Протистояння. інша реальність. Повітряні чорнороби війни (стр. 1 )

Останнім часом з’явилося досить багато творів на тему альтернативної історії. На жаль, українських письменників, які б зайнялися цією темою, поки що немає. Даний твір є спробою порушити царину в цій області української літератури. По аналогії з концепт-карами, “Повітряні чорнороби війни” є концепт-твором на тему альтернативної історії. Власне тому літературні якості поступилися технічним та військовим аспектам.

Описані події, імена, технічні характеристики і т. д. повністю вигадані і всякий збіг з реальними є випадковістю.

Пилип Станіславський

ПРОТИСТОЯННЯ. ІНША РЕАЛЬНІСТЬ.

ПОВІТРЯНІ ЧОРНОРОБИ ВІЙНИ.

“...ніколи, ніколи не буде Вкраїна,

не буде рабою московських катів...”

Українська пісня часів радянсько-української війни

Квапливо висунутий в засаду на Таманському березі, Леонід Ляховський відсипався, приходив до тями після тижня безперервних боїв. Часу було доволі – попереду був майже весь день і ціла ніч.

Близький фронт ухав, гримів і поблискував спалахами вибухів. Очманілі літаки проносилися на швидкості, петляли по заплавам, брижачи воду і гонячи хвилею очерет – всього цього лейтенант не чув. “Піднімати тільки у випадку команди по радіо “Атака!” і на обід...” – наказав він вкладаючись під крилом свого “Грифона” на розстелених техніком чохлах. Леонід відчував себе на межі фізичних сил, йому здавалося: всі бачать, як він спустошений останнім боєм з “яками” над Керченською протокою...

- Льонь, не спи, – смикав його напарник по засаді, Амет-Хан Султан, який неспокійно вовтузився поряд, – Льонь, я вранці літав на Анапу... Ти також туди літав. – Амет водив пальцем по карті. – Три хвилини льоту по прямій...

- Чотири, – уточнив Ляховський, не відкриваючи очей.

- Нехай так, чотири хвилин. Сказали, тут у “червоних” аеродром винищувачів. Звідси вони наші штурмовики б’ють. Перевірте... – Він підняв темні очі на Леоніда. – Ти літаки там бачив?

Обличчя Амета по-східному замкнене, потайне, з довгастим розрізом очей, припухлими повіками і суворою лінією рота. Але це тільки так здається. Враження це пропадає, коли на нього сходить натхнення спілкування. Траплялося це не часто, але коли траплялося, то зізнання були до дна. Тоді вже Амет звільняв душу від вагань та тривог. Він вже виливав Ляховському душу у кривдах, заданих командиром морської авіагрупи[1], утаємничив в невдачу своєї нічної вилазки до станиці, де в батальйоні зв’язку знаходилася бровастенька козачка Капа, Капітоліна, – але головного він ще не сказав.

- А людей ти там бачив? Техніку, заправники, пускачі?

- Ні. Ні людей, ні техніки...

Серед льотчиків Амет-Хан – єдиний, кому Ляховський міг довіритися після Керченської протоки: яке у Амета чуття! “Амет, ззаду “як”! “Як” на хвості! ” – “Промаже”, – коротко відповідав Амет, все бачив і, головне, розпізнав у противнику хапливого нетерпеливця, який не зуміє втриматися в хвості. І весь подальший перебіг подій підтверджував правоту Амета: так і не відкривши прицільного вогню, “червоний” відвалював переворотом, вважаючи за краще не зв’язуватися з цим “хохлом”. Кому, як не Амету відкритися після незрозуміло-прихованого – на пустому місці, з нічого – виникнення над Керченською протокою “Яка-першого”? Ляховський тоді проґавив ту мить, що передує двобою, коли противник, готовий до бою, ніби ледь відкриє себе, свою виучку, свій клас... Цієї дорогої секунди, якою так майстерно користується Амет-Хан, Леонід не отримав того разу. Обпалила смертельна близькість раптом виниклого на хвості противника і він відчув миттєвий параліч волі, коли льотчик відчуває себе зловленим у приціл. Відмова на “яку” гармати чи спустошені боєм снарядні коробки – тільки це врятувало Леоніда. І далі взагалі відбувалося таке, що тлумаченню не підлягає. Як він вивернувся і потім сам піймав у приціл “як”, Ляховський і сам до пуття не розумів. Запитати у когось було безглуздо, але переможний кінець не повинен закривати собою прорахунків і помилок. Переможець повинен їх першим знати, бо недовго тоді йому ходити переможцем...

Амет, звичайно, найкращий порадник у цьому випадку.

...В авіагрупі ходили чутки про незвичайне завдання. Когось кудись мали відправити. На чию долю воно випаде, того ніхто не знав. Як завжди, при появі подібних чуток всі цілими днями думали, гадали, сперечалися. Коли вранці в другу ескадрилью прийшов підполковник Клімов, здогадалися – випало їм.

Без всякого вступу, вислухавши рапорт командира ескадрильї, підполковник оголосив:

- Дві пари вашої ескадрильї завтра зранку перебазуються на підскок. Працювати з підскоку будуть лейтенанти Ляховський, Удовиченко і Амет-Хан, Левчук. Підготуватися до перельоту на підскок сьогодні ж. Механікам до кінця дня провести регламентні роботи на машинах, інженеру перевірити підготовку літаків, щоб жодного дефекту... Робота у вас буде напружена, по особливим завданням авіагрупи і штабу повітряної армії. Командиром підскоку призначаю лейтенанта Ляховського. Питання є?

На світанку ланка перелетіла через протоку на Таманський берег і до сходу сонця була на новому аеродромі...

...Керч потрапила під артилерійський обстріл з першої хвилини війни. Звичайно ж, евакуювали цивільне населення заздалегідь і берегові батареї подавили встановлені на косі Чушка і мисі Тузла гармати росіян, але загроза нового обстрілу залишалася. А Керч, як порт і промисловий центр, мала надто велике значення, щоб можна було не зважати на це. Тому вже через три тижні бойових дій до Криму перебазували повітряно-штурмову бригаду для проведення десантної операції на Таманському півострові. Підтримати дії десантників доручили фронтовій авіації Кримського ОК[2]: двом штурмовим та бомбардувальній авіаційним бригадам. Не рахуючи власної авіації десанту.

Район висадки знаходився в межах досяжності берегової артилерії і успіх операції визначився саме своєчасною і потужною підтримкою десантників. Аеромобільні підрозділи, по суті, представляють з себе легку піхоту і, відповідно, їм властивий і основний недолік таких формувань – відносно низька вогнева міць. Цей недолік вимагає якоїсь компенсації. Підтримка далекобійних артсистем дозволила виконати задачу з низькими втратами. Висаджені з гелікоптерів батальйони змогли під прикриттям потужного артилерійського вогню закріпитися на п’ятикілометровому перешийку між Кизилташським та Ахтанизовським лиманами. Поки в радянських штабах зрозуміли, що трапилося, і спробували знищити десантників, вони встигли заритися в землю і звести в проході між лиманами і на перешийках між Чорним морем і Кизилташським лиманом і Азовським морем і Ахтанизовським лиманом траншеї. Зосереджені на узбережжі Керченської протоки радянські частини не чекали удару з тилу і оборону не готували – очевидний прорахунок вищестоящих штабів. Одних тільки гармат А-19[3] було взято півсотні. Та півдюжини боєкомплектів на кожну. Захоплені гармати негайно розвернули на сто вісімдесят градусів. А за півгодини кораблі Азовської флотилій висадили морський ешелон десанту. До кінця дня на плацдармі були обладнані опорні пункти і кількість артилерійських стволів доведено до шістдесяти на кожний кілометр оборони. І ніяка атака в лоб – а по іншому ударити не було ніякої змоги, фланги прикрила артилерія з Криму, – стала нестрашна...

...Аеродром підскоку знаходився в двох кілометрах від передової. На тріскотню на передовій перестали зважати вже до кінця першого дня. Зліт в бік Азовського моря і набір висоти, тільки досить відійшовши від аеродрому. Посадка також за один захід з бриючого. Це щоб не засікли майданчик по хвостам пилу і не накрили артилерією. Втім, сапери встановили для винищувачів легкі арочні перекриття і тепер знищити літак могло тільки пряме влучання в капонір. Згори майданчик виглядає, як ґрунтова дорога. Власне, це й була дорога, її просто розрівняли танковими бульдозерами і утрамбували котками та встелили металічними плитами злітно-посадочну смугу, щоб не демаскувати пилом. На голій землі стовп пилу від винищувача при злеті піднімається на висоту триповерхового дому. Сірий піщаний пил служив “якам” і “лагам” сигналом для нападу. Для мисливців такий момент – роздолля, ціль іде по прямій, нічого зробити не в змозі. Бий на вибір!

Завдання ланці випадали цікаві. Піднімаючись позаду радянських розвідників, які летіли в тил, “Грифони” відрізали їм шлях до відступу, знімали коригувальників, допомагали своїм фронтовим бомбардувальникам та штурмовикам, які поверталися з завдання. Винищувачі з’являлися з тилу і спочатку радянські льотчики приймали їх за своїх. Тому навіть підходили так, щоб важко було розпізнати силует літака.

Пару днів виконували роботу без якихось випадків. Правда, росіяни винюхували підскок, і ввечері над майданчиком довго кружляла пара “яків”, а коли вони полетіли всі тривожно очікували обстрілу – передова, ось вона, поряд! Але до самого ранку все було спокійно. Розвідники підскок не помітили.

Наступного дня поблизу лінії фронту, над Кубанню, ескадрилья штурмовиків вела важкий бій з ворожими винищувачами. Ескорт – перша ескадрилья морської винищувальної авіагрупи підполковника Клімова, – був зв’язаний боєм з “яками”. І тут шлях назад штурмовикам заступила група “лаггів” – шість машин, які невідомо звідки вискочили. Ланка Ляховського встигла з’явитися вчасно і відбити напад. За кілька годин історія повторилася знову. Стало зрозуміло, що ця шістка – ворожий підскок...

“Іли”, які піднімалися з таманських аеродромів, йшли на Керч дев’ятками. Кожна отримувала винищувачів супроводу при підльоті до лінії фронту. Колона в тридцять шість бойових одиниць, кожною своєю клітиною скоряючись головному літаку, сформувалася, кожна машина знайшла своє місце в строю, заспокоїлась, збуджуючи спільне відчуття зібраності, неподільної – вінець командирських зусиль! – єдності, дозволяючи ведучому, як кажуть льотчики, “додати газку”, збільшила швидкість польоту...

Слідом за штурмовиками йшли “Пе-другі”. Будуть завершувати удар штурмового полку, ставити в Керчі остаточну крапку...

Пілоти засади, попереджені повітряним пунктом спостереження, сиділи в кабінах і прислухалися до рацій. Все готове до миттєвого запуску, шоломи застебнуті, весь технічний склад біля машин. Але сигналу все немає. Ось вже десять хвилин, як ворожі літаки в повітрі. І раптом коротке, спокійне:

- “Замок”, давай! – Заревли двигуни і прямо зі своїх стоянок “Грифони” пішли на зліт. – Давай, рідненькі!