Історія української культури (стр. 18 )

Діяльність Київського братства підтримувало Військо Запорізьке. У 1615 р. гетьман П. Конашевич-Сагайдачний з "усім військом запорізьким" вступив до Київського братства і взяв під захист братську школу. Кожний козак вносив 6 грошів вступних і 1,5 гроша щомісячно, які йшли на потреби братства та розвиток освіти. Майже всі свої кошти гетьман заповів Київській, Львівській і Луцькій братським школам.

Узагалі, козацтво відіграло значну роль у розвитку освіти в Україні. На думку Д. Яворницького, більшість січового війська за своєю грамотністю і начитаністю стояла так високо, що переважала у цьому відношенні середній, а, може, і вищий стан людей свого часу. На землях Війська Запорізького низового були школи, які поділялися на січові, монастирські і церковнопарафіяльні. У січовій школі навчалися хлопчики, які з різних причин потрапили на Січ. Січові школярі вчилися читати, писати і співати. Вони обирали зі свого середовища двох отаманів – одного для підлітків, другого для малолітніх. Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, який, окрім своїх прямих обов’язків наставника, повинен був турбуватися про здоров’я хлопчиків. Про всі надзвичайні випадки у школі він повинен був доповідати кошовому отаману. Школа монастирська існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі й виникла разом з першою його церквою близько 1576 р. Школи церковнопарафіяльні існували майже при всіх церквах у паланках, по слободах, зимівниках і хуторах.

Видатну роль в розвитку української культури, зокрема, освіти, відіграв архімандрит Києво-Печерської Лаври Петро Могила (1596–1647). Він народився в Молдавії. Його батько, Симеон, був господарем Валахії, а згодом Молдавії. Освіту П. Могила здобув у Львівській братській школі, а потім навчався в університетах Польщі, Франції. Офіцером польської армії брав участь у битвах під Цецорою, Хотином. Після обрання в 1627 р. архімандритом Києво-Печерської лаври П. Могила домагається у польського короля легального становища в Україні православної церкви поряд з уніатською, а також передачі їй Софійського собору, Видубицького монастиря, інших культових православних споруд.

Будучи київським митрополитом з 1632 р., за короткий час П. Могила надав українській православній церкві чітку організаційну структуру, здійснив реформу церковного обряду, систематизував догматику (він видав першу на східнослов’янських землях догматичну синтезу під назвою "Православное исповедание кафолической и апостольской церкви восточной"), підняв освіту духовенства. Реставрував Софійський собор, Києво-Печерський монастир, з його ініціативи почалися розкопки Десятинної церкви, що можна кваліфікувати як першу спробу археологічних досліджень Києва.

З іменем П. Могили пов’язане розгортання вищої і середньої освіти в Україні, зокрема створення Київського колегіуму шляхом злиття Київської братської школи та заснованої ним же в 1631 р. Лаврської вищої школи. Він дбав про розвиток Києво-Печерської лаврської друкарні, сприяв письменникам і художникам, дбав про поширення книгодрукування у Валахії і Молдавії, сам підготував 29 творів церковно-теологічного, полемічного, філософського та моралізаторського характеру. Все своє майно, кошти, бібліотеку, митрополиче вбрання, оздоблене коштовностями, П. Могила заповів Києво-Могилянській академії. Останніми його словами були: "Бережіть академію". Символічно те, що в незалежній Україні внесок П. Могили у створення вищої освіти увіковічено запровадженням вищої нагороди МОН України – медалі імені П. Могили.

Таким чином, у першій половині XVII ст. в Україні вже існувала розгалужена мережа навчальних закладів. Високий рівень культури й освіченості українців у цей період відзначали чужоземці, які побували в Україні. Зокрема, Павло Алепський, який у 1653 р. проїздив Україною, відзначав: "Починаючи з Рашкова, по всій козацькій землі дивовижний і добрий факт спостерігали ми: всі вони, за невеликим винятком, грамотні, навіть більшість їхніх дружин і дочок уміють читати й знають порядок служб церковних і церковний спів, священики навчають сиріт і не дають їм блукати неуками по вулицях".

IV. Українська культура в ХVII-XVIII СТоліттях

4.1. Феномен бароко в українській культурі

Період ХVII–XVIII ст. ст. в історико-культурологічному контексті розвитку світової цивілізації пов’язується з Новим часом, який визначається ХVII–ХІХ століттями.

Основний зміст Нового часу складає генезис капіталізму, тобто виникнення капіталістичних відносин і перемога буржуазного ладу над феодалізмом у більшості розвинутих країн у результаті буржуазних революцій.

Складається особливий тип загальносвітової культури, формується теорія європоцентризму. Більш ефективна економічно, гуманістична у своїй основі західна цивілізація мала високу привабливість для інших історико-культурних регіонів, чим, перш за все, пояснюється її порівняно швидке поширення. Вона стала джерелом модернізаційних впливів у всьому світі. Отже, Новий час – епоха панування західноєвропейської промислової цивілізації.

У соціально-політичній сфері формування культури Нового часу супроводжувалося руйнацією традиційного суспільства і формуванням суспільства громадянського. Характерною особливістю культури Заходу стає індивідуалізм, тобто визнання права кожного на свій вибір, самостійне визначення своєї долі, дбання про особисті інтереси.

Новий час породив різні форми політичного устрою суспільства: конституційну монархію, парламентську та президентську республіки. Ці форми базуються на праві громадян обирати своїх представників і на системі розподілу влади на законодавчу (парламент), виконавчу (уряд) і судову, незалежні одна від одної.

4.1.1. Козацька державність – основа вітчизняної культури ХVII-XVIII ст.

ХVII століття – це період історичних змін на українських землях. Як відзначалося у попередній лекції, до середини ХVII ст. вони перебували під владою Речі Посполитої й відчували на собі як позитивні, так і негативні впливи західноєвропейської цивілізації.

Національно-визвольна війна 1648-1657рр. (або "козацька революція") допомагала розкріпаченню творчої потенції українського народу. Вона мала кілька важливих наслідків.

По-перше, на землях, захоплених війною та повстанням, змінився соціально-економічний лад. Було винищено велике магнатське землевласництво та практично ліквідовано кріпацтво; магнатські та королівські землі переходили до рук козацької адміністрації, простих козаків та селян, а власність зберігалася лише за тією шляхтою, яка підтримувала повсталий народ. У плані культури це призвело до втрати центральною та східною Україною цілого прошарку елітарної князівської культури, яка зосереджувалася у замках, палацах, резиденціях свавільних магнатів – полонізованих нащадків литовсько-руських князів. Соціально престижним ідеалом стає культура козацького стану, верхівка якого, втім, намагається усіляко наслідувати знищену шляхту.

По-друге, визвольна війна середини ХVII ст. розколола весь русинський народ Польсько-литовської держави на два ворожі табори: православні українці та білоруси билися в обох арміях-суперницях. Події у Речі Посполитій кінця 1640-х – 1670-х рр. мали всі риси громадянської війни. Одна сторона боролася під лозунгами оборони православ’я та народної свободи, інша – захисту держави від бунтивніків та невірних (спільниками козаків довго були мусульмани – кримські татари та турки-османи). На землях, охоплених владою повстанців, це призвело до сплеску православної культурної реакції, а на територіях, що залишились під контролем офіційної влади, – до укріплення католицьких та уніатських впливів, а також до підсилення масової полонізації українського міщанства та шляхти, що зберегли вірність польському королю. Відбувся рішучий розкол об’єднаного до революції 1648 р. шляхетського "руського народу"; після повстання "русская православная шляхетская Волынь оказалась "коронной и католической", а над Днепром возникла уже не коронная и не католическая, и никакая не польская – Гетманская Украина".[15]

По-третє, повстання 1648 рр. призвело до грандіозної "контрреволюції" у культурно-національному аспекті. Вона була спрямована проти надмірного та безмежного поширення уніатства. Разом із унією знищувалась переплетена з нею західна культура, яка допомагала протистоянню проти орієнтального (східного) характеру культури московської державності. Було втрачено необхідну для існування самобутньої України рівновагу між східноєвропейською та західноєвропейською культурними традиціями, що фактично призвело до загибелі примарної української цілісності. У результаті з середини ХVII ст. остаточно закріплюється культурний дуалізм Сходу та Заходу християнської Європи, цивілізаційно Україну розділено навпіл.

По-четверте, на частині української території формується нова козацька держава, закінчується трьохсотрічний період української бездержавності. Держава, створена Богданом Хмельницьким та його послідовниками, хоча і проіснувала не дуже довго (1648 – 1782 рр.), але залишила незабутній слід у історії, культурі та психології українського народу.

Наріжним каменем української ідеології того часу була впевненість у собі "козацької нації", вільного народу, що ніколи не підкорявся силі зброї. Державу було створено на основі традицій реєстрового козацтва, а також Запорізької Січі, яка ніколи, в чіткому розумінні цього слова, державою не була: запоріжці билися під хоругвами чужих монархів – то польсько-литовського, то московського чи петербурзького. "Військо Запорізьке" – офіційне найменування цієї держави – принципово відрізнялося як від сусідніх держав, так і від традиційної старої Русі. Республіканська форма правління та приналежність верховної влади виборному нетитулованому ватажку – гетьману – різко контрастувала з формами правління монархій, що оточували Україну, а також із автократичними (самодержавними) традиціями східного християнства, носієм яких було православне духовенство. Управлінський апарат та армію нової України складала маса безрідних козаків, на чолі уряду стояли не князі і не королі, – у кращому випадку – звичайні шляхтичі, які за тодішніми міжнародними правовими та політичними нормами не мали права на вищу владу, а були покликані лише виконувати її волю. Перед вождями нації гостро постала необхідність грамотного виправдання законності держави, її права на існування, легітимність власної влади. Лідери молодої держави, позбавленої законного монаршого керівництва, шукали для себе формального сюзерена, бажаючи одночасно залишатися повністю самостійними у внутрішніх справах. Звільнити де-юре Україну від контролю польської Корони у середині ХVII ст. могло лише встановлення над нею легітимного суверенітету одного із авторитетних монархів світу.