Теоретичні та практичні основи розвитку аграрного сектора західного регіону. Євроінтеграція України: ризики та перспективи (стр. 8 )

В умовах, коли державна ветеринарна служба неспроможна забезпечити весь комплекс необхідних ветеринарних заходів, зростає роль приватного сектора. Проте в Україні становлення приватної ветеринарної практики відбувається дуже повільно. Серед причин – побоювання та небажання ветеринарних спеціалістів брати на себе ризик підприємницької діяльності.

За таких умов найбільш прийнятним є стимулювання розвитку ветеринарних служб на кооперативних засадах. Світовий та вітчизняний досвід свідчить про переваги даної форми господарювання. Майно кооперативу формується за рахунок пайових внесків засновників, що вирішує проблему стартового капіталу для формування недержавної сфери ветеринарного обслуговування. Таким чином може бути отримана значна сума децентралізованих коштів для закупівель необхідного ветеринарного обладнання. Обслуговуючий кооператив за своєю природою є неприбутковим. Метою діяльності його є більш повне задоволення потреб засновників. Ветеринарні послуги засновникам надаватимуться за нижчими тарифами, систематично і у повному обсязі. Кооперативи організовуються засновниками, ними ж забезпечується господарська діяльність кооперативу. Залежно від чисельності поголів’я тварин у засновників до роботи в кооперативі може залучатись необхідна кількість ветеринарних фахівців. Ветеринарний фахівець, працюючи у кооперативі як найманий працівник, основні зусилля спрямовуватиме на свою фахову діяльність, а не на організацію і здійснення підприємницької діяльності. Такому фахівцеві меншою мірою необхідні знання та навички з проблем обліку, звітності.

Розвиток кооперації дасть поштовх до активізації підприємництва у сфері ветеринарного обслуговування. Формування ринку ветеринарних послуг повинно здійснюватися із урахуванням вимог потенційних споживачів. Серед основних чинників, якими вони керуються при виборів лікаря чи служби ветеринарної медицини, найбільш вагомими, оціненими за 5-бальною шкалою, є оперативність послуги (4,53 балів), фаховий рівень спеціаліста (4,45 балів) та забезпеченість необхідним обладнанням (4,24 балів).

З урахуванням особливої значимості чинників оперативності ветеринарного обслуговування та забезпеченості необхідним обладнанням оптимізувати систему ветеринарного обслуговування з метою належного задоволення потреб споживачів можна шляхом поєднання одноосібної ветеринарної практики у кожному населеному пункті з діяльністю великих приватних підприємств ветеринарної медицини, які б спеціалізувались на наданні складніших ветеринарних послуг. Фахівці, які здійснюють приватну практику на умовах ліцензування у кожному населеному пункті, зможуть організувати найнеобхідніше оперативне обслуговування, а ветеринарні підприємства за умови забезпечення належним обладнанням зможуть пропонувати більш складні послуги.

Можливі різні організаційні форми таких підприємств. Їх привабливість з боку замовників визначається в першу чергу специфікою ветеринарних послуг. Потенційні споживачі будуть більш прихильними до товариств з додатковою відповідальністю та повних товариств. Такі формування більш повно компенсуватимуть суму можливих збитків, зумовлених недотриманням вимог ветеринарного законодавства.

Поєднання різних за розмірами та організаційно-правовими формами суб’єктів господарювання призведе до розвитку конкурентного середовища у сфері ветеринарного обслуговування, послабить монопольний вплив державної служби ветеринарної медицини, забезпечить належне ветеринарне обслуговування тваринництва та доступність усіх видів послуг для потенційних замовників, що значною мірою подолає перешкоди, пов’язані з виведенням продукції на ринки країн-членів ЄС.

Література

1.  Валова продукція сільського господарства України (у постійних цінах 2010 року) за 2012 рік : статистичний бюлетень. – К., 2013. – 24 с.

2.  Досвід Канади та країн ЄС у сфері політики з підтримки розвитку сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів : аналітичне дослідження / [уклад. : С. Курдицький (голов. ред.), В. Бондарчук, Дж. Р. Алколей, Л. Молдован та ін.]. – К., 2011. – 91с.

3.  Методичні рекомендації щодо визначення потреби в кадрах з вищою освітою для сільськогосподарського виробництва / [укл.  І.,  М., Мішенін Є. В. та ін. ; під ред. ]. – К., 2003. – 11 с.

4.  Галузь тваринництва на шляху до євроінтеграції з ЄС [Електронний ресурс] / Л. Панкратова // Агроексперт. – 2013. – № 11. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www. /detail/article/galuz-tvarinnictva-na-shljakhu-do-jevrointegraciji-z-jes. html.

5.  Про кооперацію : Закон України [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 5. – Ст. 35 (зі змінами) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada. /laws/show/1087-15.

6.  Про сільськогосподарську кооперацію : Закон України від 17.07.1997 № 000/97 (зі змінами) // Відомості Верховної Ради України. [Електронний ресурс]. – 1997. – № 39. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada. /laws/show/469/97-вр.

7.  Сільське господарство України : статистичний збірник. – К., 2013. – 402 с.

, к. і.н., доцент, , асистент

Львівський національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій імені

ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНІ ПРАГНЕННЯ УКРАЇНИ: ІСТОРИЧНА РЕТРОСПЕКТИВА

Географічно Європа – континент, але як культурна категорія – цивілізація з постійно рухомими межами. Від античної Греції до ЄС вона формувалась як цілісність не територіальна чи політична, а насамперед культурна, заснована на певній системі цінностей. Європа – Азія, Захід – Схід, Цивілізація – Варварство – це протиставлення світу свободи й закону світові рабства та беззаконня простежується ще в еллінські часи. Щодо України, то вже з другої половини VІІ – середини І ст. до н. е., на територіях Північного Причорномор’я з’являються осередки античної цивілізації – грецькі міста-держави: Ольвія, Тіра, Пантікапей, Херсонес, Фанагорія. У ході колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло державотворчій традиції сучасної України. Модерна демократія закорінена у філософії давньогрецького поліса, різнобічні контакти місцевих племен з колоністами не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення південних окраїн України, а й на тривалий час визначили південний напрям цивілізаційної орієнтації. Надалі це переросло в політичні та торгові союзи правителів Київської Русі та еллінської колонії – Візантії. 1253 року князю Галицько-Волинської держави Данилу Галицькому було присвоєно титул короля, а Папа Римський оголошує Хрестовий похід проти монголо-татар, з залученням військових сил Польщі, Чехії, Померанії та Сербії [1, с.121].

Литовсько-Польський період в українській історії, попри низку негативних тенденцій, започаткував елементи нової торговельної культури, поширення Магдебурзького права, що сприяло формуванню нових рис ментальності місцевого населення – демократизм, бажання будувати життя на основі правових норм та засадах громадянського суспільства.

Про поступове входження українських теренів в орбіту загальноєвропейських культурно-освітніх процесів свідчить те, що, починаючи з XIVст., багато вихідців з України навчаються у відомих європейських університетах Парижа, Кракова, Болоньї тощо. Першою європейського рівня культурною фігурою України був філософ, гуманіст, астроном Юрій Дрогобич (Котормак). Навчаючись у славетному Болонському університеті здобув ступінь доктора вільних мистецтв, а пізніше – і медицини, та зрештою у обіймав посаду ректора Болонського університету. Юрій Дрогобич представляв Україну в західноєвропейських вчених колах. Його наукові твори були відомі в Італії, Франції, Угорщині, Німеччині [2, с.47].

Відомими центрами культурного та освітнього життя епохи Відродження були засновані у 1576 та 1632 рр. Острозька та Києво-Могилянська академії, що стали першими українськими навчальними закладами європейського типу. В основу їх діяльності було покладено традиційне для середньовічної Європи вивчення семи «вільних наук» (граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії). Прикметно, що вихованцями академії були гетьмани Іван Мазепа, Іван Виговський, Пилип Орлик – тобто, ті керівники держави, які орієнтувалися на європейський напрямок у будівництві власної держави. «Конституція» Пилипа Орлика 1710 р. засвідчила високий рівень політичної культури, адже окремі її положення на багато десятиліть випередили правову думку європейських народів. Як відомо, її заклав Давній Рим, який до ідеї свободи та громадянина, відповідального перед власною батьківщиною, додає ідею закону як універсального інструмента регулювання відносин між владою і суспільством, з одного боку, та між різними народами – із другого [3, с.58].

У подальшому ідеї європейського просвітництва, Великої французької революції 1789 р. дали поштовх до формування модерної української нації в межах Австро-Угорської та Російської монархії. Впродовж ХVІІІ – поч. ХХ століть українці засновують власні культурно-освітні товариства («Руська Трійця», «Просвіта», Наукове товариство імені ), політичні організації (Кирило-Мефодіївське братство, Головна Руська Рада), перші партії (РУРП, РУП, УСДРП), гаслом котрих стає незалежна соборна українська держава.

ХХ століття ознаменувалось гострою кризою Російської монархії, яку підсилили революція 1905-1907 рр. та Велика війна між Антантою та Четверним Союзом. Головна українська рада маніфестом від 3 серпня 1914р. закликала український народ стати на боці Австро-Угорщини й Німеччини за визволення України. Ця теза стала провідною в діяльності українських урядів періоду національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. (Центральної Ради, Директорії, ЗУНРу) та міжвоєнного часу. Відомі діячі мистецтва, культури, науки у 20-30 рр. ХХ ст. визначились щодо напрямків вітчизняного розвитку. Найбільш гостро вони були озвучені М. Хвильовим у «Думках проти течії»: «Наша орієнтація – на західноєвропейське мистецтво, його стиль, його прийоми. Кінець прийшов не тільки «малоросійщині, українофільству й просвітянству, але й задрипаному москвофільству». Такі ідеї придушувались масовим терором не лише проти інтелігенції, але й робітників та селян України. Останні обирали не колгоспи з їх формою східного рабства, а право бути господарем на власній землі. У Західній Україні під гаслом «Воля народам!», «Воля людині!», що повністю відповідає нинішнім європейським цінностям, вели боротьбу підпільники ОУН та вояки УПА [4, с.170].