Історія української культури (стр. 39 )

На тлі парадного, українського радянського мистецтва з’являються твори дещо сентиментальні, проте в своєму стилі виразні і щирі. Найкращими зразками цього літературно-мистецького явища були поезія Андрія Малишка і пісні Платона Майбороди – ″Рушник″ або ″Ми підем, де трави похилі″, які залишаються пам’ятками доби.

На зламі 60–70-х років утверджується зневажливе ставлення не лише до української мови, а й до української історії, літератури, мистецтва. Проявом цього стала заборона художніх тврів, пов’язаних зі сторінками боротьби за національну незалежність. Особливо значних втрат зазнала україністика, яку зуміли зберегти і від монголо-татарської навали, і від царської заборони, і від більшовістського терору, і від фашистської окупації, але не змогли вберегти під час ″суслівської″ русифікації ( очолював ідеологічну партійну службу від останніх років Сталіна до останніх років Брежнєва).

Таким чином, при значних досягненнях України до середини 80-х років в культурі, як і в інших сферах життя, стала очевидною глибока системна криза.

Початок перебудовчих процесів у суспільстві після приходу до влади сприяв новому національному відродженню України, яке нерозривно пов’язане з ідеєю здобуття державної незалежності.

У 1989 р., після демократичних виборів Верховної Ради УРСР, нею з величезними ускладненнями було прийнято Закон УРСР ″Про мови в Українській РСР″, спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя.

Роль авангарду в розвитку української культури, ліквідації ″білих плям історії″ відіграла Спілка письменників України та її центральний орган – газета ″Літературна Україна″. Публіцистика зайняла провідні позиції. Широкий резонанс мали виступи О. Гончара, Б. Олійника, В. Яворівського. Почали друкуватися заборонені раніше твори В. Винниченка, М. Грушевського, М. Зерова, М. Хвильового, інших репресованих поетів і письменників, представників української діаспори.

У галузі освіти було взято курс на її гуманізацію, засвоєння учнями й студентами загальнолюдських цінностей. Проте фінансування цієї сфери було недостатнім. В історичній науці відбулися суттєві зрушення. По-новому було розглянуто і досліджено події Визвольної війни українського народу середини XVII ст., діяльність І. Мазепи, С. Петлюри та інших видатних громадсько-політичних діячів України.

Значною подією в культурному житті України стало проведення Першого фестивалю ″Червона Рута″ (Чернівці, 1989 р.), який відбив зацікавленість значної частини української молоді в процесах відродження і самобутнього розвитку української популярної музики.

Підводячи підсумки, можна сказати, що розвиток культурного потенціалу українського народу можливий тільки за умови серйозної зацікавленості всього суспільства в процвітанні освіти, науки, мистецтва, літератури, активізації церковного життя, затвердженні демократії з гарантією свободи творчості, совісті, слова і захисту інтелектуальної власності.

VII. Культура незалежної України: проблеми та перспективи розвитку

7.1. Формування нової соціокультурної дійсності та її риси за доби незалежності України

Процеси перебудови 1987-1991 років у СРСР ознаменували закінчення ″холодної війни″, поставили крапку в протистоянні двох ідео­логічних систем – радянсько-комуністичної та ліберально-капіталіс­тичної, стали початком формування нової соціокультурної дійсності. Змістом формування нового культурного фарватеру розвитку суспіль­ства стала критика, заперечення та подолання системи цінностей панів­ної офіційної культури радянського суспільства та стихійне народження й вихід на поверхню суспільного життя різного роду альтернативних куль­тур та контркультур.

Якщо контркультури були спрямовані лише на негативацію та заперечення цінностей, зразків та практик офіційної культури, то альтер­на­тивні культури висували та стверджували власні системи цінностей. Так, на фоні культурної різнобарвності, багатоликості, переплетіння за­хідного та східного впливів поступово стверджується особлива, специ­фічна для багатьох пострадянських суспільств соціо­культурна перспек­тива з одного боку, лібералізації, демократизації та капіталізації, з іншо­го – розвитку національного, етнічного. На зміну колективістським цінностям приходять індивідуалістичні. На місце комуністичних пропо­нуються національні цінності як запорука виходу України з будь-якої кризи. Звичними стають голоси про українську національну ідею, роз­виток української нації та мови.

Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насам­перед те, що наше суспільство знаходиться в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування, яке умовно визначається як ″пост­тота­літарне суспільство″. Радикальне реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими сто­сунками між людьми в цілому (як суб’єктами культури), новими умо­вами (в тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою систе­мою цінностей, норм і правил, культурних потреб і засобів їх задово­лення. Коли ці норми та правила перетворюються на внутрішню про­граму поведінки людини (особистості), вони забез­пе­чують узго­дження функціонування, сталість і надійність певної сфери соціуму.

Базовою основою всіх змін в суспільній свідомості є структурні змі­ни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні нових вироб­ничих відносин, які породжують нові класи й верстви суспільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, стилю й способу життя. Достатньо вказати на освіту, яка значною мі­рою набула вже станового характеру. Відчувається відверта експ­луа­тація ″новими українцями″ наукового економічного й культур­ного потенціалу суспільства при нульовому або ж мінімальному внеску в куль­туру. Жорсткішими стають умови залучення населення до здобутків культури; бо на зміну соціалістично-демократичному принципу доступу до мистецтва й культури приходить її комерціалізація, встановлення високої оплати, скажімо, на вистави чи концерти елітарного мистецтва. Посилюється соціальна нерівність у доступі до культури в цілому, особ­ливо в освіті, де виникає розгалужена мережа елітарних високо­оплачу­ваних закладів. На основі цих суперечностей створюються нові зони соціально-культурних напружень, які деформують традиційну україн­ську ментальність; породжують мораль і психологію зверхності одних (збагатілих) та приниженості інших, бідних і незабезпечених.

Таким чином, культура в цей період все більше соціалізується, соціально-класово увиразнюється. Соціально-культурна структура ук­раїн­ського суспільства стає більш різноманітною, підкреслюючи соціа­льну диференціацію суспільства.

У загальнокультурному плані соціальне урізноманітнення культури та наявність у ній різних за своїм спрямуванням течій має сприяти посту­­пу культури, створювати умови для їх творчого взаємозба­гачення.

Всі соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в кон­тек­сті нового соціального вибору, який визначився у своєму негати­віст­ському ставленні до соціалізму, але не кристалізувався у своєму позитив­ному означенні до нової соціальної реальності.

Тому зміна соціальної орієнтації й ідеалів, яка проходить в суспіль­стві, відбувається суперечливо й болісно, бо значна частина суспільства залишається на позиціях соціалістичного вибору, менша частина впев­нено обрала шлях західної цивілізації, який в значною мірою вигля­дає повторенням уже пройденого шляху, а переважна більшість ще не визна­чилася у своєму соціальному виборі.

Ця перехідність, невизначеність породжує колапс діяльності, втрату напрямку дій, змістовності, соціальної мети й завдання, призво­дить до розладнання функціонування соціальних підсистем (виробничої, політичної, культурно-освітньої тощо) та їх скоординованості. Врешті-решт державний вибір України визначається в західному напрямку (прийняття України до Ради Європи), що є тільки початком шляху.

Оскільки в основі культури лежать цінності й норми, то й зміна соціальних орієнтацій супроводжується насамперед переоцінкою цін­ностей та формуванням їх нової ієрархії.

Особливо принципове значення у виборі шляхів подальшого роз­витку української культури мало осягнення її природи й продов­жуване з часів ″перебудови″ зняття з культури ідеологізаційного пресин­гу, яке можна означити поняттям ″деідеологізація культури″.

Зняття ідеологічних пут, як і всюдисущого партійно-державного контролю, призвело до послаблення, а потім і ліквідації командно-адмі­ністра­тивної вертикалі в управлінні системою культури. Натомість набу­ває не тільки розголосу, але й практично-дієвого поширення й втілення принцип культурного плюралізму, множинності, багатоманіт­ності форм культурного життя.

У такому руслі набуття свободи в розвитку культури, яка так необ­хідна її природі, відбувається зняття ієрархічного управління сферою культури, поступове зростання самостійності розвитку культури в регіо­нах, яке завершилося постановою Колегії Міністерства культури про підпорядкування обласних управлінь культури місцевим органам влади. Нові умови функціонування культури призводять до зростання ступенів свободи в діяльності культурних закладів, до строкатості напрямків духовного життя як однієї з умов поновлення самодо­стат­нього розвитку культури.

У процесі складання нового профілю і структури культурного жит­тя, насичення його національним змістом і постмодермістськими но­вація­ми відбуваються важливі зміни в смаках, уподобаннях, у шкалі й кри­те­ріях оцінки явищ культури та мистецтва.

Якщо в недавньому минулому переважали критерії, пов’язані з ідеологічною цінністю культури, то тепер все більше визначаються й ви­хо­дять на перший план критерії художності, естетичної досконалості, інноваційності, авангардності справжньої народності.

Примітною особливістю розвитку української культури, пов’я­за­ною з її відкритістю, є розгортання діяльності ініціативно створюваних доб­ровільних товариств, об’єднань, асоціацій різного спрямування, які поступово закладають важливе підгрунтя громадянського суспільства. Значна частина цих об’єднань плідно співпрацює з різними зарубіжними культурними, благодійними, науковими, освітніми інституціями, сприя­ю­чи входженню України в культурний європейський прос­тір. Характерною рисою нової соціокультурної реальності стає зміна сус­піль­ного й громадського статусу релігії, релігієзація значних верств насе­лення, зростання впливу релігії на мораль, мистецтво, спосіб життя, цін­нісні орієнтації.