Історія української культури (стр. 31 )

Національно-культурне відродження сприяло зростанню національної самосвідомості. Це обумовило розширення національного руху і його учасники усвідомлювали необхідність не тільки розвитку української мови та культури, а і політичних змін в державі. З цією метою в умовах посилення процесу русифікації виникло Кирило-Мефодіївське товариство (1846 – 1847 рр.). Їм була запропонована ідеологія українсько-слов’янського відродження, здійснена спроба осмислити та визначити місце і роль українського народу в світовому історичному контексті.

Період після скасування кріпацтва позначений помітним пожвавленням у політичному, суспільному й культурному житті. Представники науково-педагогічної й творчої інтелігенції в культурно-національному русі починають виступати не поодинці, а разом. Відсутність демократичних свобод в Росії змушували українську інтелігенцію об’єднуватися в громади.

Перша громада виникла в Києві у 1859 р. Члени громад вважали своїм покликанням і обов’язком ведення культурно-просвітницької роботи, розгортання культурницької діяльності. Вони організовували просвітницькі гуртки й недільні школи, готували й видавали посібники й популярні книжки. Громадівці вивчали історію та етнографію України. Їх об’єднувала ідея народності, служіння пригнобленим і приниженим народним масам.

Значну роль в діяльності громад відігравав перший український суспільно-політичний і літературно-мистецтвознавчий журнал ″Основа″, що виходив у Петербурзі в 1861 – 1862 рр. Головним питанням, яке найбільше дискутувалося на сторінках ″Основи″, було національне. У полеміці з російською, польською, німецькою, єврейською реакційно-шовіністичною пресою ″Основа″ обстоювала програму всебічного розвитку національної культури, вимагала створення у Україні широкої мережі шкіл, запровадження в них навчання корінного населення рідною мовою, вказувала на першорядне значення систематичного видання цією мовою науково-популярної літератури.

Але навіть така досить поміркована діяльність викликала негативну реакцію царського уряду, що вбачав у ній вияв ″українського сепаратизму″. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв видає таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і педагогічних публікацій. Української мови, згідно із заявою міністра, ніколи не було, нема й не може бути. Що ж до ″малоросійського наречия″, то ним дозволялось друкувати лише твори художньої літератури. Слідом за цим громади було розпущено, ″Основу″ закрито, а багато українських діячів заслано у віддалені райони імперії. Хвиля реакції майже на десятиріччя перервала громадівський рух. Лише на початку 70-х рр. громади поступово почали відновлюватися. У Києві В. Антонович, М. Драгоманов, В. Русов, М. Подолинський та М. Зібер таємно утворюють ″Стару громаду″, що об’єднала біля семидесяти досвідчених учасників громадівського руху. Легальним осередком діяльності київської ″Старої громади″ стає засноване у Києві 1873 р. Російське географічне товариство. Під егідою товариства починається видання архівних матеріалів з української історії, засновується музей, бібліотека. 1875 р. ″Стара громада″ придбала газету ″Киевский телеграф″, перетворивши її на свій орган.

Роль координації творчих пошуків між ученими відіграли численні наукові товариства, які виникли у 70 – 90-х роках: Харківське математичне товариство, Київське фізико-математичне товариство, історичне товариство Нестора Літописця, історико-філологічні товариства при Харківському, Новоросійському (заснований 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею) університетах, Ніжинському історико-філологічному інституті та ін.

Але й цей спалах активності тривав недовго. Царський уряд вдається до ще більш жорстоких заходів, щоб придушити українофільський рух. 1876 р. імператор Олександр ІІ під час відпочинку в німецькому містечку Емс видає наказ, згідно з яким цілком заборонялось публікувати і ввозити книги, писані українською мовою. Українською мовою категорично заборонялось користуватись не лише в школах, а й навіть на театральній сцені. ″Київський телеграф″ було закрито, київську громаду заборонено, а найбільш активних діячів її заслано.

Особливого розвитку в пореформений період набули природничі науки. Світове визнання здобув доробок науковців, які працювали в Україні. Ляпунов створив загальну теорію стійкості та рівноваги руху механічних систем. Хімік М. Бекетов став одним із засновників нової науки – фізичної хімії. Зоолог І. Мечніков заклав підвалини порівняльної патології, еволюційної ембріології, мікробіології. Разом з мікробіологом М. Гамалією 1886 р. у Одесі він заснував першу в Російській імперії та другу в світі бактеріологічну станцію для щеплення проти сказу. Фізіолог І. Сеченов став засновником російської фізіологічної школи, а фізик М. Авенаріус – школи молекулярної фізики. У другій половині ХІХ ст. відбулися значні зрушення і в сфері гуманітарних наук. На нові рубежі виходить історична наука. Саме в 40 – 90-х рр. процес збирання, систематизації та публікації історичних матеріалів та джерел вступив у вирішальну фазу – було створено Київський центральний архів (1852  р.), опубліковано 35 томів ″Архива Юго-Западной России″ (1859 – 1914 рр.), протягом 1863 – 1892 рр. Археографічна комісія в Петербурзі видала 15 томів ″Актов, относящихся к истории Южной и Западной России″. Така потужна джерельна база дала змогу розширити проблематику історичних студій, посилити аргументованість тверджень та концепцій, збільшити кількість наукових праць з історії.

Одним з видатних істориків того періоду був М. Костомаров. Своїми дослідженнями ″Богдан Хмельницький″, ″Руїна″, ″Павло Полуботок″ він фактично заклав основи наукової розробки історії України другої половини XVII – початку XVIII ст. Розгортають свою наукову діяльність В. Антонович, М. Драгоманов, М. Грушевський.

Особлива увага приділялася дослідженням в галузі мовознавства. Численні праці з історії української мови, літератури і фольклору написав П. Житецький. Важливий внесок у дослідження локальних (етнонаціональних) і універсальних (культурно-антропологічних) аспектів мови зробив професор Харківського університету О. Потебня. Він рішуче засуджував горезвісний Емський указ, різко критикував представників панівної нації, які вважали, що перехід поневолених націй на мову гнобителів ніби ″залучає″ перші до культури та цивілізації.

Друга половина ХІХ ст. подарувала Україні цілу плеяду видатних письменників. Перлинами першої величини сяють у цей час таланти І. Франка, П. Куліша, Л. Глібова, Л. Українки, П. Мирного, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, П. Грабовського та ін. Характерними рисами розвитку української літератури в другій половині ХІХ ст. були: 1) різноманітність художніх напрямів (романтизм, натуралізм, реалізм); 2) наявність індивідуальних стилів письменства (етнографічно-побутовий, аналітично-психологічний, соціально-філософський); 3) поява нових тем та проблематики; 4) демократизація та гуманізація літератури; 5) політизація літературної творчості.

За умов жорстокої цензури, що панувала в Російській імперії, література за своїм завданням була більше як література. Вона набрала ознак чи не єдиної сфери, де здійснюється спроба спасіння світу за допомогою духу і слова.

У другій половині ХІХ ст. значних успіхів досягає українське професійне театральне мистецтво. І це попри те, що український драматичний театр по суті був під забороною. 1881 р. царат дозволив ставити п’єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою і схвалені генерал-губернатором. Однак і в цей час категорично заборонялося створювати ″спціально малоросійський театр″. Цензура обмежувала тематику українських п’єс мотивами побуту або ж кохання. Не дозволялося відображати колишні ″вольності″ українського народу, його боротьбу за незалежність. 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив діяльність українських театральних труп на території п’яти підвладних йому губерній. Ця заборона діяла десять років. Таким чином, театральним діячам України ″дозволялося″ діяти у надзвичайно важких умовах.

1882 р. М. Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До її репертуару увійшли ″Наталка Полтавка″ І. Котляревського, ″Назар Стодоля″ Т. Шевченка, ″Чорноморці″ М. Старицького, ″Сватання на Гончарівці″ й ″Шельменко-денщик″ Г. Квітки-Основ’яненка та ін. У 1883 р. директором трупи став М. Старицький. Склад трупи, до якої входили М. Садовський, Н. Жаркова, М. Заньковецька, Л. Манько, О. Віріна та інші, поповнився такими талановитими акторами, як Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, М. Маньківський, а репертуар – новими постановами (″За двома зайцями″ М. Старицького, ″Запорожець за Дунаєм″ С. Гулака-Артемовського та ін.). Український театр другої половини ХІХ ст. досяг глибокої народності, національної своєрідності.

Розвиток літератури та театру у другій половині ХІХ ст. надав потужного імпульсу процесові творення національної музики. Основоположником української класичної музики став М. Лисенко – композитор, педагог, диригент, громадський діяч. 1904 р. він заснував музично-драматичну школу, яку в 1913 р. було реорганізовано в консерваторію. Як композитор, він створив близько тисячі різноманітних творів в усіх музичних жанрах.

Характерним для українського образотворчого мистецтва другої половини ХІХ ст. було становлення його на позиціях реалізму, народності, життєвої правди. На розвитку художнього життя в Україні, на утвердженні демократичних тенденцій у живопису позначилась діяльність Товариства пересувних художніх виставок (″передвижники″), що виникло 1870 р. в Росії. Членами його було багато українських митців. В Одесі, Харкові, Києві відкривалися малювальні школи (згодом училища). До передвижників належав М. Ге. Симпатії публіки завоювали його картини ″Тайна вечеря″, ″Петро І і царевич Олексій″, ″Христос перед Пілатом″, ″Розп’яття″. О. Литовченко, уродженець Кременчука, відомий циклом своїх історичних картин: ″Стрілецький бунт″, ″Іван Грозний показує свої скарби англійському послові″ та інші. Типовим представником ″ідейного реалізму″ 70-х рр. був М. Ярошенко. Серед його картин: ″В’язень″, ″Невський проспект″, ″Курсистка″. Представниками побутового жанру були Л. Жемчужніков, І. Соколов, К. Трутовський, К. Костанді, М. Пимоненко, історичного жанру – С. Васильківський, О. Сластіон, О. Мурашко.