Історія української культури (стр. 23 )

З початком XVIІІ ст., особливо після переходу гетьмана І. С.Мазепи на сторону шведського короля Карла ХІІ, посилюються утиски козацької України з боку російського уряду, відбираються від неї рештки державності, вона поступово перетворюється на провінцію імперії. Але все ж впродовж більше століття автономний військово-політичний уклад в Україні залишався ще живим, подальший розвиток отримала українська культура, українці відігравали до середини XVIІІ ст. провідну роль у творенні імперської культури Росії.

Як відзначалося, протягом XVIІ – XVIІІ ст. паралельно з бароко існував художній стиль класицизм (від лат classicus – першокласний, зразковий), а протягом трьох четвертей XVIІІ ст. поряд з бароко існував і поширювався стиль – рококо. Класицизм як художній напрямок і художній стиль був тісно пов’язаний із принципами раціоналізму в мисленні і продовжував традиції культури Відродження з його опорою на розум та інтересом до Античності. Звернення до античного мистецтва, до образів і прийомів античної класики породило сам термін ″класицизм″. У системі класицизму розум стає міркою реальності й критерієм оцінки будь-яких проявів культурного життя. Розум визнавався також основ­ним критерієм прекрасного. Художні принципи класицизму грун­тувалися на ідеї розумності, упорядкованості, ″правильності″ й про­тистояли ″бароковому″ уявленню про нікчемність людини і всесилля випадку неконтрольованої стихії. Класицизм виступає як нормативна художня система. Як норми виступають: сувора жанрова ієрархія; типі­зація й узагальненість образів і характерів; регламентованість і схе­мати­за­ція почуттів і емоції; встановлення форм і засобів художнього вира­жен­­­ня.

Виникнення класицизму було пов’язане зі становленням абсо­лютизму. У новій європейській культурі класицизм, раціоналізм, абсо­лютизм – це явища, що мають єдину сутність, яка полягає в упоряд­ку­ван­ні розмаїття, системності, схематизації і стійкості. Тому не випадково класицизм найбільше розвився й набув свої ″класичні″ риси у Франції в XVІІІ ст. Офіційна естетика класицизму відобразилася у вказівках кардинала Рішельє, а потім Людовика XIV. Абсолютизм втручався в творчість письменників і художників Франції. З цією метою була створена в 1634 р. Французька академія, яка контролювала літературну творчість, а незабаром були створені Королівська академія живопису й скульптури, Академія архітектури, в 1666 р. засновується Академія наук. Створення академій крім нав’язування офіційного стилю мало й прогресивний характер – воно об’єднувало зусилля художників і письменників у створенні загальнонаціональної культури Франції.

Рококо. Стиль рококо таку назву отримав за манірність, навмисну ″несхожість″ виконаних у цьому стилі творів мистецтва на грубу, ″не полаковану″ натуру. Декоративна театральність, крихкість і умовність образів – це повна протилежність ″легковажного″ рококо складній урочистості бароко. Гасло естетики рококо – ″мистецтво для насолоди″ – виражало досить точно й красномовно світовідчуття дореволюційної аристократії, що жила ″одним днем″ за відомим девізом Людовика XV: ″Після нас - хоч потоп″.

В українській культурі XVІІІ ст. відбулося переплетіння зазначених художніх стилів бароко, рококо, класицизму. Причому, якщо бароковий стиль своєю появою сягає у XVІІ століття, то рококо – це народження XVІІІ ст., а класицизм у літературі, як відзначає Д. Чижевський,[19] розповсюджується у кінці XVІІІ – 40-х роках ХІХ ст. Зазначені стилі, ідеї Просвітництва проявилися у мистецтві, літературі, архітектурі й будівництві, в науці, зокрема історії та філософії.

У попередньому питанні лекції висвітлено провідну роль Києво-Могилянської академії та її випускників у створенні системи освіти в Росії в другій половині XVIІ – перший половині XVIІІ ст. У цей же період Києво-Могилянська академія, де існували хор і оркестр, які відзначалися високою професійністю, здійснювала практичну підготовку композиторів, музикантів-виконавців, педагогів-теоретиків. Як відзначає у своєму підручнику , для систематичної підготовки освічених музикантів і співаків для хору царського двору спеціальна музична школа була створена в 1738 р. в Глухові, який став центром культурного життя Лівобережної України. Ця школа діяла до 60-х років XVIІІ ст. і стала відомим осередком музичної освіти. В ній навчали партесному співу, грі з нот на скрипці, гуслях, бандурі. В Глухові існувала і найбільша в Європі нотна бібліотека. При Харківському колегіумі з 1773 р. існували спеціальні музичні класи – вокальний та інструментальний.

У XVIІІ ст. Глухів славився не тільки відомою співацькою школою. Тут у 1751 р. гетьман Кирило Розумовський створив театр. В ньому виконувалися концерти, ставилися опери, балети, комедії. Театральними мовами були російська, французька та італійська. Зокрема, французькою мовою відбувалася постановка комічної опери невідомого автора ″Ізюмський ярмарок″.

До XVIІІ ст. відноситься творчість таких українських композиторів, як Максим Созонтович Березовський (1745 – 1777), Дмитро Степанович Бортнянський (1751 – 1825), Артем Лук’янович Ведель (1767 – 1808). Як обдарованих співаків їх забрали в Росію: М. Березовського і Д. Бортнянського до Петербурга півчими придворної співацької капели, а А. Веделя – до Москви, де він керував хорами. В Петербурзі М. Березовський і Д. Бортнянський вивчали теорію музики під керівництвом італійських композиторів відповідно Ф. Цоппіса і Б. Галуппі. Для завершення навчання, вдосконалення музичної майстерності вони були відправлені за кордон, до Італії.

Перебуваючи в Італії (1769 – 1773), М. Березовський брав уроки композиції у видатного теоретика музики Д. Мартіні. У 1771 р. він витримав іспит у Болонській філармонічній академії на звання академіка-композитора і став членом Болонського філармонічного товариства. Своє навчання в академії він завершив написанням опери ″Демофонт″ на лібрето італійського поета Метастазіо.

Цікаво, що одночасно з М. Березовським в Болонській філармонічній академії закінчував свою освіту (1756 – 1791). В академії був звичай: ім’я одного найздібнішого майстра музики, що закінчував академію, записувати золотими літерами на мармурову дошку. Так от конкурентами тут були та М. Березовський. У цьому конкурсі переміг композитор українець і на мармурову дошку вписали його ім’я.

Структурні принципи хорових концертів М. Березовського розвинули А. Ведель та Д. Бортнянський. Повернувшись з Москви в Україну, А. Ведель став керівником хору Києво-Могилянської академії, губернаторського хору і класу вокальної музики Харківського колегіуму. Він – автор 29 церковних концертів, на яких позначився вплив української народної пісенності.

Видатним реформатором церковного співу, духовним композитором, диригентом був Д. Бортнянський. Його перу належить понад 100 хорових релігійних творів. Серед них найвідоміші: ″Гоподи, силою твоєю″, ″Слава во вишніх Богу″, ″Сей день″, ″Услиши, Боже, глас мій″. Перебуваючи в Італії, де відвідував заняття в Болонській, Римській та Неапольській академіях, композитор написав і поставив в 1776 – 1779 рр. на італійські лібретто опери ″Креонт″, ″Алкід″, ″Квінт Фабій″. Цей період був першим кроком до міжнародного визнання Д. Бортнянського. Взагалі в його творчості плідно поєднувались традиції українського хорового мистецтва й досягнення європейської музики. Після повернення в Росію композитор став придворним капельмейстером, а з 1796 р. – управителем придворної капели. Для придворних спектаклів написав три опери на французькі тексти: ″Сокід″,″Син-суперник″, ″Свято сеньйора″.

На початку ХХ ст. в одному з храмів Нью-Йорка – єпископальному соборі святого Іоанна Богослова – встановлено скульптурне зображення Д. Бортнянського. Це єдиний в світі пам’ятник славетному композитору.

Друга половина XVIІІ ст. ознаменувалася появою видатного історичного та літературного твору – ″Історії Русів″. Виступаючи з морально-емоційним осудом самодержавної політики, доводячи ″давність прав і вільностей козацького народу″, виявляючи відчуття руху історії, анонімний автор ″Історії Русів″ виступив з позицій політичного автономізму та республіканського демократизму, спрямованих проти абсолютизму російського самодержавства.

В 1798 р. у Петербурзі завдяки ініціативі та зусиллям багатого поміщика з Конотопа, що на Чернігівщині, Максима Йосиповича Парпури вийшли друком три частини знаменитої поеми І. Котляревського ″Енеїда″ (повністю видання здійснено 1842 р.). Перелицювавши поему давньоримського поета Вергілія, І. Котляревський широко використав традиції української літератури. Отже, перша українська книжка з’явилася не в Україні, а в Петербурзі.

″Енеїда″ стала першим великим твором нової української літератури, в основу якої лягла жива народна мова. Цей твір започаткував перехід від старої української літературної мови до нової літературної мови, сформованої на народній основі. В основі старої української літературної мови була мова старослов’янська або староболгарська. Вона прийшла в Україну разом з прийняттям християнства і нею користувались, писали книжки вісім століть, аж до ХІХ ст. Це була літературна мова Київської Русі. Цією мовою написане ″Слово о полку Ігоревім″. Поява ″Енеїди″ у період розгорнутої русифікаторської політики царизму, яка ставила під сумнів подальше існування української мови, довела її самобутність та перспективність літературного розвитку, здатність до чіткого і яскравого виразу думок не тільки в розмові, а й на письмі. Відразу ж після виходу ″Енеїда″ була прийнята як визначна подія в розвитку української літератури. І. П.Котляревський завоював епітет ″батька сучасної української літератури″ не просто тому, що першим писав українською мовою, а тому, що його ″Енеїда″ була твором високого літературного ґатунку. Він поклав початок, за словами Дмитра Чижевського, літератури ″національного відродження″, нової доби національного культурного життя.