Протистояння. інша реальність. Повітряні чорнороби війни (стр. 6 )

Але цього від росіян українці чекали двадцять два роки. І відповідно готувалися до війни. Хоч і говорять, що жоден військовий план не витримує й першої сутички з ворогом, однак початок цієї війни пішов все-таки по планам українських генералів, а не “червоних маршàлів”. А опівдні першого дня війни виступив Гетьман України і суть його звернення до українського народу становили дві фрази: “Ми ніколи не здамося!”, а також: “Комуністи приходять і зникають, а російський народ зостається...”

На Харківському напрямку радянські війська відразу вперлися в неприступний оборонний рубіж. Росіяни змогли тут заглибитися на українську територію на якийсь кілометр-два. А далі їх зустрів нищівний вогонь артилерії – на кожний з ста п’ятдесяти кілометрів Харківського оборонного рубежу припадало по чотири ствола важких артсистем восьми, дванадцяти і шістнадцятидюймового калібру. А ще по вісімдесят-сто стволів польової артилерії – гаубиць і гармат сто п’ять, сто двадцять, сто п’ятдесят два і сто п’ятдесят п’ять міліметрів. І вся ця потуга прострілювали ворожу територію на дальність до шістдесяти кілометрів від кордону. Це не рахуючи батареї-двох чи дивізіону середніх та важких реактивних систем залпового вогню на кожний кілометр оборони. Повторилася ситуація Кримської війни, коли російські солдати гинули під нищівним вогнем нарізних штуцерів англійців і французів, а самі були не в змозі дотягтися до них кулями своїх гладкоствольних рушниць. Тільки в цій війні стрілецьку зброю піхоти замінила артилерія частин і з’єднань. А також нові засоби розвідки цілей для самохідних батарей і дивізіонів, радіозв’язок артспостерігачів і вогневих батарей. Радянським генералам стало зрозуміло вже сьомого вересня, що удар на цьому напрямку провалився. За три дні наступу росіяни втратили на Харківському напрямку шість повнокровних дивізій – всі вони були знищені артилерією ще на підході до районів зосередження, не встигнувши зробити у відповідь жодного пострілу. Але ще два дні продовжувалася кривава м’ясорубка, поки в радянській ставці “червоні маршали” не зрозуміли марність своїх зусиль.

Таким самим, коли не потужнішим щитом був прикритий Донбас – фундамент оборонної промисловості України. Шалені атаки росіян відбивалися з великими для противника втратами, і вже на третій день наступ тут радянські генерали припинили. Ще не скінчився перший тиждень війни, як ворога вдалося вибити назад на його територію, відновивши на Харківському і Донецькому напрямку лінію державного кордону. Але на схід від Харкова, на Сумському, Чернігівському напрямах радянські війська заглибилися на українську територію на двадцять-п’ятдесят кілометрів. На півночі червоні окупували Білоруський автономний край, хоч подолати Брестський оборонний рубіж не змогли – там місяць йшли запеклі бої. Потім і тут затихло аж до весняного наступу, коли в квітні українська армія вигнала загарбників зі своєї землі.

Після тижня жорстоких боїв лінія фронту на деякий час стабілізувалася. Наступу піхоти та танків не було, але тривали запеклі артилерійські дуелі та повітряні бої. І хоча авіація росіян, особливо ударна – бомбардувальники та штурмовики, значно перевищувала за чисельністю українські ВПС, зенітні ракети і гармати не давали їй використати свою перевагу. Але й українці не могли завоювати панування в повітрі. І тільки з наступного, сорок третього року терези перемоги стали схилятися на бік української сторони.

І дальня, стратегічна авіація набувала в цій війні особливе значення.

А потім були три – осінній та два зимових – наступи радянських військ. Як казали жартівники – “три нищівні сталінські удари”. Нищівні для радянських же військ. У не прикритих оборонними рубежами коридорах в районі Чернігова, Сум, Куп’янська та Старобільська росіяни тричі починали наступ. Але кожного разу ударні угрупування, після короткого просування вглиб української території, відсікалися фланговими ударами і, після недовго опору, оточені радянські армії розсипалися, ніби карткові хатинки. Спочатку свої війська кидали генерали, а за ними й інші командири. А набрані до війська селяни не бажали помирати за людоїдську комуністичну владу. І вже до весни наступного, тисяча дев’ятсот сорок третього року, в українському полоні опинилося близько двох мільйонів радянських солдатів та офіцерів...

...Військовий льотчик повинен не просто пілотувати літак – не просто управляти, вміти крутити віражі та бойові розвороти, злітати і сідати на рівних майданчиках; пілотувати бойову машину – значить відчувати себе повелителем, володіти нею, як своїми пальцями, своїми м’язами і нервами. Військовий льотчик – не просто пілот, це віртуоз, який досконало володіє вищою технікою пілотування і зброєю своєї машини; це майстер високого класу, здатний в небі на такі карколомні трюки, від яких і на землі голова йде обертом, він вміє в будь-якій ситуації володіти собою, миттєво приймати правильні рішення, йти на необхідний ризик, стріляти зі снайперською точністю, до кінця бути впевненим у собі, виконувати задумане, незважаючи на протидію ворога. Без цього не буде військового льотчика, не буде перемоги...

Військовий льотчик – не тільки професія, військовий льотчик – це призвання. Правда, Микола ніколи не думав стати військовим пілотом, йому більше подобалося перелітати від одного порту до іншого, спочатку, як він вважав, на Середземному та Чорному морях, а потім, дасть Бог, і в океани вийде. Але доля посадила його за штурвал бомбардувальника і він відчув, що це те, до чого завжди несвідомо прагнув.

В кімнату заповзали перші промені сонця. Микола встав і запнув штори – дружина ще спала. На годиннику стрілки витяглися в одну вертикальну лінію – через півтори години виліт. Все було приготоване ще з вечора і Петровський вагався, чи будити Оксану зараз, чи нехай поспить ще трохи. Але жінка – від його пильного погляду, напевне, – проснулася. І коли через півгодини водії чергового автобуса стукнув у двері будиночка Петровських, капітан вже закінчував допивати каву.

Командир був першим в салоні автобуса. Втім, недовго. За дві-три хвилини екіпаж був у зборі.

Вони під’їхали до “бджілки” – легкого двомоторного і двокілевого моноплана, який виконував роботу повітряного візника, коли потрібно було командиру полку чи комусь іншому негайно відбути у термінових справах, зв’язкового та поштового літачка штабної ланки – відмінні аеродинамічні якості дозволяли йому сідати і злітати на найменших майданчиках, – вже готового до зльоту і піднялися в маленький, але затишний і комфортабельний салон з двома рядами крісел. Всього вісім, саме на один екіпаж.

Засвистів стартер правого двигуна. Лопаті його описували димчасте коло, піднятий вітер тягнув по бетонці шлейф піску, куряви, стьобав по фюзеляжу і кілю спресованими струменями повітря, створюючи враження розбігу. Заспівав і другий двигун, “бджілка” м’яко, ніби остерігаючись, рушила з місця. А висоту літачок набирав енергійно, куди там винищувачам! Капітан витягнувся в кріслі, намагаючись задрімати – політ він признавав лише, коли сам був за штурвалом, а літати пасажиром він не любив.

Дорога до Сімферополя здалася йому довгою і нудною, навіть стомлюючою. Напала апатія і він бажав тільки одного, щоб політ швидше закінчився. Приземлилися на заводському аеродромі.

Авіазавод належав авіаційному концерну Сікорського – тут випускали його знамениті міжконтинентальні лайнери і літаючі човни “Кліпери”. А з початком радянсько-української війни тут почали виробництво, вірніше, перенесли з Харкова – мільйонне місто було надто близько до лінії фронту – важких дальніх бомбардувальників К-36 Костянтина Олексійовича Калініна, одного з найталановитіших авіаційних конструкторів України. Він ніколи не йшов торованими дорогами — з його КБ виходили машини переважно незвичайні, містили в собі оригінальні рішення, а відпрацювання нових схем включало перспективні конструкторські і наукові прийоми, які стали широко використовуватися іншими конструкторами лише багато років опісля. Втім, для випуску цих повітряних кораблів під Львовом збудували новий державний завод, та поки що остаточно доводили бомбардувальники до ума тут, в Сімферополі.

Ще при заході на посадку Петровський помітив лінійку з семи машин. Для незвичного ока вони, здавалося, нічим не відрізнялися від того, на якому він вчора виконував бойове завдання, але у капітана очі пам’ятали кожен шов на площині чи корпусі і відмінності просто кричали про себе. Екіпаж також побачив нові машини і відразу, ще колеса не чиркнули по бетону посадочної смуги, почалося обговорення видимих якостей нових повітряних кораблів.

- Ти бачив? Крилові установки інші. – Стрілець і командир вогневих установок обговорювали нові гармати. – Ага, замість двостволок поставили револьверні. Здорово придумали!

- А кабіна нова. – Другий пілот показав на скляні панелі пілотської кабіни. – Тепер можна зі свого крісла хвіст побачити. І огляд вниз з пілотського місця, по всьому, значно кращий...

Штурмани відмітили відсутність антен. Сховані в фюзеляжі, зробили одностайний висновок. І жваво обговорювали нову навігаційну та прицільну апаратуру, яка неодмінно має бути на новій машині – не даремно ж з’явився отой обтічник під носовою кабіною...

Вони вже підходили до башти заводоуправління, з якої видно було льотне поле заводського аеродрому, коли над смугою пройшов К-36. Літак розвернувся та й щез, щоб через кілька хвилин з’явитися знову. Прохід на висоті ста метрів здійснювався чітко посередині між ЗПС[18] та руліжною доріжкою. Розворот, прохід на максимальній швидкості на тій же висоті, різкий набір висоти гіркою, майже як винищувач, і знову розворот з креном градусів вісімдесят. Петровський разом зі своїм екіпажем спостерігав за цією “презентацією” нового літака, прикривши дашком очі від яскравих променів вранішнього сонця. Посадка була проведена з блиском, і ось вже літак зарулює на стоянку.

- Клас! – Очі штурмана сяяли від захвату. – Таке витворяти на важкому бомбардувальнику!

Капітан нічого не сказав, але відчув, як гострі кігтики заздрості дряпнули десь глибоко в душі. А ще подумав, що, здається, він знає, хто цей повітряний хуліган. Петровський і сам був не проти встругнути щось таке, але стримував природні бажання, боячись здатися хлопчиськом...

А з повітряним шибайголовою Петровський зустрівся в кабінеті директора авіазаводу. Він саме зайшов підписати необхідні папери – прийомна нового літака була досить морочливою справою – і потрапив на “начальницьку прочуханку”. Однак для льотчика, який стояв на килимі перед розгніваним директором рознос цей був, як з гуся вода. Він – це навіть зі спини було видно, – аніскільки не боявся начальницького гніву. І Петровський навіть не здивувався, коли впізнав свого наставника, який рік тому навчав його бойовій майстерності, Сашу Молодчого, тобто, льотчика дальньої авіації капітана Олександра Гнатовича Молодчого... За ті місяці, що Петровський освоював ази військової науки, вони потоваришували. Навіть більше. Хоч капітан Молодчий і був командиром у Петровського, вони стали друзями.