Історія української культури (стр. 36 )

Розвиток національного образотворчого мистецтва плідно розгорнувся вже після заснування у листопаді 1917 р. Української Академії мистецтв, першим ректором якої став видатний художник-графік, професор Г. Нарбут. До складу Академії мистецтв увійшли визначні художники-професори О. Мурашко, В. та Ф. Кричевські, М. Бурачек, М. Жук. При Академії мистецтв була відкрита Українська національна картинна галерея. У 1922 р. Академію було реорганізовано у Київський інститут пластичних мистецтв, у 1924 р. останній об’єднано з Київським архітектурним інститутом і на їхній основі утворено Київський державний художній інститут.

У середині 20-х років дедалі помітніше місце в політичному й культурному житті почало відігравати радіо. Перша радіостанція в Україні почала діяти в Харкові у 1924 р. У 1927 р. стали до ладу радіоцентри в Києві, Дніпропетровську, Одесі. Швидко радіофікувалися села. Радіотрансляційні вежі стали одним із символів новітніх часів.

У 20-ті рр. відбувався активний пошук відповідної добі форми архітектури (як правило конструктивізм). Розвивалася далі й монументальна скульптура (І. Кавалерідзе).

Культурне життя в радянській Україні 30-х років було цілком обумовлене системою і режимом політичної влади, що склалася в СРСР внаслідок ″великого перелому″ кінця 20-х років. Поряд з безсумнівними успіхами в країні в умовах тоталітарного режиму насаджувався ідеологічний монополізм, культивувались особисті смаки Сталіна, переслідувались ті вчені, освітяни, літератори, чиї погляди чи творчість не вписувались в ідеологію сталінізму.

Крок за кроком згорнули політику українізації. На початку 30-х років з метою полегшення контролю над розвитком культури були створені спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами.

У 1932 р. з’явився термін ″соціалістичний реалізм″, який був проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Прославлення міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найбільш відомою будівлею, побудованої в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради в Києві.

Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ ″розстріляного відродження″. У 1930 р. був організований судовий процес над ″Спілкою визволення України″ (СВУ), яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С. Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були внесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури, жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований М. Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О. Довженка.

Жорстокий моральний терор обрушився на наркома освіти УРСР М. Скрипника. У березні 1933 р. він був змушений залишити свою посаду, а кілька місяців потому, не витримавши принижень, покінчив життя самогубством. Такою самою була доля і ще однієї з найпомітніших постатей українського культурного ренесансу – М. Хвильового.

У ті часи було ліквідовано науково-дослідний інститут літературознавства імені Шевченка, а його директора С. Пилипенка та переважну більшість працівників розстріляно, розгромлено філософську школу академіка Юринця та Український науково-дослідний інститут сходознавства. Зліквідовано всі літературно-мистецькі об’єднання та організації, а талановитих письменників і критиків (за неповними даними 97 осіб) заарештовано. Знищена велика мистецька школа на чолі з видатним художником Михайлом Байчуком. Розігнано театр ″Березінь″. Були ліквідовані українські видавництва ″Рух″, ″Час″, ″Книгоспілка″.

Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдало нищівного удару українській культурі в цілому, бо українське село – носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв, хранитель мовних традицій.

І все ж навіть у таких найважчих умовах не можна говорити про припинення розвитку української культури. В міру того, як розвіювались ілюзії щодо світової революції, наростала загроза фашистської агресії, в суспільно-політичному житті, а отже, й в культуротворчому процесі посилюються національно-патріотичні мотиви. В 1934 р. приймається партійно-урядове рішення про обов’язкове вивчення в загальноосвітній школі вітчизняної історії. В історичних дослідженнях, художній літературі, різних мистецьких жанрах помітною стає тематика, пов’язана з боротьбою українського народу за соціальне і національне визволення.

Індустріалізація вимагала кваліфікованих кадрів, тому значна увага приділялась розвитку освітніх установ. З 1932 р. встановилось три типи шкіл: початкова (4 роки), неповна середня (7), середня (10). На початку 30-х рр. було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти. Вищим учбовим закладом став інститут, а середнім спеціальним − технікум. У 1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх вузах і технікумах, запроваджено наукові ступені кандидата й доктора наук, вчені звання професора, доцента. Ліквідовано бригадно-лабораторний метод навчання, введено індивідуальну оцінку знань, обов’язкове складання заліків і іспитів. На кінець 30-х років в Україні в основному було вирішено проблему створення кадрів нової інженерно-технічної інтелігенції. Чисельність фахівців перевищила 500 тис. чол. Проте, в розвитку освіти були й недоліки: засилля політичних предметів, виробничий ухил за рахунок загальноосвітніх дисциплін, невисока зарплатня вчителів.

Незважаючи на диктат сталінського тоталітарного режиму та утиск, у розвитку різних галузей науки було досягнуто суттєвих успіхів. Розробками з теоретичної фізики займався Харківський Український фізико-технічний інститут, де у 1932 р. вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. У цьому ж році електрозварювальна лабораторія Є. О.Патона була реорганізована в Інститут електрозварювання. Всесвітньої слави здобув офтальмолог В. П.Філатов. У 1936 р. у складі Української Академії наук утворився ряд суспільствознавчих інститутів, у тому числі й Інститут історії України.

Отже, український культурний процесс 20-30 рр. виразно виявив тенденцію до національно-державного відродження. Проте історія розвитку культури цього періоду засвідчує, що тотальна політизація й ідеологізація згубні для творчої діяльності, а отже, й для розвитку культури в широкому розумінні.

7.3. Розвиток української культури у воєнний та повоєнний періоди

У роки Другої світової та Великої Вітчизняної війни українська культура переживала далеко не кращі свої часи. З одного боку, після возз’єднання західноукраїнських земель з Центральною та Південно-Східною Україною у 1939-1940 рр. школи всіх ступенів були переведені на українську мову навчання. Вперше університет у Львові був українізованим. Почали працювати державні театри, філармонії, консерваторія, музичні училища. У 1939 р. в музичне товариство України увійшла група діячів культури, зокрема композитори С. Людкевич, А. Кос-Анатольський, Є. Козак, славнозвісна співачка С. Крушельницька та ін.

Проте з приходом на ці землі Червоної армії перестали діяти культурні, наукові товариства, зокрема ″Просвіта″, наукове товариство імені Т. Шевченка, жіночі, кооперативні, музичні, краєзнавчі товариства та організації. Почала створюватися мережа радянізованих культурно-освітніх закладів − клубів, бібліотек, читалень. 3600 клубних закладів, 2295 бібліотек, 23 музеї, які функціонували тут наприкінці 1940 р., повною мірою виконували поставлені перед ними цілі.

З початком Великої Вітчизняної війни 1941 р. Україна була окупованою Німеччиною територією впродовж двох (на сході) і чотирьох (на заході) років. В роки німецької окупації сталінські репресії як на Заході, так і на Сході України змінилися гітлеровськими. Особливості культурних процесів воєнних років повністю диктувалися екстремальними умовами часу.

З окупованої території на схід було евакуйовано тисячі робітників, інженерів, кращі гуманітарні сили України – поетів, письменників, митців, науковців.

В далекій евакуації ще ближчою й ріднішою ставала Україна, і до неї зверталися найвідвертіші поетичні рядки. Тоді пише Сосюра вірш ″Любіть Україну″, пише схвильований поетичний цикл ″Україно моя″ Андрій Малишко, пише сповнені тугою за рідною землею поезії Леонід Первомайський, а Максим Рильський починає поетичну ″Мандрівку в молодість″. І, нарешті, тоді відкривають сповнені палкого українського патріотизму твори Олександра Довженка – кіноповість ″Україна у вогні″ та п’єса ″Нащадки запорожців″. Але у 1941 р. було підготовлено жорстоку ″виставу″. На Політбюро було ″обговорено″ питання про ″помилки″ Олександра Довженка. Після цього він був ізольований від української культури.

В роки німецької окупації величезних розмірів набрало пограбування німецькими окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу. За межі України було вивезено понад 40 тис. найцінніших музейних експонатів. Був пограбований культурно-історичний заповідник Києво-Печерська лавра. Вивезені унікальна колекція зброї часів Запорізької Січі, нумізматична колекція, стародавні рукописи, золоті та срібні вироби і прикраси. Фашисти знищили і пошкодили 9 тис. клубних приміщень, 660 кінотеатрів, викрали і спалили понад 50 млн. книг. Частина культурних цінностей після війни була повернута, але залишена в музеях Москви і Ленінграда.