Історія української культури (стр. 38 )

Подальшого розвитку набуло музичне мистецтво, збагатились жанри музичних колективів. З інтересом були зустрінуті оперні твори Г. Майбороди, В. Губаренка, А. Кос-Анатольського, К. Данькевича. В Україні з’являється блискуче сузір’я чудових оперних співаків і співачок: Д. Гнатюк, А. Солов’яненко, Є. Мирошниченко, А. Мокренко, М. Кондратюк, Д. Петриненко.

Основною темою образотворчого мистецтва в післявоєнні роки був героїзм, подвиги воїнів, партизанів, трудівників тилу в період Великої Вітчизняної війни. Серед них картини С. Бесєдіна ″Визволення Києва″, В. Костецького ″Повернення″. Великої популярності набула картина Т. Яблонської ″Хліб″, де показано життєві образи трудівників повоєнного села.

Кіномистецтво України, з одного боку, прагнуло зберегти певну самобутність, національний колорит, а з іншого – дедалі більше втрачало національні риси. У часи ″відлиги″ Київська кіностудія щорічно випускала близько 20 картин. Популярність добули фільми ″Гадюка″ В. Івченка, кінокомедія ″Королева бензоколонки″, ″Ключі від неба″. Найзначнішим досягненням українського кіно став фільм С. Параджанова ″Тіні забутих предків″, поставлений за повістю М. Коцюбинського, який вражав надзвичайною силою художньо-поетичного проникнення в глибини народного життя, його драматичні і трагічні аспекти.

Отже, всупереч репресіям і переслідуванням, залізній завісі українська культура в повоєнний період продовжувала розвиватися, заявляючи про свою самобутність і невмирущість, а хрущовська ″відлига″ стала помітним культурно-національним пробудженням, очищенням від найбільш негативних явищ сталінщини.

7.4. Українська культура в другій половині 60-80-х років

Друга половина 60-80-х років не кращій період в розвику української культури. Не маючи своєї державності, перебуваючи в міцних лещатах тоталітарного режиму, їй довелося долати шалений опір комуністичної диктатури, будь-які заборони, а нерідко й репресії. Це виснажувало духовні сили народу, гасило ініціативу. Однак, культурне життя не переривалося і мало певні здобутки.

Ситуація у сфері культури різко змінилася з відставкою і приходом до влади в СРСР Л. І.Брежнєва (жовтень 1964 р.). Післяхрущовське керівництво не зробило жодного кроку до лібералізації комуністичного режиму. Почався поворот до неосталінізму, що супроводжувався утисками та переслідуваннями багатох видатних майстрів культури. З 24 серпня до 4 вересня 1965 р в Україні було заарештовано 25 ″шістдесятників″, з них 7 − у Львові. У середині квітня на лаві підсудних опинилися Богдан Горинь − науковий співробітник Львівського музею українського мистецтва та його брат Михайло. У березні був засуджений український художник Опанас Замеваха. На захист заарештованих В. Чорновіл підготував збірку ″Лихо розуму″, за що був у 1967 р. уперше засуджений на три роки позбавлення волі. В 1970 р. за нез’ясованих обставин загинула художниця А. Горська. Несправедливій жорстокій критиці був підданий класик української літератури О. Гончар за роман ″Собор″ (1968р.).

У квітні 1968 р. 139 діячів української культури надіслали радянському партійному керівництву протест проти арештів на Україні і утисків української культури. У листопаді-грудні 1968 р. з’явився ″Лист творчої молоді Дніпропетровська″ з протестом проти русифікації. Над авторами цього листа у січні 1970 р. відбувся суд.

Отже, новому керівництву партії її держави довелось зіткнутися з набагато серйознішою демократичною опозицією інтелігенції, ніж це було в часи Хрущова. У середині 60-х років формується український дисидентський рух націонал-демократичного спрямування, який набуває визначального впливу на всю спільноту дисидентського руху. У 70-х роках опозиційний національно-культурний рух в Україні переріс у правозахисний. У цей час утворилася нова генерація борців за порятунок української нації, її духовності, культури та мову. У 1976 р. дисиденти створили Українську Гельсінську Спілку, на чолі якої став письменник Микола Руденко, а серед 36 її членів − журналіст В. Чорновіл, поет В. Стус, поетеса Н. Світлична, письменник І. Кандиба. У виданій спілкою декларації підкреслювалось, що у своїй роботі вона керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами.

Дисидентство було характерною рисою культурного життя цього періоду, але не причиною її припинення. В умовах панування тоталітарного режиму українській культурі випало самоздійснюватися під пріоритетним впливом не стільки науки, скільки політики.

Незважаючи на заідеологізованість, догматизм, залишковий принцип фінансування сфери культури, русифікацію триває вдосконалення системи народної освіти, розвитку якої радянська влада, як і раніше, надавала особливого значення. На кінець 80-х років в республиці функціонувало понад 30 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 7,4 млн. учнів, працювало понад 450 тис. вчителів.

На жаль, в умовах панування тоталітаризму в Україні не існувало національної школи, основою навчання якої була б рідна мова, історія і всі культурні надбання, звичаї, традиції свого народу. Саме така школа через засвоєння глибин культури свого народу створює для учнів, студентів можливість сприйняття культурних надбань й інших народів.

Основна увага вищої школи України була сконцентрована на тих ланцюгах вищої освіти, які забезпечували науково-технічний прогрес. Розпочалася підготовка кадрів з багатьох нових спеціальностей, зокрема, з механізації обліку й обчислювальних робіт, обслуговування електровакуумних машин, оптичних приладів, проектування й експлуатації атомних і енергетичних установок, електричних систем, напівпровідникових матеріалів, з теплофізики, кібернетики, технологій полімерних матеріалів тощо. Було об’єднано малі вищі навчальні заклади, споріднені факультети і кафедри, організовано ряд нових вузів, значно розширено заочне і вечірнє навчання. В 1984–1985 навчальному році в республіці функціонувало 146 вищих і 730 середніх спеціальних навчальних закладів. У них відповідно навчалося 878,5 тис. студентів і 811 тис. учнів, які набували фахову підготовку із 360 спеціальностей. Впродовж 60–70-х років Україна одержала майже 4 млн. фахівців з середньою спеціальною освітою і понад 2,5 млн. − з вищою.

Широкий розвиток системи освіти, зокрема розширення заочного та вечірнього навчання, сприяв зростанню високого освітнього рівня населення України (84 % зайнятого населення).

Всесвітньовідомим став Інститут електрозварювання ім. Є.Б. Патона, який перетворився на науково-виробниче об’єднання, куди входили науково-дослідний інститут, конструкторське бюро, два дослідних заводи. Тут було запатентовано понад 400 винаходів, розроблені методи зварювання і різання електронним променем, лазерної обробки. Крім того, в Києві створена перша в історії людства ″Енциклопедія кібернетики″ (видана 1973 р. українською мовою), в Харківському відділенні АН України зразу ж за американськими вченими Чикагського центру (піонерами в цій галузі) розщеплено атом. З початком космічної ери кращі машинобудівні підприємства України стають частиною ракетно-космічного комплексу. Величезний внесок в розвиток фундаментальних і прикладних наук внесли математик М. Боголюбов, математик і кібернетик В. Глушков, конструктори космічних апаратів С. Корольов, М. Янгель, генетик І. Шмальгаузен, офтальмолог В. Філатов, кардіолог М. Амосов, нейрохірург М. Бурденко та інші.

Однак збереження чисто адміністративного централізованого управління, системи оцінки тільки по кількості виробленої продукції – так званому ″валу″ приводили до повної економічної незацікавленості підприємств у технічних навиках. Тому дуже часто виходило, що винаходи, зроблені в нашій країні, за кордоном знаходили більш широке застосування. Один з характерних прикладів – технологія безперервної розливки сталі в металургії. До середини 80-х років частка такої технології в Україні складала близько 10 % , в той час як Японія, Франція, Німеччина перейшли на неї майже повністю. В освіті кількісний ріст не супроводжувався такою ж якістю. Кращі наукові сили, величезні кошти, передові технології концентрувалися у військово-промисловому комплексі, обмеженим був доступ до зарубіжної інформації.

В Україні склалася певна філософська школа з добрими міжнародними зв’язками яка разом зі своїми російськими колегами (директор Інституту філософії АН України приїжджий з Росії науковець, академік АН УРСР ін) розгорнула активну діяльність по згуртуванню філософів, логіків, науковців з різних галузей знань, об’єднаних ідеями універсальності раціональних, розумних критеріїв істини, а тим самим незалежності наукового знання від ідеології. Але в часи (перший секретар ЦК КПУ) були розпочаті переслідування Інституту філософії АН України, які переросли в подальші переслідування ″українського націоналізму″ адміністрацією (був заміною ), мало змінивши свою антиінтелектуалістську спрямованість.

Україна відставала від країн Заходу за кількістю культурних центрів і закладів, по інтенсивності їх відвідувань. В цей час у республиці діяло 88 театрів, натомість у Франції – більше 600, у Німеччині – близько 500. 44 філармонії та концертні організації в Україні відвідували 15 млн. чоловік, натомість у Франції − 37 млн., у Німеччині − 45 млн. (1990 р.). Разом з тим, треба зауважити, що середній рівень виконавської майстерності в симфонічних оркестрах, хорах, театрах тощо залишався досить високим, і культура здатна була швидко й глибоко сприйняти найновіші світові досягнення, маючи при цьому вже свою власну традицію і свої власні духовні запити до світу.

У сфері ″духовного виробництва″ переважали важкі парадні форми, присвячені високоідейним темам – ораторії, опери, врочисті полотна, скульптури, піднесені комуністично-патріотичні поеми. Станковий живопис цього стилю призначався для стін установ чи принаймні правлінь колгоспів, що закуповували громадським коштом ці витвори мистецтва у худфонді, музику виконували при урочистих нагодах. Яскравим зразком помпезної офіційної культури тієї доби стали споруди в Києві – велетенська скульптура ″Батьківщина-мати″, комплекс ″Навіки разом″, музей Леніна. Остання будова сама по собі була стандартною з точки зору сучасних архітектурно-художніх смаків, викликом було насамперед вміщення її в традиційне київське оточення, в таку ″домашню″ для киян Володимирську гірку.