Протистояння. інша реальність. Повітряні чорнороби війни (стр. 8 )

Зенітні ракети були дітищем генерала Крутеня. І у війні з Радянським Союзом вони вже довели свою високу ефективність, звівши нанівець величезну кількісну перевагу ворожої авіації. Саме його ракети загнали радянські літаки на малі висоти, де вони не могли діяти з достатньою ефективністю і стали легкою здобиччю скорострільних зенітних автоматів. І до кінця сорок другого року українська ППО[24] відбила у “сталінських соколів” охоту заглиблюватися на далі, ніж на сорок-п’ятдесят кілометрів від лінії фронту...

Гелікоптер, пройшовши над платформами, взяв курс на Одесу. Тут на генерала чекав АНТК-14 “бджілка” – легкий двомоторний літачок-авієтка[25] для восьми пасажирів і двох пілотів. Його розробили ще в тридцять дев’ятому році українські інженери разом з німецькими колегами на базі “шторха”-бусола і в сороковому році Київський авіазавод випускав ці літаки великою серією.

Злетівши з одеського аеродрому, літак взяв курс на Вінницю, в штаб ВПС[26]. Захист повітряного простору над територією України – прямий обов’язок авіаційного командування. Потрібно було внести зміни в організацію і склад ППО Одеського району, зокрема, на острові Зміїний і нафтових платформах...

...В салоні разом з генералом був тільки його ад’ютант, але капітан вже давно знає звички свого начальника, тому сидів поряд з пілотською кабіною, не заважаючи генералу думати. Літак іде на малій висоті, але видно далеко-далеко. Жовті пшеничні поля окутані блакитно-сизим серпанком, зеленіють ліси та діброви, ніби в зелені шуби одягнуті. Скалками розбитого дзеркала зблискують чисельні озерця. Так, з висоти пташиного польоту земля ще прекрасніша, ніж зблизька. Зовсім інший, дивовижний світ!

А Крутень дивився в ілюмінатор в згадував не таке вже й далеке минуле. Згадувати було що...

Так, той трагічний виліт 6 червня 1917 року, коли, витративши пальне, розбився “ньюпор” капітана Крутеня з намальованим на борту руським воїном в шишаку і кольчузі, багато хто сприйняв, як звістку про загибель відомого руського аса, творця сучасної теорії повітряного бою. “Така йому доля судилася” – казали, піднімаючи заупокійну чарку. Але Євграф Миколайович ніколи не вважав, що доля, це щось, що володарює над людиною, не залежить від неї самої. Кожен сам вибирає собі дорогу, мету і бореться за неї, стверджуючи себе в житті. Він вибрав долю офіцера, військового льотчика і був вірний своєму вибору, яким би важким він не був. Доля тоді скорилася непохитній волі капітана Крутеня, і смерть відступила...

Вірний друг і товариш Іван Орлов того разу врятував свого командира. Знівечена тіло капітана на своєму “ньюпорі” доставив прямо у військовий госпіталь і негайна операція врятувала життя Крутеню. А сам Іван після цього прожив недовго – загинув у повітряному бою з крилатим тевтоном. І довго Євграфа переслідувала думка, що вірний друг і товариш взяв на себе його долю, закрив своїм тілом від безносої.

Але й для Крутеня присуд лікарів був жорстоким – відтепер Євграфу Миколайовичу вже ніколи не здійнятися в повітря. Прикутий до ліжка інвалід – ось така доля тепер прославленого аса. В кращому разі – інвалідний візок. Проте Крутень посміявся над такою своєю долею, хоч спочатку душив відчай. Але тихе спокійне життя було не для нього. Він продовжував свою справу...

Жорстокі січневі дні вісімнадцятого року Крутень пережив на госпітальному ліжку. Дикий вандалізм більшовицьких зайд, погроми карателів Муравйова у прекрасному Києві; навряд чи могло це привернути серце нормальної людини. Крутень, що спочатку з розумінням і навіть співчуттям сприйняв звістку про більшовицький переворот у Петрограді, з жахом чув розповіді про дикі вбивства, грабунки і наругу над киянами зайд з півночі, всяких “революційних” матросів і солдатів, на вулицях “матері городів руських”. Він справедливо винив – і не один тільки капітан Євграф Крутень – у цій вакханалії авантюристичних діячів, агресивних пацифістів, недолугих керівників Центральної Ради. А потім, як апофеоз падіння імперії – окупація рідного Києва кайзерівськими військами. Ганьба і сором! Він же воював з ними! Тому прихід до влади в квітні вісімнадцятого генерала Павла Скоропадського був сприйнятий Євграфом Миколайовичем, як добра ознака скорих змін на краще. Правда, те краще майбутнє наступило не скоро. І були попереду ще майже два роки неоголошеної війни Радянської Росії проти новоствореної Української держави, Другого Гетьманату. А охочих допомогти більшовикам у цій війні “нишком-тишком” було чимало: поляки, румуни, сусіди завше були охочі до українських земель. І не даремно один британець порівняв їх з гієнами...

Але минулося, хоча якими ж буремними стали ці роки!

В двадцятому Крутень отримав звістку про смерть в більшовицькому Петрограді своєї матері – Кароліни Карлівни і свого меншого, зведеного, брата Вадима. Не від кулі, снаряду, нехай навіть стихійного лиха, це можна було б зрозуміти, вони померли у вісімнадцятому році від голоду – так більшовики звільнялися від “буржуйських елементів”. Чоловіка Кароліни Карлівни комуністи розстріляли, як заложника в тому ж таки вісімнадцятому. І хоч стосунки його з матір’ю були досить складними, однак пробачити таке більшовикам Євграф Миколайович не міг. Та й не хотів, коли говорити відверто. Бо таку долю комуністи визначили всім, хто не поділяв їхні погляди. А він погляди “соціальної справедливості” не поділяв.

Але думку про відплату катам за смерть невинних потрібно було поки сховати подалі...

Діяльна натура Євграфа Крутеня не могла вдовольнитися спокоєм і спогляданням життя, попри навіть своє каліцтво. Навіть у важкій недузі він знайшов позитивні сторони, несподівано з’явилося досить часу для втілення в життя давньої своєї задумки – випуску авіаційного журналу. Його появи чекали бойові льотчики, які пройшли Велику війну. Бо знали – нові бої не забаряться. А противник – ось він, на півночі. І плекає мрію про Світову Революцію, про нову війну, вже революційну. “Мы на горе всем буржуям мировой пожар раздуем...” – і там, в Радянській Росії старанно готували цю нову пожежу, яка спалить світ.

В двадцятому році такий журнал “Авіація і час” почав своє життя. І відразу ж, з першого свого номеру, став ареною жарких суперечок про роль та місце бойової авіації у збройних силах молодої української держави. Тут обґрунтовувалися відомі прийоми і, поки що теоретично, перевірялися нові ідеї повітряної війни. А їх вистачало – в Україні зібралися всі відомі авіатори колишньої Російської імперії, хто не бажав жити при Радах і служити більшовикам. Сікорський, Прокоф’єв-Сєвєрський, Нєман, Калінін, Арцеулов. Творці літаків і видатні авіатори Російської імперії, яка згинула у вогні Великої війни...

В двадцять першому році до рук Євграфа Миколайовича потрапила книжка відомого авіаційного теоретика італійського генерала Джуліано Дуе “Панування в повітрі”. Генерал Дуе, вивчаючи стан озброєнь, прийшов до висновку, що оборона стала значно сильнішою за наступ і наземні війська досягти перемоги не зможуть. Тому він звернув свій погляд у бік авіації. Звичайно ж, не Дуе перший зрозумів, що авіація не просто новий вид озброєння. Але він перший зрозумів, що віднині війна переросла з явища, яке відбувається на площині, і перейшла у третій вимір. І в область бойових дій потрапляє вся територія, якої може досягти авіація. Коли раніше під удар потрапляли тільки війська, то тепер армія не в змозі захисти своє населення і під удар ворога потрапляє економіка всієї країни: підприємства, комунікації, житло, державні установи. І в ударах по тилу і мирному населенню Дує бачив можливість швидко зламати дух опору ворога і це був, на його думку, основний ключ перемоги над противником.

І тут Крутень суперечив італійському генералу. Однією авіацією виграти війну неможливо, для перемоги потрібно мати не тільки бомбардувальники. Захиститися від ударів з повітря можна і необхідно. Тоді на сторінках свого журналу Крутень прискіпливо розібрав теоретичні побудови цього італійця, намагаючись відібрати зерна і відсіяти плевели. І, здається, це йому вдалося. Думки відомого аса були помічені і їх було взято до уваги вищим керівництвом української держави.

В тридцяті роки праці генерала Дуе були ніби центром кристалізації в суперечках про роль та місце авіації в майбутній війні, про співвідношення видів збройних сил і ступень їх впливу на хід битв і воєн. Його погляди більшою чи меншою мірою вплинули на задуми воєначальників і частково його ідеї здійснювалися в багатьох арміях, хоч не були прийняті за основу будівництва збройних сил.

Багато було суперечок, сперечалися і генерали, і правителі всіх країн, де була така-сяка авіація. Сперечалися в генеральних штабах, в парламентах, навіть на кухні. Було багато галасу, багато слів, багато проектів, що, як правило, не йшли далі кількох вдалих чи не дуже екземплярів літальних апаратів. І все починалося з початку. Але був, як це трапляється, і виняток – СРСР. Один тільки Сталін не сперечався. Він просто будував великий повітряний флот. І вже в середині тридцятих мав заповітну тисячу важких бомбардувальників. Правда, за це він заплатив життям мільйонів жителів Радянського Союзу і, найперше, майбутнім країни, життям дітей.

Резонно було запитати, а яка мета буде виправдовувати такі жертви, а оскільки авіація – це засіб досягнення перемоги на війні, то з ким будуть воювати російські комуністи і яке майбутнє вони готують тим, хто потрапить до їхнього комуністичного “раю”. Відповідь на такі питання шукали і в Києві, і в столицях інших країн, які мали щастя бути сусідами Радянської Росії.

А оскільки влада відповідала – згідно Конституції – за свої дії перед українським народом, для вирішення посталих задач залучали всіх здатних розуміти суть справи і знаходити правильні рішення. Так в поле зору Гетьмана і його оточення потрапив і скалічений під час Великої війни авіатор Євграф Крутень.

Це сталося в двадцять сьомому році. Тоді, в серпні, Євграфа Крутеня відвідав давній знайомий, генерал-лейтенант Віктор Павленко, організатор українського війська і української військової авіації. Саме відбулися перші вибори Президента України і Гетьман Скоропадський пішов з поста керівника держави. У почесну відставку, як всі гадали. Тільки це був той крок назад, з якого починається розбіг перед великим стрибком. І що це буде саме так, Євграф Миколайович зрозумів на прийомі у Гетьмана, який відбувся у його родовому маєтку в Тростянці через два дні після інаугурації нового Президента України. Мова йшла про розвиток військової авіації, про необхідні заходи, які потрібно здійснити, щоб мати боєздатні ВПС.