Історія української культури (стр. 21 )

Добре відомо, що І. Мазепа міг говорити з кожним мовою свого співрозмовника, тобто мав той талант, що його Френсіс Бекон вважав ще в XVIІ ст. за першу прикмету великої людини.

Повна драматизму постать гетьмана І. Мазепи відтворена в російській, польській, англійській, французькій, американській, італійській, іспанській, шведській, канадській та багатьох інших літературах світу. За твердженням історика і літературознавця Сергія Білоконя, в зарубіжній літературі про нього написано 67 художніх творів. Про І. Мазепу писали росіяни О. Пушкін, К. Рилєєв, Ф. Булгарін, поляки Ф. Гавронський, Б. Залеський, В. Богданко, Ю. Словацький, англієць Дж. , французи Вольтер і Гюго, американці Д. Сміт, К. Байт, Джордж Говард Пейн.

Таким чином, у XVIІ ст. на українських землях, завдяки політичним змінам, європейським культурним впливам, формується староукраїнська барокова культура, яка отримує подальший розвиток і удосконалення у XVIІІ столітті.

4.2. Києво-Могилянська академія – культурно-освітній центр

східних слов’ян

Рівень духовної культури будь-якого народу визначається, насамперед, станом освіти та поширенням наукових знань у суспільстві. Рівень зазначених сфер в Україні в ХVII-ХVIIІ століттях – яскраве свідчення духовного прогресу українського народу.

Найвищі здобутки української освіти й науки у ХVII-ХVIIІ століттях пов’язані з діяльністю Києво-Могилянської академії, створеної Петром Могилою в 1632 році.

Невдовзі колегія стала відомим в усій Європі центром освіти, науки й культури. Тут вивчалася слов’янська, грецька, латинська, польська, українська мови, риторика, філософія, математика (арифметика і геометрія), астрономія, музика, богослов’я. До речі, більшість із перелічених дисциплін у той час викладалися і у славетному Кембриджі. Пізніше, з кінця XVIII – початку XIX ст. ст., в академії почали викладати історію і географію.

Уперше статус Академії був закріплений Гадяцькою угодою 1658 р., у 1701 р., завдяки наполяганням Мазепи, Петро I підтвердив рівень Києво-Могилянської академії як найвищого навчального закладу. Тут було 8 класів, тривалість навчання – 12 років.

Студентам буде цікаво дізнатися про організацію навчально-виховної роботи в Академії. Так, лекції відбувалися: щопонеділка, щосереди і щоп’ятниці – від 7 до 10 годин ранку та від 13 до 17 годин дня; щовівторка, щочетверга та щосуботи – від 7 до 10 годин ранку та від 13 до 15 години дня.

Учні займали місця в класі відповідно до своїх успіхів. На перших лавах сиділи кращі учні – "senatus", решта учнів мала назву "populus". У кожному класі був "диктатор", звичайно, перший учень. На зразок єзуїтських шкіл, догляд за поведінкою учнів і чистотою класу покладався почасти на самих учнів. Наприклад, "цензор" повинен був доглядати за охайністю класу та тишею до приходу вчителя; обов’язком "авдитора" було вислухати засвоєння матеріалу лекції від учнів, закріплених за ним, а також пояснити їм те з лекцій, чого вони не зрозуміли. При перевірці засвоєння лекцій "авдитор" робив помітки проти прізвищ учнів: знає, не знає, помилився, нічого не знає, хворий.

"Сенсори" доглядали за поведінкою малих хлопців по квартирах, "директори" допомагали малим учням засвоювати лекції, "візитатори" стежили за поведінкою усіх учнів, навіть "сенсорів" і "директорів". "Каліфактори" (сікарі або гарячителі) призначалися у кожний клас для виконання тілесної кари над товаришами. Тілесні покарання (3-12 ударів різками) передбачалися для учнів молодших класів. Щодо студентів двох вищих класів – інструкція допускала такі кари: пересторогу, позбавлення певних прав, кінець кінцем, виключення з Академії.

Іспити відбувалися двічі на рік: у грудні та у червні. У класах філософії та богослов’я відбувалися колоквіуми або диспути. Диспути були тижневі, місячні й кінцеві. Останні відбувалися після закінчення якогось відділу предмета (чим не "модульна" система?!). "Публічна диспута" відбувалася не менше двох разів на рік і була надзвичайним шкільним святом. У день, призначений для "публічної диспути", з’їжджалися до Академії видатні випускники, батьки студентів. Вранці всі йшли до лаври, де Службу Божу правив митрополит. Після того починалося саме свято. Префект (проректор) підносив високим гостям розмальовану програму "диспути", так звану конклюзію. Перед диспутом один з його учасників виступав з промовою ("орація"), де коротко з’ясовував тези диспуту, а далі виступав "дефендент", наводячи міркування на захист своїх тез, а опоненти – їх було двоє або троє – старалися спростувати ті тези, після чого "дефендент" у останньому слові відхиляв заперечення опонентів та відстоював свої тези. Якщо "диспута" відбувалася не досить гладко або опоненти своїми зауваженнями ставили "дефендента" в скрутне становище, хор з оркестром перебивав "диспуту".

Одяг вихованців академії був такий: так звана кирея, – довгий плащ. У багатих кирея була з шовкової матерії, у менш заможних – з китайки. Взимку поверх киреї одягали кожух, який підперезували шовковими або вовняними поясами. Штани у багатіїв були з шовкової матерії та надзвичайної широкості; шапки були смушкові з кольоровим верхом. Чоботи були різник кольорів на високих каблуках.

Києво-Могилянська академія не була тоді становою, в ній навчалися діти всіх прошарків суспільства. Так у 1737 р. в академії навчалися діти: козацької старшини – 22, офіцерських – 1, ратушних чиновників – 2, купецьких – 6, простих козаків – 84, міщан – 66, ремісників – 7, селянських дітей – 39. Багато приїжджало з сусідніх слов’янських і не слов’янських земель. До нас у науку приїжджали росіяни, білоруси, серби, болгари, румуни, молдавани, греки. Студентів було порівняно багато: у 1742 р. – 1243 чол., у 1744 р. – 1160 чол., у 1751 р. – 1193 чол., у 1765 р. – 1059 чол. Контингент закордонних студентів становив: у 1763 р. – 127 чол., у 1737 р. – 122 чол., у 1790 р. – 47 чол. Цікаво, що знання студентів оцінювалися за 7 рівнями: "доброго, мірного, старанного, неслабкого, слабкого, худого, безнадійного" навчання.

Спочатку науки в Академії викладалися майже виключно латинською мовою, а українська та польська були допоміжними. Але згодом слов’яно-руський напрямок зміцнюється, що було пов’язано з формуванням української національної держави, а потім входженням України під протекторат Росії. Книжна українська мова десь на 70 років стає однією з мов освіти, науки і літератури. Книжною українською мовою пишуться художні й тогочасні наукові твори, літописи, гетьманські універсали, інші державні акти, ведеться офіційне листування.

Але, на жаль, процеси подальшого зближення книжної мови із народно-розмовною в цей час загальмувалися, адже національні мови остаточно формуються в самостійних державах Європи в інтересах стабільних і цілком сформованих державних структур. Відомо, що саме у цей час у країнах Західної Європи унормовуються літературні національні мови, в тому числі й польська. У розірваної на шматки України, жоден з яких не міг претендувати на роль суверенної держави, для серйозної роботи у цьому напрямку фактично не було передумов. Можна сказати, що книжна українська мова у Гетьманщині продовжувала функціонувати рівно стільки часу, скільки було потрібно книжній російській мові для надолуження свого відставання.

Відтак учні з першої половини XVIII ст. у Київській академії систематично вивчали лише іноземні мови. З поглибленням дипломатичних, економічних і культурних зв’язків Росії з Західною Європою виникає необхідність вивчення німецької та французької мов, і Києво-Могилянська академія чудово виконує цю функцію. Багатомовність стає характерною ознакою освіченої людини в Україні в цей час. Учені, письменники писали свої твори різними мовами.

В академії існувала демократична система виборів викладачів і ректора. Правління академією здійснювали ректор, префект, суперінтендант. У літературі неоднозначно оцінюються матеріальна база Академії та соціальні умови життєдіяльності учнів та викладачів. Зокрема, у книзі наголошується, що академія була щедро забезпечена матеріально, як з боку вищого духовенства, так і з боку козацьких гетьманів. З. І.Хижняк у своїй монографії теж підкреслює, що викладачам було забезпечено добре утримування. Зокрема, префекту належало отримувати: "риби свіжої 4 порції завжди чи в’яленої, борщ, каша, хліба – два на день, а в свята ще по 4 булки, пива по 7 кварт на день (кварта – 1,23 літра), олія в середу й п’ятницю по півкварти, горілка і лікери даються по вимозі префекта беззаперечно; меду – по кварті, солі – 5 гусок (стовпців) на тиждень, сиру і яєць – дивлячись по кількості в монастирській трапезній … Префекту, а також всім вчителям, користуватися коляскою з кіньми не забороняється".

Степан Сірополко зауважував, що матеріальні можливості Академії були не такими вже й благополучними. Бурсаки навіть жебракували. Та все ж викладачі отримували пайки (хоча й недостатні для прожиття), а в кінці XVIII ст. їх грошове утримування складало: вчитель богослов’я – 300 крб. щорічно; філософії – 250; риторики – 200; піїтики – 160; математики – 100; вищої граматики – 130; середньої граматики – 120; нижчої граматики – 100; французької мови – 400; німецької – 200; історії та географії – по 50 крб.

Академічна бібліотека у XVIII ст. налічувала 12 тисяч томів і безліч рукописної літератури та документів, що робило її визначним науковим осередком. З Києво-Могилянської академії вийшов історик І. Гізель, поет, вчений і громадський діяч Ф. Прокопович, письменник і філософ Г. Сковорода. З академією пов’язана діяльність Й. Кононовича-Горбацького, М. Козачинського, Я. Козельського, М. Ломоносова. З 70-х років XVII ст. починається новий розквіт діяльності академії, який свого апогею досягає на межі століть. У цей час академію часто називають Могиляно-Мазепинською. Навколо ректорів Варлама Ясниського та Йоасафа Кроковського формується культурний осередок: Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Іларіон Мигура, Іларіон Ярошевицький, Гавриїл Бужинський, Феофілакт Лопатинський та ін. У стінах академії відбуваються численні публічні диспути з різних наук, затверджується звичай рекреацій – культурно-мистецьких свят з виставами та іграми, приуроченими до завершення навчального року. Академія підтримувала наукові зв’язки з освітніми центрами – Краковом, Магдебургом, Константинополем. Деякі студенти і викладачі Київської академії навчалися, в свою чергу, в Польщі, Франції, Італії, Англії, Німеччині.