Історія української культури (стр. 4 )

Під типологією в сучасній науковій літературі розуміють метод розчленовування систем об’єктів дослідження і їх групування за допомогою узагальнюючої моделі. Даний метод застосовується з метою порівняльного дослідження істотних ознак, зв’язків, функцій, відносин, рівнів організації об’єктів. Під типом культури слід розуміти цілісне культурне утворення певного історичного періоду або народності, що визначається рядом факторів – географічних, соціально-економічних, світоглядних, релігійних тощо. Типи й форми культури встановлюються за різними критеріями. Найчастіше тип культури визначається тим, що прийнято називати ментальністю: світосприйняттям, особливостями раціонального мислення, ставленням до основних принципів буття – життя й смерті, природи, людини, суспільства. Відмінності між різними культурно-історичними типами існують у характері світогляду, прийнятих цінностей і структур, знаково-символічному й стильовому плані, системах соціокультурної регуляції в цілому. Відповідно до цього кожен тип культури створює свою систему цінностей, символіку, способи припустимої поведінки, носії різних культур оперують різними смислами.

Проблема типології культури на сучасному етапі немає однозначного рішення, але можна виділити два основні підходи до неї:

1) всесвітньо-історичний, або універсалістський, часовий, стадіально-поступальний. Універсалістський підхід відштовхується від єдності культурно-історичного процесу. У рамках цього підходу припускається, що культура людства розвивалася шляхом послідовної зміни періодів, етапів, епох, які одночасно являють собою основні типи культури. Всюди ці етапи були одні й ті самі, хоча допускається, що якісь регіони не пройшли всі етапи, відстаючи у своєму розвитку. Стадіально-поступальний підхід має дві основні гілки – формаційну (К. Маркс) і -модернізаційну (Д. Белл, У. Ростоу, А. Тоффлер, К. Ясперс та ін.). Характеризуючи загальні історичні типи суспільств, цей підхід відображає системну, стадійну єдність соціокультурних процесів. Але, розподіляючи культури за часовою ознакою, орієнтуючись на загальнолюдський вимір, стадіально-формаційний підхід виходить при цьому, власне кажучи, з європоцентристських уявлень і не враховує якісної своєрідності інших культур;

2) локально-історичний, або історико-культурний, локально-цивілізаційний (концепції , О. Шпенглера, А. Дж. Тойнбі, П. Сорокіна, С. Хантінгтона та ін). Він акцентує унікальну неповторність кожної культури як окремої відособленої одиниці, яка існує в просторі й часі.

Цей підхід включає національні, зональні й регіональні системи культур, які діють на широкому географічному просторі одна поряд з іншою.

Регіональний підхід до аналізу культурного розвитку людства дає можливість з’ясувати єдність і розмаїтість світової культури, поняття культурної самобутності, взаємодію та взаємовплив певних культурних регіонів. Поняття ″культурний регіон″ означає своєрідну єдність етнічних і національних духовних характеристик, що проявляється в схожості традицій, стійкості генетичних і контактних культурних зв'язків, близькості релігійно-філософських і етико-естетичних світоглядних принципів. Найпоширенішою в сучасній культурології є така класифікація культурних регіонів: європейський, далекосхідний, індійський, арабо-мусульманський, тропічно-африканський, латиноамериканський. У свою чергу, кожен з регіонів має свою внутрішню структуру. Наприклад, у рамках європейського культурного регіону існують певні відмінності між культурами романських, германських, слов’янських, угро-фінських народів і т. д.

Існує також поділ культур за типами: Схід – Захід. Поняття ″Схід″ і ″Захід″ являють собою не стільки географічну характеристику, скільки цілісні культурно-цивілізаційні комплекси і виступають ідеально-типовими конструкціями, які, безумовно, мають під собою географічний, політичний, культурно-цивілізаційний ґрунт. Більшість дослідників дотримуються думки, що це результат невидимого протиборства двох ″осьових″ способів життєустрою сучасної людини, які символічно визначаються як ″Захід″ і ″Схід″. Одні автори пов’язують протиставлення ″Схід – Захід″ ще з античністю, вважають, що під ″Заходом″ звичайно розуміють культури тих народів, які успадкували основоположні принципи соціальних і інтелектуальних форм, які з найбільшою силою проявилися в житті Древньої Греції та Рима. На думку інших авторів, доти, поки на Заході існували традиційні цивілізації, для протиставлення Сходу й Заходу не було підстав. Протистояння має місце лише у випадку сучасного Заходу, оскільки мова йде, швидше, про протиставлення двох типів свідомості. Протягом останніх сторіч західна цивілізація зазнала фундаментальних змін. Ці зміни відбулися лише на Заході.

Як правило, у кожному з них виділяються основні ознаки-антиподи. На Заході панують принципи матеріалізму, практицизму, раціоналізму, його досягнення – результат власного необмеженого активізму, підкреслюється індивідуалізм, особистісний початок, свобода, демократія. Схід ґрунтується на колективізмі, общинному початку, характеризується ідеалізмом, духовністю, ірраціоналізмом, споглядальністю й пасивністю. На Сході звичні західній людині цінності наділені іншим смислом.

Але якщо типологія за часовою ознакою виходячи, як правило, з європоцентристських уявлень, абстрагується від якісної своєрідності інших культур, то концепції локальних цивілізацій зумовлюють дискретність, розрив загальноісторичного процесу. Необхідно виникає питання про взаємовплив окремих культур, збагачення, трансляцію в часі накопиченого ними досвіду.

Діалог між культурами можливий і постійно здійснюється. Це пояснюється тим, що основа всіх культур – людина з її універсальністю і свободою. Численні смисли, що породжуються культурою, більшою мірою об’єднують людей, ніж розділяють їх. Можливість діалогу культур забезпечується структурними чинниками, тобто чинниками будови культури.

У процесі взаємодії культур відбуваються зміни, засвоєння ними нових елементів, утворення в результаті змішання різних культурних традицій принципово нового культурного синтезу. Процес змін, що відбувається при безпосередньому контакті та взаємовпливі різних соціокультурних систем позначається терміном акультурація.

Ізоляція призводить культуру до застою та деградації. Розвиток і збагачення, навіть саме існування культур як таких можливі лише завдяки їх діалогу – у часі й просторі. У реальній історії контакти між культурами найчастіше відбуваються у формі протистояння, експансії, придушення однією культурою іншої. Але навіть у такій формі контакти між культурами та їх взаємодія так чи інакше неминучі.

1.4. Національна культура: поняття, підходи

Численні сучасні теорії по-різному підходять до цього явища. В поняття етнічність, нація, націоналізм вкладають різний зміст. Існують три загальні підходи до вивчення етнічного та національного феноменів: примордіалізм, інструменталізм і конструктивізм.

Прімордіальний підхід має на увазі, що етнос – це початкове органічне соціальне утворення, яке накладає на людину основну структуру світосприйняття. Цей підхід припускає, що етнічна приналежність людини є об'єктивною даністю, що має свою основу в природі або в суспільстві. Тому етнічність неможливо створити штучно або нав’язати її. Етнос є спільністю з реально існуючими ознаками. Прімордіальна точка зору наполягає на тому, що будь-яке суспільство етнічне, як далеко б воно не пішло від свого коріння.

Згідно конструктивістського підходу етнос – це штучне утворення, результат цілеспрямованої діяльності самих людей. Тобто передбачається, що етнічність і етнос є не якоюсь даністю, а є результатом творення. Ті ознаки, які відрізняють представників одного етносу від іншого, називаються етнічними маркерами і формуються на різній основі, залежно від того як найефективніше відокремити даний етнос від іншого. Етнічними маркерами можуть бути: фізична зовнішність, релігія, мова тощо. Конструктивісти вважають, що етнос з’являється в ході політичної, економічної і культурної консолідації інтелігенції і еліт для вирішення конкретних історичних завдань. Прімордіалісти закидають конструктивістам, що ті змішують поняття етносу з нацією, яка має політичний, економічний і юридичний зміст.

Інструменталістська концепція розглядає етнічність, як інструмент, за допомогою якого люди добиваються тих або інших цілей, і, на відміну від примордіалізму та конструктивізму, не орієнтований на пошук визначення етносу і етнічності. Етнос розглядається, як засіб для підвищення соціального статусу. Будь-яка активність етнічних груп розглядається як цілеспрямована діяльність етнічних еліт в боротьбі за владу і привілеї. У повсякденному житті етнічність перебуває в латентному стані, але у разі потреби мобілізується.

Етнос (від грец. ἔθνος – народ) – група людей, яка історично склалась на певній території і об’єднана спільними ознаками, об’єктивними або суб’єктивними. Різні напрями в етнології включають в ці ознаки походження, мову, стабільні особливості культури, психологічний склад, а також свідомість своєї єдності і відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість) та ін. Деякі дослідники вважають існування феномену, що позначається терміном "етнос", в кращому разі гіпотезою з огляду на те, що, на їх думку, несуперечливого визначення поняття не запропоновано.

Від поняття ″етнос″ слід відрізняти поняття ″нація″. Під етносом розуміється поняття більш широке, ніж нація. Його відносять до всіх типів соціуму. Але етнічна ідентичність не тотожна національній свідомості. Нація – це особливий етап розвитку етнічної спільноти. У політичне життя Європи поняття ″нація″ увійшло у XVIII-XIX ст., а в науці ним по­чали користуватись на початку XIX ст. Визначення поняття ″нація″ інтегрує в собі психологічні, культурологічні, етнологічні та історико-економічні характеристики. Прийнято вважати, що нація – це стійка спільність людей, що складається за умови єдності мови, території, економіки і деяких психологічних рис, що виробляються на підставі загальної культури. Нації, як політичні утворення, безумовно, створюються штучно переважно в буржуазних суспільствах, коли зникає якісних підхід до соціуму і люди стають індивідуумами.