Історія української культури (стр. 5 )

На всьому своєму просторі людська історія була історією народів (етносів) та цивілізацій, і лише декілька останніх століть пріорітетна роль належить національним державам. Деякі сучасні геополітики стверджують, що більш ніж трьохсотлітнє панування національно-державної моделі близьке до вичерпання, як близький до вичерпання й самий дух, котрий заповнював цю модель – дух буржуазної модернізації. А ця втрата сенсу не може не позначитися на кризі заповнених даним змістом національно-державних оболонок. Проявом цього є глобалізація економічних і політичних процесів, зростання впливу транснаціональних корпорацій, ріст чисельності емігрантів з ″третього світу″ в розвинених країнах і т. ін.

Згідно конструктивістської інтерпретації, нація постає як ″уявлена спільнота″, як чисто сучасна конструкція. ″Націоналізм не полягає у пробудженні націй до самосвідомості; він радше винаходить нації там, де вони не існують″ (Е. Геллнер). Нація – не реальний феномен, а соціальний конструкт, уявлена спільність, члени якої не взаємодіють між собою, але розглядають себе як єдиний колектив із спільним характером, надіями і долею. Ключову роль у мобілізації членів етнічної групи на колективні дії в ім’я політичних або соціальних цілей грають лідери, які нерідко переслідують власні цілі. Створення нації являє собою результат свідомої діяльності представників еліти, які прагнуть свої інтереси оформити як загальнонаціональні і з цією метою для їхнього захисту і здійснення згуртувати основну масу народу в єдине політичне ціле, тобто націю. Нація постає для них не стільки як явище реального життя, скільки як ідеальна модель, конструкція, котру вони мають втілити в життя. Конструктивістська парадигма яскраво демонструє можливість маніпулятивного впливу на етнос, обумовленого впливом ″соціальних конструкторів″ на етнічну свідомість.

Нація – феномен в першу чергу культурний, і тільки потім етнічний і соціальний. Національна культура загалом не може обмежуватися вузькими рамками гомогенної етнічної спільноти. Навпаки, повноцінний розвиток нації вимагає набагато більш високого рівня диференціації духовних орієнтацій і способу життя, ніж етнічна. Вона включає різні варіанти субкультури, обумовлені етнічними, географічними, соціальними, господарськими і класовими чинниками. Часто наголошується, що нація складається не через затвердження одноманітності. Вона є надзвичайно неоднорідним утворенням, що складається з компонентів різного роду, хоча кожен з них окремо містить загальні культурні ознаки, що відрізняють дану націю. Характерною особливістю національних культур є їх широка диференціація за професійною та соціальною ознаках.

В сучасній культурології розрізняються поняття ″етнічна″ та ″національна культура″. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження – кровним спорідненням. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної самосвідомості. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв’язку) між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Носіями такої культури стають освічені шари суспільства. Національна культура твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, – письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями та ін. Національна модель культури і модель бажаного для цієї культури типу особистості розроблялися інтелігенцією. Проте творці такої культури говорять, зазвичай, від імені народу.

Націоналізм Е. Геллнер називає ″винайденою традицією″. Інтелектуали, що претендують на відродження народної культури, замість цього формують культуру нову, хоча і засновану на місцевих стилях і діалектах. Відродження забутих культурних форм не є простим перенесенням старовини в сучасні умови. Старі форми переосмислюються в новій культурі, одержують у ній нове життя. Коли в ХІХ столітті діячі української культури відновлювали народний фольклор, вони не просто повертали ті здобутки, що жили в селянській культурі, але надавали їй сучасної культурної форми. Національна інтелігенція, яка створювала модерні національні культури, вірила і декларувала, що ці культури були лише відродженням і збереженням вже існуючої, але занепалої й упослідженої культури народу, що творить націю. Національна культура насправді була нічим іншим, як місцевою версією універсальної модерної культури, вона є ″скасуванням″ традиційної культури і вона маскує сутність скасованої нею культури. Нація не заперечує, не відкидає етнос, а пристосовує його для існування в умовах нового громадянського суспільства, в умовах духовної та економічної самостійності індивідів. Етнічні елементи – обряди, традиції, звичаї, міфологія – зберігаються в межах національної культури, але вже не обмежують її змісту. ″Національне відродження″ є не стільки відновленням ″забутих традицій″, скільки становленням сучасної цивілізації з її ринковою економікою, правовою демократичною державою, громадянським суспільством, високою освіченістю населення.

На відміну від власної етнічної приналежності, належність до нації вимагає від кожного певних особистих зусиль і свідомого вибору. Існування національної культури, нації як її носія передбачає наявність товарної економіки зі загальнонаціональним ринком, коли на зміну локальним традиційно-замкненим спільностям людей, пов’язаних між собою кровною спорідненістю, приходить зв’язок самостійних і незалежних один від одного індивідів, котрі обмінюються продуктами матеріального і духовного виробництва.

Сучасна теорія культури виходить з широкого розуміння національної культури як певної сторони життєдіяльності суспільства в усіх її сферах – не тільки в духовному, але й у матеріальному виробництві, суспільно-політичній діяльності, побуті. Культура з цієї точки зору виступає як процес розвитку сутнісних сил людини та їх практичного вияву в усіх сферах, а разом з тим як система матеріальних і духовних цінностей, створених людьми й застосованих в їх діяльності, норм її регулювання, способів організації поведінки та спілкування людей. Вона охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких – географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність. У структурі національної культури виділяються такі складові, як матеріальна, побутова, політична і правова культура, як наука, освіта й філософія. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характеризує інтегральні моменти національного життя, які складають основу нації і забезпечують подальший національно-культурний процес. До них відносяться мова, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності тощо.

За конкретними носіями виділяється культура міська і сільська, класова і етнічна, професійна і молодіжна, культура сім’ї чи окремої людини. Загальновизнаним є виділення непрофесійної культури, яку іноді називають народною творчістю.

Національна культура визначається як система цінностей та культурних норм, їх творення, відбору, акумуляції та ретрансляції, що лежить в основі єдиної національно-культурної ідентичності і обумовленого культурою національного стилю життя і служить об’єднавчим чинником суспільства в умовах поліетнічних, полікультурних держав сучасності.

1.5. Поняття ″українська культура″

Одним із найскладніших питань курсу ″Історія української культури″ є питання: що таке ″українська культура″, який обсяг цього поняття, в якому ракурсі слід викладати цю історію, якого визначення ″культури″ варто дотримуватися? Можна писати про історію території, етносу, мистецтва, ментальності, звичаїв та традицій, сприйнявши за теоретичний орієнтир доволі застаріле, але все ще популярне визначення Едуарда Тейлора: ″Культура – це сукупність знань, вірувань, мистецтва, моралі, звичаїв, законів, засвоєних людиною як членом суспільства″. Хтось може поділяти наївний оптимізм ″батька″ романтизму Йогана Гердера, який вважав, що гуманістичне виховання народу приведе людство до ″вічного миру″ на землі, і закликав вивчати ″душу народу″ або ″дух народу″, закладений передусім у його мові. Завдяки Гердерові та іншим ідеологам романтизму ″етнографічне″ розуміння культури фактично стало надбанням масової свідомості. Власне, етнографізм у поєднанні з позитивізмом стали чи не єдиним методологічним підходом до вивчення української культури.

Можна підходити до культури з позицій структуралізму, завдяки якому, до речі, в культурологію було запроваджено термін менталітет[1] (Люсьєн Леві Брюлль). Культура сприймалася як надіндивідуальна багаторівнева структура (″колективний розум″), елементи якої перебувають у постійній взаємодії та взаємозалежності; ця структура уможливлює існування людини та її свідомості. Іншими словами, культура − це ″система, що має примусовий характер щодо індивідуальної свідомості″ (Ніколай Копосов).

Крім цього, існує функціоналістський, семіотичний та інші способи розуміння культури, кожен з яких наголошує на доцільності свого методу, виокремлює власний об’єкт дослідження. Наприклад, провідний британський антрополог Броніслав Маліновскі вважав, що культура це ″величезний керуючий апарат, який через підготовку, формування навичок та умінь, навчання нормам і розвиток схильностей поєднує виховання з природним матеріалом і породжує істот, поведінка яких не може бути визначена лише шляхом вивчення анатомії та фізіології″. Власне, йдеться про культуру як сферу, яка ″відрізняє людину від тварини″ (В. Оствальд). Сенс семіотичного підходу, на думку американського культуролога Кліффорда Гірца, полягає в тому, щоб ″допомогти нам одержати доступ до концептуального світу, в якому живуть люди, яких ми вивчаємо, для того, що ми могли вести з ними діалог″. А з точки зору іншого представника семіотики, Юрія Лотмана, культура – це механізм породження текстів і простір їхнього функціонування.