Історія української культури (стр. 35 )

З весни 1917 р. спочатку на громадських засадах, а потім (після створення Генерального секретаріату народної освіти, який узгоджував роботу громадських організацій) і законодавчо Центральна Рада добилась розширення мережі україномовних освітніх закладів, розпочинаючи зі створення початкових шкіл, а за ними гімназій, різних училищ і вищих закладів.

Українізація початкових шкіл розпочалася уже з вересня 1917 р. Учні першого року навчання повинні були вивчати всі предмети за підручниками, написаними українською мовою. Російська мова як один із предметів вводилася лише з третього року навчання. Єдина школа утворювалася як 7-річна народна загальноосвітня. Після закінчення цієї школи учні могли продовжити навчання у 4-річній гімназії або технічній школі. Першу українську гімназію ім.  було відкрито 18 березня 1917 р. Всього у 1917 р. в Україні засновано 39 українських гімназій.

Поряд з організацією шкіл, Генеральний секретаріат проводив велику освітню роботу серед дорослого населення. З цією метою в містах і селах створювались недільні школи, мережа курсів з ліквідації неписьменності, засновувалися вечірні училища та гімназії для робітничої молоді, народні університети. 5 жовтня 1917 р. відбулося відкриття першого Українського народного університету в Києві, 7 листопада 1917 р. Педагогічної академії в Києві, 21 квітня 1918 р. другого Українського народного університету в Полтаві (ініціатива заснування належала місцевій ″Просвіті″).

Значну роботу здійснила Центральна Рада з налагодження видавничої справи. Незважаючи на труднощі (нестаток друкарських машин, українського шрифту та ін.) було засновано 80 україномовних газет і журналів, масовими тиражами вийшло 680 найменувань навчальної, історичної, суспільно-політичної, технічної та іншої літератури.

Справу Центральної Ради у галузі розвитку української освіти, науки і культури продовжив уряд Української Держави гетьмана П. Скоропадського який прийшов до влади 29 квітня 1918 р.

У системі освіти тривав процес формування україномовних навчальних закладів. Особливість цієї роботи полягала в тому, що російськомовні та інші навчальні заклади практично не підлягали реформуванню, а створювалися нові, українські. Протягом літа 1918 р. було утворено додатково 54 українські гімназії не тільки в містах, але й по деяких селах. Наприкінці гетьманської доби їх загальна кількість досягла 150 одиниць. Міністерство освіти законодавчо закріпило обов’язкове вивчення української мови і літератури, історії, географії, етнографії у системі шкільної та вищої освіти України.

Уряд Української держави виділяв значні кошти для утворення нових університетів в Умані, Катеринославі, Одесі. Розпочав свою роботу Кам’янець-Подольський університет. Український Народний університет у Києві було перетворено на державний.

В цей період засновано: Державний український архів, у якому мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограду; Національну галерею мистецтва; Український історичний музей та Українську національну бібліотеку, фонд якої швидко зростав (понад 1 млн. томів).

Великою заслугою гетьманського уряду слід вважати заснування 24 листопада 1918 р Української академії наук. Було призначено і перших одинадцять академіків: по історико-філологічному відділу – Д. Багалія, А. Кримського, М. Петрова, С. Смальстоцького; по фізико-математичному – В. Вернадського, М. Кащенка, С. Тимошенка; по відділу соціальних наук – Ф. Тарановського, М. Туган-Барановського, О. Левицького, В. Косинського. Першим президентом ВУАН став видатний український природознавець, професор хімії Володимир Вернадський.

Працівники Академії Наук розпочали роботу над створенням словника української мови (вийшло 6 томів). За ініціативою науковців було створено інститут української наукової мови для розробки термінології з різних галузей науки.

До досягнень у галузі культури за гетьманської доби треба додати заснування Українського театру драми та опери, Української Державної капели, Державного симфонічного оркестру тощо.

7.2. Культурні процеси в Україні у 20-30-х роках ХХ сторіччя

Національно-культурні перетворення розпочаті Центральною Радою і гетьманом П. Скоропадським, незважаючи на орієнтацію на дещо інші матеріальні і духовні цінності людського суспільства, продовжувалися в перші роки радянської влади.

Після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського Союзу змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також в Україні. Культурний розвиток України у 1920-ті роки – один з разючих феноменів української історії. Країна, що пережила найважчу війну, вимушена відновлювати абсолютно зруйновану економіку, яка втратила багатьох вчених, письменників (загибель, еміграція), переживає справжній культурний злет. Цей факт визначається не тільки прихильниками, але і критиками радянської влади. Справа в тому, що революція привела в рух різні соціальні сили, дала відчуття свободи, створення нового, незвіданого. Серед майстрів культури були і гарячі прихильники нової влади, і аполітичні люди, і противники більшовизму, які в розвиткові національної культури вбачали певну альтернативу незалежності, що не здійснилася.

Вже стало нормою характеризувати 20-ті роки як чергове національне відродження. Почалася широкомасштабна розбудова української культури. Об’єктивно цьому сприяла політика українізації, здійснювана в контексті проголошеної ХІІ з’їздом РКП(б) коренізаціі.

Українізація швидко переросла рамки дерусифікації освіти, апарату, створила те сприятливе середовище, в якому розпочався бурхливий процес національно-культурного відродження. Українська культура легалізувалась, українська мова фактично набула статусу державної. Маючи конкретні класові цілі – зближення між зрусифікованим робітничим класом і українським селянством, українізація разом з тим наповнювалась конкретним національно-культурним змістом, вилилася в масовий суспільний рух. У серпні 1923 р. уряд УСРР (з 1922 до 1924 р. – УСРР; з 1924 до 1991 р. – УРСР) прийняв декрет про українізацію, яким українську культуру фактично було визнано державною в республіці.

Передусім українізація вплинула на освіту. Важливим напрямом в освітній сфері була ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, у якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов’язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство ″Геть неписьменність!″ На кінець десятиліття писемність населення в УРСР становила понад 70% у містах і близько 50% у селах. На початок 30-х років близько 97% дітей українського походження навчалися рідною мовою. Переважно україномовним стало навчання в вузах, технікумах. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялися від оплати. У 1925 р. діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів і 30 робітфаків.

Особлива заслуга у здійсненні політики українізації, отже, й розвитку української культури належала О. Шумському і М. Скрипнику, які в 20-ті – на початку 30-х років очолювали Наркомат освіти УРСР. У віданні Наркомату перебувала тоді не лише вся освіта, а й установи культури, науки, видавнича діяльність та ін.

Наукові дослідження в 20-ті роки зосереджувалася в основному в українській академії наук, яку в 1921 р. перейменували у Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Визнаним лідером київського науково-культурного центру був М. Грушевський, який 1924 р. повернувся з-за кордону і був обраний академіком, очолив ряд українознавчих комісій та установ академії. Поряд з М. Грушевським працювали такі авторитети української науки, як М. Птуха, М. Крилов, М. Василенко, А. Кримський, С. Єфремов, М. Петров, В. Воблий та ін.

Другим центром українського науково-культурного життя був Харків – столиця УРСР до середини 30-х років. Тут зосереджувалося в основному молодше покоління української інтелігенції.

Особливістю літературного процесу цього часу було розмаїття літературних напрямів та ідеологічна боротьба між ними. Спочатку домінував ″Пролеткульт″ – літературно-художня та просвітницька організація, для якої характерним було негативне ставлення до культури минулого, намагання створити свою ″чисто пролетарську″, особливу літературу. Згодом ″пролетарські″ письменники об’єдналися у спілку ″Гарт″ (1923 – 1925 рр.), куди входили Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра.

Крім них існували групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен), неосимволістів (П. Тичина, Д. Загул, В. Мисик та ін.), панфутуристів (М. Семенко, ранні М. Бажан, Ю. Яновський, О. Слісаренко та ін.), конструктивістів (В. Поліщук) тощо.

В музичному мистецтві розвивалися такі жанри, як обробка композиторами народних і революційних пісень, радянська масова пісня. Плідно працювали композитори Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький. Одним з кращих хорових колективів країни стала капела ″Думка″ (створена у 1920 р.). Значний внесок у розвиток національного хорового мистецтва 20-х рр. зробили В. Каминевський, Б. Левитський, П. Козицький, Н. Городовенко. У Харкові діяла і успішно гастролювала по Україні перша капела бандуристів, створена ще 1917 р. музикознавцем і письменником Г. Ходкевичем.

Протягом 1923 – 1928 рр. діяло музичне товариство ім. М. Леонтовича, навколо якого гуртувалися композитори-новатори, які орієнтувалися на поєднання національних традицій і досягнень європейської музичної культури (Б. Лятошинський, В. Косенко, М. Вериковський).

Великих успіхів було досягнуто в кіномистецтві. З 1922 р. почалося виробництво художніх фільмів. Серію фільмів на історичну тематику (про козаччину, Т. Шевченка, громадянську війну) поставили режисери П. Чардинін, В. Гардін, Ю. Стабовий та ін. Переломний етап у розвитку українського радянського кіномистецтва пов’язаний з творчістю О. Довженка, який в 1926 р. працював кінорежисером на Одеській кіностудії. Поставлені ним фільми ″Арсенал″, ″Звенигора″, ″Аероград″ та інши увійшли до світової кінокласики. Зокрема, фільм ″Земля″ міжнародним журі в 1958 р. був названий серед 12 найкращих фільмів усіх часів.