Історія української культури (стр. 2 )

Мова займає визначне місце в системі культури. Саме мова є сутнісною ознакою людини (людина – ″мовна істота″). У мові знаходять втілення ті смисли, які привносить у людський світ культура, через мову ці смисли розпізнаються, усвідомлюються іншими людьми в ході міжкультурного діалогу. Мова відображає структурний устрій культури, її (мови) устрій впливає на характер світогляду.

Світобачення – це уявлення людини про світ, його сутність та будову.

Міф (грец. розповідь) – перша форма осмислення світу, його образно-символічного відтворення та пояснення, що виливаються в приписання дій. Міф перетворює хаос на космос, створює можливість розуміння світу як організованого цілого, виражає його в простій і доступній схемі, що могла перетворюватися в магічні дії як засіб скорення незбагненного. Міф постає найбільш доступним і зрозумілим для кожної людини способом осмислення реальності, який безпосередньо, без зайвого розмірковування, узагальнює досвід пізнання світу. Мова міфу – це мова образів; вона чітко структурована й здатна передавати знання про світ не менш ефективно, ніж мова абстрактної логіки. Міфом можна назвати будь-який феномен або будь-яку ідею, що стає предметом ірраціональної віри. Функція міфу полягає не в поясненні походження речей, а в підтвердженні існуючого порядку. У певному смислі міф вічний, міфологічний вимір наявний у кожній культурі, а міфологічні образи й переживання укорінені в несвідомих основах людської душі. Елементи міфологічної свідомості неминуче супроводжують людство протягом усієї його історії. Міфи й зараз лишаються важливим компонентом суспільної свідомості.

Релігія (латин. religio – зв’язок). Релігійне світобачення відображає потребу людини покладатися на більш могутню за неї істоту – Бога, відчувати зв’язок із сутнісними основами буття. Усі релігії орієнтовані на моральні цінності, які уособ­лює в собі Бог. Сакральний (священний) зміст притаманний будь-якій культурі, саме він визначає систему життєвих смислів культури. Від ступеня сакралізації суспільної свідомості або його секуляризації залежить співвідношення ідеальних і прагматичних моментів у культурній архітектоніці. Іноді сакралізованого характеру можуть набувати й нерелігійні ідеї.

Звичаї – це одне з найдавніших явищ, створених культурою. Вони характеризуються як цілісні зразки поведінки, які переважно не підлягають усвідомленню. Усталені звичаї утворюють традиції, які підтримуються й практикуються шляхом обрядових або ритуальних дій. Ритуал – соціально санкціонована сукупність певних символічних дій, спосіб і порядок яких строго канонізований і не піддається логічному поясненню в категоріях засобів і цілей; ритуал означає формальну процедуру, свого роду гру, правила якої визнають всі її учасники. Обряд і ритуал – обов’язкові компоненти традиції та культури взагалі. Укорінені в історичній спадковості звичаї і традиції мають статус соціального стандарту, відповідно до якого здійснюються конкретні вчинки людей. У первісному суспільстві обряди й ритуали, у яких втілилися звичаї і традиції, відіграють визначальну роль, адже в такому суспільстві не було інших способів узгодження колективних дій і впорядкування соціальних відносин. Суттєво, що первісне суспільство вимагало від суб’єкта беззастережного підпорядкування вимогам звичаю.

Традиція (від латин. traditio – передача) – процес позабіологічної передачі від покоління до покоління стійких культурних особливостей. Традицією виступають певні суспільні настанови, норми поведінки, цінності, ідеї, звичаї, обряди тощо. Традиція не зводиться до найбільш стереотипних таких своїх різновидів, як звичаї і обряди, а поширюється на велику сферу суспільних явищ. Традиції – джерело збереження стабільності відтворення історичних співтовариств, їх неповторних специфічних особливостей. Співвідношення традицій і новаторства може бути різним. Дослідники виділяють традиційні суспільства, які ґрунтуються на традиціях, де вони домінують над новаторством, і сучасні, модернізовані суспільства, де новаторство домінує над традиціями. Поняття ″сучасне суспільство″, як правило, стосується західної цивілізації новітнього часу.

Ментальність (від латин. mens – розум, мислення, душевний стан) – глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості та несвідоме, що наслідується людьми від попередніх поколінь. Це сукупність настанов, очікувань, схильностей, передумов, з якими індивід, соціальна група, суспільство в цілому діють, мислять, сприймають світ певним чином. Ментальність формується в ході соціаль­них подій залежно від традицій, соціальних структур і всього середовища проживання людини й сама, у свою чергу, їх формує. Природне й культурне, раціональне й емоційне, свідоме й несвідоме, індивідуальне й суспільне – всі ці опозиції перетинаються на рівні ментальності, розчиняючись у її структурах. Закладений у кожній людині ″культурний код″ дозволяє їй орієнтуватися в усьому різноманітті навколишнього світу, певним чином систематизувати одержувану інформацію й робити свій вибір з об’єктивно наявних можливостей. Але одночасно він обмежує мислення певними рамками стереотипів, вийти за які індивідуум, як правило, не може.

Цінності – складне соціокультурне явище, що виражає позитивну або негативну значимість об’єктів навколишнього світу для людини, групи людей, суспільства в цілому. Цінності визначаються не властивостями самих предметів, а їх співвіднесеністю з життєдіяльністю людини, інтересами й потребами, соціальними відносинами. У цінностях проявляються уявлення людини про добро й зло, прекрасне й потворне, обов'язок, честь, справедливість і т. д. Цінності знаходять вираження в моральних принципах і нормах, ідеалах, установках, цілях. Цінність не обтяжена побутово-матеріальними, повсякденними смислами, вона завжди виступає тим, що долає прагнення людини до існуючого і спрямовує її волю до належного. Цінності – це ідеальне уявлення про належне. Дослідники виділяють різні типи цінностей: матеріальні, вітальні (ідеал фізичного й духовного здоров'я); соціальні (уявлення про соціальне благополуччя, комфорт); політичні (ідеали свободи, громадянських прав, безпеки); моральні (ідеали справедливості, честі, добра); релігійні (уявлення про смисл життя й призначення людини); художньо-естетичні (ідеали прекрасного, гармонії).

Мораль – внутрішній регулятор, що визначає поведінку людини, її ставлення до себе та до інших. Мораль як форма культури з’являється коли людина стає автономним індивідом і базується на уявленнях про добро, зло, місце людини у світі та суспільстві, обов’язок щодо інших людей, совість, почуття сорому, честі тощо.

Філософія – теоретичне світобачення, абстрактне осмислення світу за допомогою загальних понять (буття, природи, матерії, духу, ідеї, розвитку тощо). Виникнення й поширення філософії – свідчення подолання міфологічного ставлення людини до світу.

Наука – предметне вивчення світу. Відмінність від філософії полягає в локальності характеру наукового знання, конкретності предмета вивчення. Виникнення та розвиток науки зумовлені трудовою діяльністю, практичним опануванням людиною світу. Обсяг наукових питань зростає прямо пропорційно до обсягу накопиченого знання.

Ідеологія (грец. – ідея + слово, вчення) – система ідей, поглядів. Основу будь-якої ідеології становлять суспільні вчення й теорії – політичні, правові, моральні, етичні, естетичні, філософські та ін. В ідеології розрізнені ідеї, уявлення й погляди здобувають цілісний характер систем і концепцій. Ідеологія виражає інтереси певних соціальних груп або класів і спрямована на те, щоб викликати активні дії великих мас, мобілізувати їх на здійснення певних цілей.

Мистецтво – потреба людини в образно-символічному вираженні та переживанні найбільш значущих, емоційно напружених моментів свого життя. Життєві реалії, час, простір, емоції в ньому концентруються, перетворюються на художній образ, що узагальнено реалізує прояви людської духовності в русі та розвитку.

Елементами культури в широкому значенні слова виступають практично всі прояви людської життєдіяльності. Культура існує в предметних та особистих формах. Предметні форми культури – це наслідки діяльності людей, певна система матеріальних і духовних цінностей: засоби і знаряддя праці, предмети побуту, наукові знання, релігійні та філософські вчення, традиції, обряди, моральні принципи та норми, юридичні закони, твори мистецтва тощо. Особисті (персональні) форми культури – це люди як суб’єкти діяльності, носії, творці певних культурних цінностей. Предметні й особисті форми культури являють собою неподільну цілісність і становлять певний тип культури. Свій тип культури притаманний кожному народові як етнічній та історичній цілісності.

Специфіка культури проявляється і в сфері матеріального виробництва. Можна погодитися з тим, що розвиток суспільства в кінцевому підсумку визначається розвитком продуктивних сил. Однак розвиток будь-яких елементів культури, у тому числі й економіки відбувається лише в комплексі з іншими, згідно з усім соціокультурним процесом у цілому. Соціальна поведінка людей лише частково диктується їх матеріальними інтересами і соціальним станом, – великою мірою вона детермінована іншими факторами – релігією, менталітетом, цінностями, традиціями тощо. Економіка – компонент більш широкого поняття – культури, вона завжди культурно обумовлена. Специфіка культури проявляється не тільки в традиційних видах господарської діяльності, але й у сучасній економіці, наприклад: японська модель, шведська модель, американська модель економіки й т. д. Важливим елементом культури виступає культура праці, яка характеризується не тільки володінням технологією, але й ставленням до самої праці, системою мотивацій, цінностей і т. д. Політична культура характеризує і багато в чому визначає функціонування політичної системи того або іншого суспільства. Вона включає систему норм, цінностей, традицій, політичний менталітет тощо, які визначають специфіку політичного життя. З політичною культурою нерозривно пов’язана культура правова. Елементом культури виступає також культура побуту. Вона містить у собі як матеріальні елементи, так і широкий спектр духовних явищ. Завдяки певному консерватизму, яким позначена культура побуту, забезпечується дія механізму культурного успадкування. Крім того, у рамках культури виділяють і такі її структурні елементи, як світова й національна культура, регіональна, класова, професійна, міська, сільська тощо. У свою чергу, кожен з елементів культури може поділятися на більш дрібні.