Протистояння. інша реальність. Повітряні чорнороби війни (стр. 5 )

“Дивись сам! Хіба тут щось побачиш, в цій каламуті... Он скільки “єропланів”. Йдуть, ніби кета на нерест. Чужого коли й знайдеш, стріляти не можна – у своїх влучиш...”

- Увага, “смугасті”! Я – сто чотирнадцятий, вказівка для всіх: хто побачить зенітку, негайно бити самостійно і доповісти, що по своїй цілі не працював!

“Зенітні автомати, мабуть, вже видихались. Тридцять хвилин їх тут лупцюють. Стволи, либонь, червоні, або снарядів вже не лишилося...”

Мельник знайшов виділені йому для удару батареї польової артилерії і спрямував на них вогонь ракетних блоків, кулеметних контейнерів і бортових гармат. Покидаючи район, він більше турбувався не про те, чи буде бити його ворог, а щоб не потрапити під чиїсь бомби.

Йшли змійкою понад верхівками дерев, пожежі, небесна тіснява та рідкий зенітний вогонь залишилися позаду. Під “Кобрами” своя земля, вона густо димить курними шлейфами, пилюка до неба: по дорогам і полям батальйонні й ротні колони танків. Свої танки – десятки, сотні – йшли до лінії фронту. Мельник ще ні разу не бачив в одному місці стільки танків. Він подумки уявив, що буде всього через кілька хвилин. “Коли авіація супостата не зірве атаку, то буде неслабий бій. І великі наслідки...”

- “Смугасті”, не спутайте. Дивитися уважно за своїми танками. Розпізнавальні – зелена ракета.

Він хотів уникнути випадковостей, сподівався, що командири ланок досвідчені, не помиляться. Але неспокій залишався.

За кілька хвилин небо над лінією фронту звільнилося від літаків, і простір під хмарами заповнився новим гуркотом – артилерія почала підготовку атаки, забезпечуючи розгортання танків в атакуючі лінії. Але ні Мельник, ні його пілоти цього вже не бачили – гвинтокрилі машини зайшли на посадку...

***

Хмара була купчастою і нагадувала собою збиті вершки. На її вершині лежало величезне червоне світило. Його промені забарвлювали хмару в рожевий колір, здавалося, що вона перегріта жаром сонця. А вище ніжно-сріблястим попелом застигли рідкі шарові хмарини... Все навколо прийняло червонястий відтінок – і дахи дальнього села, і деревця по краю аеродрому, і сріблясті громади бомбардувальників. Літак ліг у розворот: з-під лівого крала земля пішла вниз і горизонт косо перекреслив лобове скло.

На посадку бомбардувальники заходили з ходу. Петровський понишпорив поглядом по аеродрому, відшукуючи літаки, які вже приземлилися і ще не були прикриті маскувальним сітками. Один бомбардувальник стояв в кінці злітно-посадочної смуги, навколо нього скупчилися люди, під’їхала санітарна машина. Другий рулив до командно-диспетчерського пункту. Третій літак наземна команда закривала маскувальними сітками. Літак Петровського заходив на посадку останнім. Капітан згадав, як барабанили по обшивці осколки, і з острахом подивився на пошарпані ними площини крил. Але лампочки шасі горіли заспокійливим зеленим світлом: стійки вийшли. Петровський закінчив віраж і вивів літак на глісаду.

Приземлився він майстерно, ніби повернувся не з бойового польоту, де нерви, м’язи, кожна клітина мозку розпечена до краю, а зі звичайного учбового польоту. Повітряний корабель пробіг до середини бетонної смуги, уповільнюючи швидкість, Петровський прибрав реверс, завів корабель на місце. На стоянці його вже очікували інженер полку, техніки і ще близько десятка спеціалістів з інших служб.

- Прилетіли, м’яко сіли. Гов, орлята, всі вціліли? – Закінчився політ, як і раніше, цією примовкою другого штурмана. Він визирнув зі свого закутка в пілотську кабіну. – Все командире, ми вдома...

- Вдома. – Підтвердив Петровський. Помовчав, відчуваючи, як дрібно дрижать руки, відходячи після напруження польоту. Скомандував. – Екіпаж, до корабля.

Почекав, поки другий пілот – “правак[14]” – вибереться з пілотської кабіни, зняв шоломофон і повісив на ріг штурвала. Його кашкет чекав на свого господаря на землі. Це вже стало традицією в екіпажі Петровського, біля драбинки стояв технік корабля і повертав кашкета командиру після закінчення польоту.

Не встигла коротка шеренга вишикуватися, як з виском шин по бетонці загальмував командирський “луаз[15]”. Петровський поправив кашкета з льотним крабом, почекав, поки авто зупиниться і ступив назустріч командиру полку.

- Товаришу полковник, екіпаж завдання виконав. – Доповів чітко, за статутом. – Агітаційні бомби скинуто в заданому районі. Проведено бомбардування станції Велике Полпіно Брянського залізничного вузла. Відмічені вибухи вагонів з боєприпасами і цистерн з пальним.

Командир полку вислухав рапорт, махнув рукою – вільно! – і мовчки пішов навколо бомбардувальника – літак був сильно побитий осколками снарядів. Обличчя непроникне, зосереджене: крила і фюзеляж зяють рваними пробоїнами, маленькими – від куль, і здоровими – собака проскочить, – від снарядів.

- Довелося знизитися до двох тисяч метрів. – Петровський йшов слідом і почувався винним, що так знівечили його корабель. – З більшої висоти бомби казна-куди летять.

Полковник зупинився, глибоко зітхнув.

- М-да... Невчасно, дуже невчасно. – Петровський подумав, що це стосується пошкоджень від зенітного вогню і знову зітхнув винно. Командир полку співчутливо глянув на капітана. – Втомився?

- Та так... – Петровський стенув плечима.

- Екіпажу – на відпочинок негайно, а ти – в штаб. Напишеш рапорт про сьогоднішній виліт. – Полковник знову подивився на капітана, ніби чимось дорікаючи. – Корабель відбуксирують в ТЕЧ, а ви завтра на “бджілці” відправляєтеся в Сімферополь, за новою машиною. Виліт о сьомій тридцять.

- Єсть! – Витягся на весь зріст капітан. – Дозвольте йти?

- Так відразу? – Здивувався полковник. – Ви, капітане, хоч корабель здайте.

Втім, процедура здачі не зайняла багато часу. Інженер полку разом з Петровським та його екіпажем оглянули літак, акти ж були заготовлені заздалегідь і через півгодини автобус віз їх у авіамістечко.

Капітану шкода було розлучатися з своїм кораблем – тільки весною він отримав його, новий літак установочної серії нових стратегічних бомбардувальників К-36. Всього випустили десять машин. Літаки проходили випробування в єдиному в українській армії авіаційному полку дальніх бомбардувальників. І капітан Микола Петровський був одним з перших, кому довірили доводити до ума нову техніку.

Чотиримоторний сріблястий красень, з величезною дальністю польоту в шістнадцять тисяч кілометрів, який міг підійматися на п’ятнадцять кілометрів, де його не могли дістати ні радянські винищувачі, ні зенітки. На таких Петровському ще не доводилося літати і, в порівнянні з іншими, новий корабель виглядав гігантом. Гостроносий, спрямований вперед фюзеляж, високоплан зі скошеними назад площинами крил з новими турбогвинтовими двигунами неймовірної потужності по п’ятнадцять тисяч кінських сил кожен, які несли його в небесах зі швидкістю в дев’ятсот п’ятдесят кілометрів на годину – швидше, ніж могли літати навіть найновіші винищувачі не тільки нинішнього противника – Радянського Союзу, але й авіаційних лідерів планети – Німеччини та Сполучених Штатів Америки. Єдиний на всю планету бомбардувальник, який міг нести найбільші бомби в десять тонн. І в свій бомбовідсік корабель міг взяти чотири таких “подарунка дядькові Джо[16]”. Хто з льотчиків не мріяв керувати цим могутнім повітряним кораблем!

Розмах крил у машини був величезним – сімдесят метрів. Він поступався розмірами тільки літаючому човну “Геркулес” Говарда Х’юза. Та ще “Ескалібурам” – літаючим човнам Ігоря Сікорського, які курсували від Чорного моря до Гібралтарської протоки. На цих човнах починав свою льотну кар’єру пілота молодий випускник Київського інституту інженерів цивільної авіації – льотний факультет – Микола Пилипович Петровський. Спочатку він працював на вантажних і поштових перевезеннях на чорноморських маршрутах, через півроку потрапив на середземноморські лінії. Молодого підлота примітили і він пройшов перепідготовку для роботи на великих літаючих човнах типу “Кліпер” – аналог трансатлантичних лайнерів. Йшла жорстока конкурентна боротьба за авіаційну “Блакитну стрічку Атлантики” і нові кораблі Сікорського з упевненістю вигравали ці перегони. Кримські авіазаводи фірми Сікорського в Сімферополі і Севастополі запрацювали з повним завантаженням. Дві міжнародні українські авіакомпанії замовили велику серію таких машин і їм потрібні були здібні і досвідчені пілоти. Потім більше року Петровський возив по курортам Середземного і Чорного морів різноманітну публіку та важливі вантажі, коли в травні сорок другого його призвали під бойові знамена. Пройшовши курс перепідготовки, Петровський готувався водити в бій фронтовий бомбардувальник, але доля розпорядилася по-своєму.

В кінці серпня молодий льотчик потрапив у групу пілотів, яких відібрали для проведення армійських випробувань нового стратегічного бомбардувальника К-36. (Як потім здогадався Микола, він у ту групу потрапив через свій досвід пілотування великих повітряних кораблів трьох різних типів. Бо всього за якісь два роки молодий пілот вже встиг перейти в розряд пілотів-“мільйонерів”[17]. Цим недавній випускник авіаційного інституту міг пишатися – не кожен за рік зможе пересісти з крісла другого пілота в командирське. Але Петровський був льотчиком від Бога і все йому далося заввиграшки. Хоч злі язики подейкували, що не обійшлося без “волохатої руки”, але це були лише плітки. Ніхто не довірить коштовного “Кліпера” і життя не менш коштовних пасажирів невмілому пілоту.) А в вересні почалася війна з Радянським Союзом.

Хоча спочатку був ультиматум про повернення, як твердила радянська преса і дипломатія, “незаконно захоплених під час слабкості радянської країни земель в Білорусії”. І через сорок вісім годин було нанесено потужні удари на всьому протязі українсько-радянського кордону. Росіяни наступали чотирма ударними угрупуваннями: в Білорусії – мінська група армій на Мозир-Коростень-Житомир, гомельська група армій – на Чернігів-Київ, курська група армій з району Рильська – на Суми-Конотоп-Київ, білгородська група армій – на Харків-Дніпропетровськ. І кожне з цих ударних угрупувань радянських військ нараховувало сотні тисяч бійців, понад тисячу танків, тисячу-дві літаків, кілька тисяч артилерійських гармат. Здавалося, встояти проти такої сили не дуже численна і, до того ж, територіальна українська армія не зможе. Дійсно, сили були нерівні: в танках та гарматах росіяни перевищували українську армію чи не в десять разів, на кожен український літак припадало по п’ять-шість російських. А в живій силі перевага противника взагалі була абсолютною – три мільйони росіян проти двохсот тисяч українських бійців. Розчавлять і не помітять, як розчавили, – так здавалося збоку. А в Москві в цьому навіть не сумнівалися. Про якийсь там опір “хохлів” чи, як писали радянські газети, “українських буржуазних націоналістів”, кремлівські мрійники навіть не думали – військам просто було віддано наказ перейти кордон сусідньої країни. В штабах планувався звичайний марш.