Протистояння. інша реальність. Повітряні чорнороби війни (стр. 3 )

...“Кобри” вийшли на свою територію. Мельник ще раз оглядівся навкруги. Все ніби добре. Всі його машини на місці. Ворога в повітрі не видно.

- Гєра, ми далі самі підемо. Якщо є ще пальне, йди до двісті дев’ятого...

- Ага! – Радісно відізвався той у відповідь. Де тільки його недавня статечність і лінькуватість подівалися. – Спасибі, Паша! Ми назад!

Винищувачі молодецьким розворотом розтанули в блакиті неба, пішли назад у вогонь захищати не свої, а інші людські життя та долі...

...Ранок зайнявся радянською артилерійською канонадою. Слідом за вогневими нальотами близько восьмисот танків, намагаючись снарядом, вогнеметом, гусеницею розірвати канати окопів і траншей, ринули вперед. Коли розвиднілося, на допомогу танкам прийшли пеленги, клини і колони літаків з червоними зірками на площинах крил. Але в небі вони виявилися не одні – літаків з жовтим тризубом на блакитному щиті було не менше. Натужне виття авіаційних двигунів, винищувачів, які носилися один за одним, гул бомбардувальників та штурмовиків, стрекотання “шваків[11]” та “кабеесів”[12], стукіт великокаліберних кулеметів, заливиста стрілянина зенітних автоматів, довгі, громоподібні розкати серій бомб, які вибухали, знову і знову впліталися звуковою мозаїкою в бій, який то затухав, то розгорявся з новою силою.

Знову людина проти людини, люди проти людей. Тільки одні захищали свій дім, інші намагалися пограбувати його. Одні хотіли жити в своєму домі з “вишневим садком”, де “хрущі над вишнями гудуть”, а інші намагалися загнати їх в “світову комуну” “вільної праці”. Вільної від результатів цієї праці.

Серпневий наступ радянських військ очікували і готувалися. Сорок третій рік обидві армії, які стояли одна проти одної, зустрічали майже на тих самих рубежах, на яких почалася ця війна. Після зимового наступу бої на Сумському, Куп’янському та Донецькому напрямках стали затихати. Радянські фронти поступово припиняли спроби прорвати оборону українських армій. А на початку весни наступила загальна глибока і тривала пауза, яка означала початок підготовки до нового наступу. Це було зрозуміло по обидва боки від лінії фронту. Літа одні чекали з неминучим зреченням, що будуть знову наступати і сподівалися, що новий наступ буде вдалим, інші були впевнені, що ворогу і цього разу не вдасться зрушити їх з місця.

...Перше експериментальне підтвердження довоєнної теорії “глибокої операції”, розробленої за товстими стінами Генерального Штабу РСЧА та НКО, пройшло в степах і напівпустелях далекої Монголії, де війська 57 особливого корпусу комдива Георгія Жукова (невдовзі розгорнутого у 1-шу армійську групу, а Жукова отримав звання комкора) провели першу в двадцятому столітті “блискавичну війну”. 20 серпня радянсько-монгольські війська завдали удару по ворожим дивізіям і 23 серпня замкнули кільце оточення навколо 6-ї японської армії. Головним героєм цієї битви став танк, головна ударна сила Сухопутних військ.

Танк, породження “позиційного тупика” Першої Світової війни, вперше голосно заявив про себе, як про основний аргумент, який схилить шальку терезів у воєнному протиборстві. І “мирна батьківщина світового пролетаріату” енергійно взялися за накачування броньованих кулаків. Створені в Радянському Союзі за ідеями танкового генія Вальтера Крісті та незрозумілій допомозі державного департаменту США танки БТ і радянську версію британського “Віккерса-6 тонн”, випереджало наступне покоління “сухопутних броненосців”, вже самостійно розроблене радянськими конструкторами – танки Т-34 і КВ. Після Хасану і Халхін-Голу в Україні вже ні кого не виникало сумнівів, де наступного разу на практиці застосують теорію “глибокої операції” сталінські полководці. Потрібна була дієва противага “танковій довбні”.

В кінці тридцятих років в українському Головному Штабі та Міністерстві оборони точилися гарячі дискусії про способи нейтралізації “броньованого кулака Країни Рад”. Тоді ж, несподівано для всіх, на сцену вирвалися гелікоптери, новий клас літальних апаратів. Розроблені фірмою Ігоря Сікорського – він заради давньої мрії облишив всі перспективні проекти своїх літаючих човнів і передав справи літакобудівної фірми своєму сину, – вони зробили в прямому розумінні слова переворот у транспортуванні та висадці військ. Особливий успіх вони мали під час Близькосхідного конфлікту навколо Суецького каналу, коли за лічені години перевезли з транспортів, які йшли повним ходом, на необладнаних берег конче необхідні підкріплення. Чотири піхотні батальйони тоді вирішили долю цілої країни. Тільки бойові генерали, виховані на битвах минулої війни, не хотіли бачити в якихось повільних, слабозахищених літаючих каракатицях з пропелером на маківці (коли були в зеніті слави стрімкі винищувачі з зализаною аеродинамікою!) новий засіб збройної боротьби, який придавав військам принципово інші, небачені досі можливості.

Втім, під час тих подій гелікоптери тільки заявили про себе і перспективи їх існування були ще досить туманні. Але враження на деяких українських військовиків вони зробили. Одним таким генералом і був Євграф Миколайович Крутень, давній друг Сікорського. Ще під час Великої війни по технічним вимогам відомого руського аса-винищувача розробив Ігор Іванович Сікорський свій літак для повітряного бою.

В сороковому році Головний Штаб ВПС України замовив фірмі “Сікорський гелікоптер” півсотні нових літальних апаратів С-34 з недавно розробленою для майбутніх винищувачів потужною – 1400 кінських сил! – чотирнадцятициліндровою “зіркою”, ліцензійного німецького двигуна. І в кінці року з 36 гелікоптерів був висаджений десант піхоти з артилерією і автомобілями. Наступного року провели ще кілька дослідних навчань по висадці в тил противника гелікоптерних десантів масштабом від роти до полку.

На основі цих навчань були доопрацьовані вимоги для перспективного військового гелікоптера і почалося створення нових – аеромобільних або повітряно-штурмових військ. Заради справедливості потрібно сказати, що ідея повітряних десантів, як перекидання військових формувань в тил противника повітрям, виникла, мабуть, разом з самими військовими формуваннями. Але до двадцятого століття вона була ідеєю фантастичною і лише в роки Першої Світової війни змогла отримати матеріальний базис у вигляді повітряного транспортного засобу – літака-аероплана. І, хоча вона носила спочатку виключно розвідувально-диверсійний характер, однак невдовзі бурний розвиток авіації явив світу надійні і місткі повітряні судна, що привело до мітчеловської ідеї висадки в тилу германських військ спочатку дивізії, а потім навіть цілої “повітряно-десантної армії”. І коли б війна продовжилася ще рік чи два, можна було б гадати, був би реалізований цей “прожект” або ж ні. У всякому разі, після закінчення війни ідея не отримала серйозного матеріального втілення, але продовжувала баламутити голови. “Позиційний жах” Західного фронту був ще на пам’яті і багато теоретиків, які мали схильність до новаторства (або вважали себе такими), вперто шукали інноваційні шляхи, які були б здатні попередити таку ситуацію в майбутньому. Ідея “вертикального охвату” знайшла своїх адептів у Генеральних Штабах багатьох країн і створення нового роду військ – повітряно-десантних – йшло повним ходом. А в Радянському Союзі бушував справжній парашутний психоз, разом з авіаційно-планерним. Розвивалися повітряно-десантні війська і в Україні. Тому мало хто розумів, навіщо потрібні ще якісь частини, які будуть висаджуватися в тил ворога з нових чудернацьких апаратів.

Ще більший подив викликав масштаб десантів – взвод, рота, батальйон, навіть не полк. Це коли “повітряно-десантні війська повинні використовуватися масовано, а не дрібними групами, і тільки там, де їх дії можуть спричинити рішучий вплив, а не в багатьох пунктах, де вони здатні досягти тільки місцевого тактичного успіху.[13]” Крутеню довелося переборювати опір багатьох заслужених генералів, але вже наступного, сорок першого року в складі армійської авіації було 1140 гелікоптерів, тоді як на початку сорокового було всього тільки п’ятдесят шість одиниць. В кожному з оперативних командувань напередодні радянсько-української війни було створено по аеромобільній (повітряно-штурмовій) бригаді. І, не зважаючи на не достатнє теоретичне обґрунтування таких операцій, не кажучи вже про практичні заняття, ці нові з’єднання показали себе з найкращого боку при проведенні контрнаступу. А теорія “об’ємної операції” учнів генерала Крутеня отримала перше успішне підтвердження. Правда, недоліків у нової справи було ще багато...

...Основою оборони українців слугували на сході країни Харківський і Донецький укріплені райони, які мали бути складовою частиною так званої “лінії Скоропадського” – захисного бар’єру проти комуністичної Росії, зведеному на кордоні з Радянським Союзом. Проте в сороковому році було визнано недоцільним витрачати кошти на побудову наперед безглуздого будівництва. (Артилерія Червоної Армії виросла якісно і кількісно настільки, що в смузі наступу її щільність досягала двохсот-двохсот п’ятдесяти стволів на кілометр фронту. А при таких артилерійських щільностях не кажуть про якийсь там опір, тільки доповідають про рубежі, до яких дійшли війська.) Тому всі зусилля української військової науки і оборонної промисловості були зосереджені на створені дієвої панацеї від такої загрози. І засіб було знайдено. Він полягав у нових, закритих бронею самохідних далекобійних артилерійських системах, нових боєприпасах, ефективному виявленні цілей, швидкому і гнучкому управлінні багатоголосим артилерійським оркестром. Польова артилерія української армії в сороковому році рішуче переступила тридцятикілометровий рубіж.

Впевненості надавало те, що радянська артилерія не могла дістати вогневі позиції українських гармат навіть на межі дальності, і радянські танки та піхота йшли в наступ без вогневої підтримки, по суті на розстріл. Особливість української оборони полягала ще й в тому, що підняті за переднім рубежем аеростати несли в своїх гондолах радіолокаційну, телевізійну і теплову апаратуру спостереження, яка дозволяла визначати цілі на десятки кілометрів вглиб ворожої оборони і відкривати вогонь на ураження на таких відстанях, коли противник перебував на марші і не був надійно захищений в окопах та прикритий артилерійським вогнем. Підвезти ж і встановити багатотонну артсистему під прицільним обстрілом противника було справою для росіян апріорі безнадійною. А легкі гармати і міномети дрібних піхотних підрозділів нічого зробити для прориву оборонного рубежу вздовж кордону не могли.