Тому змінив тему.

- Наш полк, до речі, на новий штат переводять. Чув? Що там у верхах про це гомонять?

- Чи ти думаєш, що я на короткій нозі з нашим Головкомом? – І Молодчий коротко реготнув. – Що гомонять у верхах мені не відомо, але, що тепер кожен полк АДД[21] буде мати одну ескадрилью розвідників, знаю добре. Тепер кожна четверта машина з заводу йде з розвідувальним начинням замість бомбового. На кожному такому К-36ДР[22] тридцять тонн розвідувальної та радіоапаратури. Щоб відразу ж передати зібрані розвіддані куди слід. Ми десь місяць тому, – і знову весело зареготав, – літали над Лазуровим Берегом. Йшли на п’ятнадцяти тисячах, під нами жодної хмаринки, а в нашу оптику навіть окремі камінчики на пляжі побачити можна. А летіли ми – вмри від заздрощів! – над пляжем, де дівки голяка засмагають. А мій штурман-оператор – пустун! – картинку з того пляжу прямо на КП транслював. А там сам генерал Крутень з усією своєю свитою патлатих вундеркіндів. Уявляєш, якого прочухана я отримав, коли повернулися!

- Та тобі той прочухан, як з гуся вода! Щоб це зрозуміти, досить було твої циркові піруети над смугою побачити. – Усміхнувся Петровський. – Я чомусь відразу ж подумав, що на таке тільки ти здатен.

- А то! – Самовдоволено посміхнувся Молодчий. – Набридло для інших машини ганяти...

- А мені б не набридло. – Раптом спохмурнів Петровський. – Скільки можна на одному везінні виїжджати з усіх халеп. Сьогодні повезло, завтра, а післязавтра – на піску догоряти будеш...

Молодчий здивувався. Він знав, що серед його учнів подейкували, ніби Микола Петровський такий собі везунчик долі, в сорочці народився. Олександр і сам вірив у льотчицький талан, щасливу зірку – і в свою зорю також, – знав на власному досвіді, що бувають всякі випадки. Але везіння Петровського виходило зовсім не з випадковості. Молодчий не раз літав з Петровським і щоразу був вражений дивним чуттям, інтуїцією ще недавно “цивільного” льотчика. Його не потрібно було вчити, не потрібно було підказувати – він визначав і схвачував все сам.

- Ти це чого? – Він штовхнув Миколу в плече. – Ти це кидай, чуєш! Яке в тебе везіння? Та ти ж пілот від Бога! Щоб хтось ще так машину відчував, політ... такого я не знаю! А я літунів за свій вік бачив!

- Та ні, я не скаржуся на долю, не думай. – Поморщився Петровський. – Ніяк після свого крайнього вильоту відійти не можу. Повівся на дурничку, і міг за це заплатити чужими життями. Соромно!

- Дурниці! – Відмахнувся з досадою Молодчий. – Як ти не можеш зрозуміти: та ми з тобою щасливі люди, Колю! Ми знайшли застосування своїм здібностям, а це не кожному дано! Нам дала роботу війна, це так. Краще, звичайно, коли б роботу нам дало мирне життя, але вибирати нам не довелося: йде війна, і ми обрали своєю професією захист своєї Батьківщини... Ми офіцери і громадяни своєї країни...

- Так, війна – це наша робота.

...Середина серпня. Спека не спадає, сонце так само довго висить нерухомо в зеніті, розпікаючи метал, бетон та каміння до такого стану, що до них не доторкнутися. Дощі короткочасні, на чверть години затягне хмарами небо, побризкає небесна водичка, ледь гамуючи сонячний жар, і знову денне світило продовжує обпікати все навколо. Аж небо вицвіло, стало білястим, як праний-перепраний льотний комбінезон. Все живе ховається в тінь, завмирає і чекає, поки розпечена біла куля сховається у морі і звідти, з морської далини, потече на розпечений кам’яний острівець приємна прохолода.

На кам’янистій поверхні острова жодного руху, тільки величезні антени радіолокаційної станції обертаються невпинно, проціджуючи повітряний простір над Чорним морем. На бетонному майданчику гелікоптер почав розкручувати свої лопаті і троє офіцерів притримують від того рукотворного вітрюгану кашкети: вітер несе пісок і дрібні камінчики, але все-таки це приємніше, ніж обпалюючи спека.

- Я пройдуся над платформами, а ви попередьте чергову зміну, а то ще зіб’ють генерала до бісової мами. – Генерал-лейтенант Крутень міцно потиснув руки проводжаючим і легко заскочив в салон.

Двоє проводжаючих офіцерів – командир радіолокаційного посту та командир зенітної батареї приклали правиці до козирків кашкетів, віддаючи честь. (Вийшло досить кумедно, зважаючи на те, що обидва притримували лівицями свої головні убори.) Але генерал того вже не бачив – двері ковзнули по рейкам і С-34[23] енергійно здійнявся в вицвіле до білого небо. За кілька хвилин рокітливий гул його двигуна і шум лопатей стихли. Темна плямка гелікоптера розтанула в блакитному серпанку над Чорним морем трохи пізніше.

Євграф Миколайович Крутень дивився в круглий ілюмінатор на водну поверхню, яка проносилася внизу. Острів Зміїний залишився позаду. За якісь дві хвилини ліворуч з’явилася нафтова платформа. В блакитному прозорому серпанку на північ виднілася ще одна. Ці платформи побудували всього лише два роки тому, саме для їх захисту і розмістили на острові батарею зенітних ракет та станцію наведення. Правда, пост радіолокаційного спостереження був тут збудований давно і належав він морякам, та вони потіснилися і по-братськи розділили з авіаторами цей невеличкий шматочок кам’янистий суші. Цієї ночі зенітники збили дві дев’ятки радянських Іл-4, які намагалися завдати бомбового удару по нафтових платформах. Ворожим літакам не дали навіть підійти на відстань прямої видимості цілі, збили ще на підльоті, кілометрів за сорок від найближчої платформи. Але цей наліт виявив суттєві недоліки в організації оборони.