Історія української культури (стр. 3 )

Поняття культури в широкому значенні слова близьке до поняття ″цивілізація″. Сам термін ″цивілізація″ має надзвичайно велике семантичне й етимологічне навантаження. Цивілізація (від латин. civilis – цивільний, державний) іноді вживається як синонім культури, що характерне для англо-французької традиції. Для німецької традиції більш характерне протиставлення культури й цивілізації. Цивілізацію протиставляють культурі як ″технологію″ смислоутворюючим, аксіологічним основам. М. Вебер вважав, що культура – неповторна й позбавлена мети форма прояву духовного змісту, цивілізація ж має підлеглий характер. О. Шпенглер розглядав цивілізацію як завершальну стадію розвитку культури, як омертвілу культуру. Поняття ″цивілізація″ вживається також для позначення етапу розвитку людського суспільства. У цьому розумінні Л. Морган виділяв ″дикість″, ″варварство″, ″цивілізацію″. І сьогодні спеціалісти строго відмежовують цивілізацію насамперед від періоду, названого нині первіснообщинним. Учені спеціально виділяють так звані ранні, або давні цивілізації, що безпосередньо виникли з первісності. При всіх контрастах давні цивілізації об’єднані сукупністю найважливіших ознак, що надають їм принципової відмінності як від первісних культур, так і від цивілізацій, які прийшли їм на зміну. Давні цивілізації – певна єдність, що протистоїть тому, що цивілізацією назвати ще не можна, – докласовому й додержавному, передміському й догромадянському, нарешті, що дуже важливо, дописемному стану суспільства й культури. До ХХ ст. у європейській суспільній думці саме поняття ″цивілізація″, як правило, вживалося лише в однині, позначаючи високий рівень суспільного розвитку, і звичайно протиставлялось більш низькому рівню розвитку якщо не всіх, то більшості країн і народів, яким європейці відмовляли в ″цивілізованості″.

Культура багатошарова, ієрархічна, внутрішньо суперечлива. Також різноманітні окремі зони самої культури: усередині конкретної культури міське середовище відрізняється від сільського, офіційна культура – від народної, аристократична – від демократичної, християнська – від язичеської, доросла – від дитячої. Будь-яка культурна епоха постає перед нами у вигляді складного спектра культурних тенденцій, стилів, традицій тощо.

Формами буття культури визначаються більш-менш сфокусовані осередки її формування та споживання. Висока культура – витончені мистецтво та література, класичні зразки яких створюються й використовуються переважно елітою суспільства. До народної культури належать казки, пісні, міфи тощо, які існують завдяки усному їх повторенню переважно бідними шарами населення. Продукти кожної з цих культур спрямовані на сприйняття певною публікою, і ця тенденція дуже стійка.

З появою засобів масової інформації (радіо, телебачення, друкованих видань) відбулося стирання меж між високою та народною культурою. Виникла масова культура. Це поняття характеризує особливості виробництва культурних цінностей у сучасному індустріальному суспільстві, розрахованих на масове споживання. У соціальному плані масова культура пов’язана з процесами урбанізації та розривом традиційних форм соціальності, патріархальних зв’язків між людьми й поколіннями, які забезпечували стійкі локальні світи зі звичними орієнтаціями, заповнені релігійними цінностями. Масовій культурі властива тенденція надавати культурним явищам однорідність, їх стандартизація, орієнтація на середній рівень масового споживання. Для масової культури характерні загальнодоступність, розважальність. Вона не потребує від людини ні знань, ні роздумів, розрахована на середній рівень масового споживача, базується на створенні ілюзій, вигадок, міфів, які знімають реальне психологічне напруження. Вона найчастіше звертається не до свідомості, а до підсвідомості, експлуатує агресивні потяги й сексуальність, що генетично ріднить її з ″низовою″ народною культурою. У прямому значенні слова масова культура виявила себе вперше в США на рубежі ХIХ – ХХ ст.

У всіх суспільствах існує багато угруповань, які мають різні цінності та традиції. Система норм та зразків, що відрізняє угруповання від решти суспільства, називається субкультурою (від нім. Subkultur – sub – нижче, під). Вона формується під впливом таких умов як соціальне походження, етнічна приналежність, релігія, місце проживання тощо і закріплюються в особливих рисах поведінки людей, свідомості, мови, втілюють у собі відмінності їх способу життя, мислення й поведінки від загальнонаціональних культурних норм. Субкультурні відсіки культури певною мірою автономні, закриті й не претендують на те, щоб замістити собою пануючу культуру, витіснити її як даність. Субкультура покликана тримати соціокультурні ознаки в певній ізоляції від "іншого" культурного шару. Ми називаємо субкультурами такого роду феномени як молодіжна субкультура, селянська й міська субкультури, субкультура військових, субкультура злочинного середовища, релігійної секти, циганів тощо.

Іноді угруповання активно прагне виробити норми та цінності, які протиставляються основним зразкам панівної культури. На підставі таких норм та цінностей формується контркультура (латин. сontra – проти). Цінності контркультури конфліктні в суспільстві в разі зіткнення з панівною культурою. У сучасній культурології і соціології поняття контркультури має принаймні два значення: 1) застосовується для позначення соціально-культурних установок, що протистоять фундаментальним принципам, які панують у конкретній культурі; 2) ототожнюється з молодіжною субкультурою 60-х рр., що відображає критичне ставлення до сучасної культури й відкидання її як ″культури батьків″ (хіпі, панки, рокери, бітники, тинейджери).

Протистояння дійсній культурі, народження нових ціннісних і практичних установок можна розглядати як процес, що постійно відтворює себе у світовій культурі. По суті контркультурними феноменами є ранній даосизм у Стародавньому Китаї, виникнення християнства, рух кініків у Античності, гностичні єресі Середньовіччя, Відродження – повернення до античності тощо.

В історії неодноразово робилися спроби ″бунту проти культури″. Але всі вони зумовлювали або формування особливої субкультури, ″антикультури″, побудованої на протиставленні наявній культурі, але тісно з нею пов’язаної, або включалися до культурного коду, перетворювалися на культурний феномен. Навіть порушуючи культурні норми, відкидаючи й спростовуючи культуру, людина, яка живе в суспільстві, не може вийти за рамки культури як такої. ″Людина приречена культурі″, – писав єв.

Функцією в суспільних науках прийнято називати призначення, роль елемента в соціальній системі, певного роду роботу, яка потрібна від нього в інтересах системи в цілому. Можна говорити про функції окремих елементів щодо всієї системи культури (функції мови або науки в культурі), але правомірне питання і про функції культури взагалі щодо суспільства, або про її соціальні функції. Функціональний устрій культури має системний характер, тобто у взаємозв’язках між тими або іншими функціями існують різні типи залежності: генетичний, субординаційний, генералізуючий. Деякі функції походять одна від одної, інші пов'язані відношенням підпорядкування, у цілому можна встановити ступінь універсальності кожної з них. У науковій літературі називаються різні соціальні функції культури. В узагальненому плані можна визначити деякі цілісні, універсальні функції, властиві культурі як такій, без урахування її диференціального устрою. Головні функції культури – зберігати й відтворювати колективний історичний досвід людства, передавати з покоління в покоління, збагачувати його. Найбільш універсальними функціями культури вважають людинотворчу та смислоутворювальну функції. Виділяють також як найважливіші функції комунікативну, інформаційну, адаптивну, інтегративну, пізнавальну, оцінювальну, соціалізації та ін. Усі ці функції культури не існують як незмінні, окремі, послідовні чи паралельні. Вони активно взаємодіють і саме тому забезпечують культуру як процес, що постійно перебуває в динаміці та русі.

1.3. Типологія культури

Як не буває людини ″взагалі″, так не буває і культури ″взагалі″, – існують різні конкретні культури (типи, різновиди, форми культури, субкультури), що були реалізовані в історії людства. Кожна культура утворює свою специфічну духовність (раціональність, моральність, ціннісні утворення і т. д.) і матеріальну предметність (знаряддя праці, засоби виробництва, оброблені землі, перетворені ландшафти), виражає себе у певних символічних формах. Смисли однієї культури не перекладаються ″без залишку″ на мову іншої культури, що іноді трактується як несумісність різних культур і неможливість діалогу поміж ними. Специфіка цього підходу полягає в тому, що про культуру тут говориться як про чиюсь культуру. Мова про культуру ″взагалі″ можлива, але це певний рівень абстракції, межі правомірності якої завжди проблематичні.

Універсальність родового поняття ″культура″ проявляється в кожному з його видів. Коли ми говоримо про будь-який вид (тип чи аспект) культури, перед цим треба чітко визначити ракурс розгляду – контекст.

Під культурним контекстом слід розуміти цілісне культурне утворення певного періоду, народності, соціуму тощо. Воно зумовлене низкою факторів – географічних, економічних, світоглядних, релігійних, професійних тощо.

Культурні контексти визначають у межах:

- певних епох (культура античності, Відродження)

- суспільно-економічних формацій (рабовласницька, феодальна культури)

- етнічних та національних спільнот (арабська, слов’янська, японська культури)

- соціальних спільнот (культура міста, села)

- регіональних спільнот (афро-американська культура)

- релігійних спільнот (християнська, мусульманська культура)

- діяльності людей у конкретних сферах життя (політична, моральна, художньо-естетична культури);

- способу життєдіяльності окремого індивіда, соціальної групи, суспільства в цілому (культура особистості, класу, первісного суспільства).

Кожен культурний контекст не виключає інші, а доповнює їх, конкретизує, робить змістовнішими та більш зрозумілими.