Історія української культури (стр. 34 )

В українській літературі першим модерністські гасла висунув 1901 р. поет М. Вороний. У цей час у культурній сфері чітко окреслилися дві тенденції – збереження національно–культурної ідентичності та пересадження на український грунт новітніх європейських зразків художнього самовираження (модернізм). Своєрідною синтезною моделлю стала ″нова школа″ української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи з новітніми європейськими здобутками – символізмом та психоаналізом. Характерною рисою розвитку українського варіанту модернізму в літературі був значний вплив романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення будь-якої доби.

В Західній Україні моденістську течію в літературному житті пов’язують з творчим угрупованням ″Молода Муза″. Окрасою української літератури став редагований М. Грушевським та І. Франком ″Літературно-науковий вісник″ – всеукраїнський літературний орган, на сторінках якого друкувалися найкращі літературні сили України.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. модерн набуває поширення в українській архітектурі. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Робилися спроби поєднати принцип модерну з прийомами народної дерев’яної архітектури і народного прикладного мистецтва (форми дерев’яних хат, національний орнамент, барвиста кераміка). У цьому стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського земства (архітектор В. Кричевський) і, за проектом архітектора К. Жукова, будинок художнього училища в Харкові. Значний слід в українській архітектурі початку ХХ ст. залишив В. Городецький (уславлений ″Будинок з химерами″ – перший у Києві будинок з цементу, будинок сучасного Музею українського мистецтва, караїмська кенаса).

Початок ХХ ст. дав низку великих імен у модерністичному живописі та скульптурі. У Києві плідно працювали всесвітньовідомий К. Малевич, футуристи брати Бурлюки. З початком Першої світової війни експресіоністичний напрямок розвивали кілька надзвичайно талановитих художників світового рівня, включаючи О. Богомазова і Г. Нарбута. Образотворче мистецтво набуває також виразніших національних рис. Видатними майстрами пейзажного, жанрового та портретного живопису були О. Новаківський, брати Кричевські. У Львові консолідаторами мистецького руху були засновані ″Товариство для розвою руської штуки″ (1898 р.) та ″Товариство прихильників українського письменства, науки і штуки″ (1905р.). Організовані ними у Львові виставки відкрили нові сторінки в розвитку західноукраїнського мистецтва, а виставка 1905 р. – перша всеукраїнська мистецька виставка – стала справжньою маніфестацією духовного єднання західноукраїнських і наддніпрянських митців. Душею національного мистецького життя в краї був талановитий художник І. Труш, поруч з яким творили визначні живописці М. Сосенко, Ю. Панькевич, А. Монастирський, О. Кульчицька.

Серед українських скульпторів європейську славу здобув М. Паращук, який разом з А. Попелем створив пам’ятник А. Міцкевичу у Львові та скульптурні портрети І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка і С. Людкевичва. Українським скульптором зі світовим ім’ям був О. Архипенко. Розпочав свій творчий шлях спорудженням пам’ятника княгині Ользі І. Кавалеридзе.

На початку ХХ ст. продовжується творча діяльність основоположника української класичної музики М. Лисенка, на цей період припадає творчість великих українських композиторів К. Стеценка та М. Леонтовича. Впевнено ставало на професійну основу і музичне життя на західноукраїнських землях. У 1903 р. у Львові відкрито Вищий музичний інститут. Його діяльність сприяла вихованню цілої плеяди обдарованих музикантів і композиторів. В розвиток і популяризацію національного хорового мистецтва великий внесок зробило засноване у Львові співоцьке товариство ″Боян″. Значну роль в пропаганді української музики відіграли співаки світової слави О. Мишуга, С. Крушельницька, М. Менцинський та ін.

Продовжувався розвиток науки. У Харківському, а потім у Київському університетах плідно працював математик Д. Граве, загальне визнання дістали праці та діяльність видатних вчених в галузі медицини – хірурга М. Трінклера, офтальмолога Л. Гіршмана. У 1908 р. в Одесі було створено перший в Російській імперії аероклуб. Нестеров у 1913 р. першми продемонстрував у небі над Києвом ″мертву петлю″.

Вогнищем національної науки у Львові стало Наукове товариство ім. Шевченка, яке під керівництвом М. Грушевського з 1897 по 1913 р. перетворилось фактично в неофіційну всеукраїнську академію наук, видавши близько 3 тис. томів українознавства, в тому числі його праці ″Історія України-Руси″. Поруч з М. Грушевським головними діячами товариства були І. Франко та В. Гнатюк. Завдяки підтримці митрополита А. Шептицького у Львові було засновано Український національний музей (1905 р.).

На початку ХХ ст. у зв’язку зі зростанням потреб у письменних працівниках та кваліфікованих фахівцях, що диктувалося вимогами розвитку індустріального суспільства, дещо збільшилася мережа навчальних закладів та кількість учнів і студентів у них. Але навчання не було обов’язковим, дві третини селянських дітей не вчилися, серед сільського населення лише 20% вміли читати й писати, а в містах ця цифра сягала 50%.

В період революції 1905 р. після скасування заборони українського слова, українські студенти почали кампанію за впровадження в університетах українознавчих дисциплін. У Харківському та Одеському університетах почали читатися курси української мови та історії, в українських містах та містечках розгортається мережа товариств ″Просвіти″. У 1905 р. в Російській імперії з’явилася перша україномовна газета ″Хлібороб″. З 1906 р. у Києві почала виходити щоденна газета ″Рада″. У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне видання ″Кобзаря″ Т. Шевченка.

Після поразки революції 1905 р. у Російській імперії запанувала реакція – були закриті товариства ″Просвіта″ та інші українські організації, заборонено продавати українські книжки, проводити концерти, вечори.

Значно кращою для українства була ситуація в освітній сфері у Західній Україні, але за створення мережі українських середніх шкіл українцям довелось витримати вперту боротьбу з польськими автономістами. Вдалося домогтися від сеймової більшості згоди на заснування у Східній Галичині шість українських державних гімназій, у 1908 – 1911 рр. під егідою Українського педагогічного товариства на Львівщині було засновано дві приватні гімназії. Крім того, під опікою громадських організацій і церкви було засновано дівочу гімназію сестер Василіянок у Львові та вчительську семінарію у Яворові. Українці мали сім кафедр (посад професорів) та три доцентури у Львівському та три кафедри у Чернівецькому університетах.

Питання про відкриття українського університету активно обговорювалося на студентських вічах, на всеукраїнському студентському з’їзді (1913 р.), на сторінках преси, у крайовому сеймі, у Віденському парламенті. Питання про український університет було вирішене, але світова війна завадила реалізації цього рішення.

На Буковині перед 1914 р. українці мали дві україно-німецькі та дві українські гімназії і одну учительську семінарію. Велике значення для консолідації національних сил мало утвердження в Галичині і Буковині, завдяки спільним зусиллям національної еліти усіх частин України, єдиної з Наддніпрянщиною літературної мови та запровадження в шкільне навчання, а згодом у діловодство фонетичного правопису.

Отже, духовна культура українського народу у ХІХ – на початку ХХ ст. досягла значних здобутків. Саме в цей час було закладено міцний фундамент для подальшого розвитку української культури як непересічного утворення, в якій риси національного характеру знайшли своє цілковите втілення в творчості видатних представників народу.

VII. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ХХ СТОРІЧЧЯ

7.1. Культурний рух періоду Центральної Ради та Гетьманату

Загальною закономірністю суспільного розвитку є тісний взаємозв’язок основних сфер життя суспільства – економіки, політики, культури. Що стосується основної парадигми української культури ХХ ст., то однією з її принципових особливостей є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різки зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917 – 1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності.

У радянський період, який зайняв більшу частину ХХ сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську ″відлигу″, брежнєвський ″застій″, горбачовську перебудову.

Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали доволі чисельну еміграцію. Тому характерним для української культури був її розвиток і в діаспорі.

Активну роль в культурних процесах, особливо в переломні моменти, відігравала українська інтелігенція.

У новий політичній ситуації, що утвердилася в Україні після падіння російського самодержавства, домінуючим став процес національного державотворення, складовою частиною якого було питання культурно-освітнього будівництва. Тому Центральна Рада, що складалася з кращих представників національної інтелігенції, людей ерудованих і висококультурних, розпочала активну державну підтримку розвитку української освіти.

Основні напрями своєї освітньої діяльності Центральна Рада визначила у відозві до українського народу від 22 березня 1917 р. та в резолюції Українського національного конгресу (квітень 1917 р.).У цих документах першочерговими завданнями ставилося відродження української мови, створення національних освітніх закладів, збільшення кількості україномовних газет, журналів, художньої і навчальної літератури, розвиток бібліотечної справи, науки, музичного, театрального та образотворчого мистецтва тощо.