Історія української культури (стр. 29 )

Поховальні обряди. Обряди, пов’язані зі смертю людини, включають поховальні і поминальні. Смерть людини сприймалася і як величезне горе, і як необхідність. Неоднозначне ставлення до смерті обумовило формування складної системи поховальних обрядів, основою яких був культ предків. Всі дії, які супроводили поховання небіжчика, були спрямовані на забезпечення переходу душі покійного на ″той світ″ і охорону живих від шкідливого впливу духу вмерлого, адже вважалося, що дух за певних умов може повернутися. Після похоронів влаштовували поминки.

Про настання смерті прагнули дізнатися заздалегідь і, по можливості, підготуватися до неї. Немолоді люди готували смертний одяг, матеріал для труни, віддавали розпорядження відносно похоронів, поминок тощо. Існувало безліч прикмет, які провіщали людині кончину. Скрипіли стіни і балки в хаті, раптово зривалася зі стіни ікона, собака вила на будинок, на дах сідав пугач, ластівка або горобець влітали в хату, зірка впала з неба – все це були погані ознаки. Вірили в значення снів – на смерть снилося зведення нової хати, коні, церковний дзвін, про те, що випав зуб тощо.

Біля вмираючого рідні старалися бути невідлучно, щоб полегшити йому відхід з життя. Для цього відчиняли двері, вікна, робили в стіні хати отвори. Після настання смерті завішували дзеркала і виливали всю воду, яка була в будинку. Небіжчика обмивали, а предмети, що використовувалися для цього, ретельно закопували в землю – щоб не нашкодили живим. Потім вмерлих обряджали, звичайно в новий одяг, взували рідко. При похованні неодружених дівчат або юнаків використовували деякі елементи весільної обрядовості. Так, дівчину одягали у весільний одяг, на руку ліпили перстень з воску, пов’язували весільний рушник, розплітали коси. Юнаку прив’язували до пояса червону хустку. Існував звичай вибирати небіжчику пару з числа живих. Вибрані ″князь″ або ″княгиня″ грали роль жениха або нареченої, а потім – безутішних вдівців.

Труна звичайно виготовлялася безвідплатно сусідами або родичами. Характерна назва ″домовина″ свідчила про те, що цей останній притулок сприймався аж ніяк не по-християнському. Про це ж свідчить і звичай класти в труну супутні предмети. Крім хліба і солі, вмерлим вагітним могли покласти повивальник, дітям – іграшку, курцям – люльку. Іноді за пазуху клали три хлібці. Прийнято було також класти обрізані ще за життя покійного нігті і волосся.

Ховали звичайно через три дні після смерті, і в похоронах брало участь, як правило, все село. Тут також дотримувався цілий ряд ритуалів. Труну виносили ″ногами уперед″, іноді спеціально тричі зачіпаючи за поріг. Ворота могли пов’язати рушником або червоним поясом, а в хліві розсипали овес, щоб худоба не пішла за господарем. Після винесення хату вимітали, підлогу мили або посипали зерном. Відкриту труну звичайно несли на руках або везли на возі, потім, забивши, опускали на рушниках в могилу. Кожний присутній повинен був кинути жменю землі. В Україні було прийнято ″печатати могилу″ – сипати першу землю на труну хрестоподібно. Обов’язковою була поминальна трапеза з вживанням ритуальних страв, зокрема куті. За столом на покуті покійному залишали місце, кладучи для нього хліб і ложку. Такі ж поминки влаштовувалися через день, дев’ять і сорок днів, потім через рік. З сороковим днем було пов’язане традиційне уявлення про остаточний відліт душі. Надалі поминальні обряди поєднувалися з релігійними святами.

Існували певні правила для поховання померлих не своєю смертю, нехрещених дітей, самогубців, чаклунів і відьом. Їх душі вважалися найбільш небезпечними і шкідливими. Таких небіжчиків ховали за огорожею кладовища, священики відмовлялися їх відспівувати. Ці могили завалювали гілками, камінням, сміттям. Тих, кого вважали чаклунами, ховали звичайно обличчям униз, здійснюючи над тілом складні маніпуляції (забивали в груди осиковий кілок, кололи тіло шилом, засипали очі маком і т. д.). Таким чином намагалися максимально знешкодити злу душу.

Отже, народна культура відіграла особливу роль в українській історії. Саме завдяки їй в умовах тривалої відсутності національної державності (особливо у XVIII ст.) була збережена спадкоємність української культурної традиції. Багато згаданих звичаїв і обрядів українці зберегли до сьогодні. Індустріальне суспільство, урбанізація нівелюють традиційні національні і реґіональні особливості культури. І в цих умовах дуже важливо ретельно зберігати, вивчати і популяризувати накопичені багатьма поколіннями знання, традиції. Адже без минулого немає майбутнього.

VI. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОРІЧЧЯ

6.1. Україна у складі імперій. Загальна характеристика розвитку культури

У кінці XVIII – на початку ХХ ст. українські землі входили до складу Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій, що, як і всі імперії, являли собою великі територіальні конгломерати. Населення складалося з етнічно та культурно різних народів. Відсутність української державності, наявність російсько-австрійських кордонів, що роз’єднували українську територію, політика обох урядів, інтеграція української еліти в імперські структури ускладнювали й гальмували процес консолідації української нації, розвитку її культури.

В ХІХ ст. культура України (як і культури інших європейських держав) знаходилась під впливом ідей романтизму та реалізму.

Романтизм як художня течія в літературі та мистецтві почав формуватися наприкінці XVIII ст., і як широкий культурний рух став реакцією суспільства на Велику французьку революцію і пов’язане з нею Просвітництво. У пошуках гармонійної особи мислителі ХІХ ст. йшли безпосередньо за філософією Просвітництва, яка вбачала в естетичній формі засіб подолання користолюбства, виховання громадянських чеснот, облагороджування душі. Важливою рисою культури цього сторіччя є відкритий зв’язок творчості видатних митців із суспільно-політичним життям, а одним з найголовніших завдань творчості визначних літераторів, філософів, художників, музикантів стає пізнання людини та пошуки виходу з трагічної суперечності між особистістю та соціальним середовищем.

В основі мистецтва романтизму лежить протиставлення прозаїчного буржуазного світопорядку і духовної свободи особистості героя, його сильних почуттів та ідеальних поривів з убогою дійсністю. Свобода творчого самовиявлення особистості понад усе цінувалася в культурі романтиків. Вони надавали особливого значення творчій інтуіції, поет оголошувався пророком, перед яким відкриваються найвищі таємниці буття, недоступні звичайній людині або розуму вченого. Романтизм передбачає потяг до незвичайного та екзотики, проникнення у глибини людської душі, інтерес до минулого, до ранніх етапів національного життя, фольклору, національних традицій, історії мови і культури.

Реалізм як художній метод передбачає правдиве відображення не лише деталей, а й типових характерів у типових обставинах. Художня культура реалізму визрівала у надрах романтичного методу. Заперечуючи повсякденне життя як об’єкт художнього висвітлення, романтики не збиралися цілком від нього абстрагуватися і нерідко зверталися до нього у своїх творах. На виникнення реалізму вплинули також суспільний критицизм Просвітництва і раціональність класицизму. Література цього напрямку, прагнучи бути правдивою, пізнати суть, схильна до викривання. Остаточна перемога реалізму припадає на середину ХІХ ст.

Ідеї, народжені європейською культурою, поширились і в Україні. Вони збагатили українське культурне і національне відродження ХІХ ст., основними чинниками якого були ідеї Просвітництва, Великої французької революції, слов’янського відродження, пам’ять про минуле України.

ХІХ ст. позначене інтенсивним процесом зародження й розробки філософії національної ідеї у багатьох європейських народів. Так, Й. Фіхте у ″Промовах до німецької нації″ започаткував теоретичну розробку німецької національної ідеї, у Франції Ж. Мішле в трактаті ″Народ″ обгрунтував французьку ідею, в Італії Дж. Мадзіні сформулював принцип: ″кожній нації – своя держава″. В Чехії біля джерел філософії національної ідеї стояли Я. Колар, Ф. Палацький, Т. Масарик, Словакії – Л. Штур, Болгарії – П. Хілендарський. В Польщі розробка польської ідеї була почата ″Книгами польського народу і польського пілігримства″ А. Міцкевича. Він дав стимул розвиткові традиції так званої національної філософії, репрезентованої А. Цешковським, Б. Трентовським та ін.

Першим наголосив на тому, що людська цивілізація існує не в загальних та універсальних, а в конкретних національних проявах німецький філософ Й. Гердер. Він вважав, що за своєю сутністю та історією люди – це насамперед члени певної національної спільності. Й. Гердер вважав, що національна мова і фольклор мають велике значення і зосередив увагу на самобутній культурі селянства. Гердера знайшли схвальний відгук особливо серед інтелігенції країн Східної Європи.

Слово ″інтелігенція″ у широкому розумінні означало людей, які мали вищу освіту. Але в більш вузькому значенні під інтелігенцією малися на увазі люди, які з ідеологічних переконань присвятили себе справі покращення культурного, соціального і політичного становища мас. Інтелігенція сприймала життя з точки зору ідей та ідеологій, а не конкретних суспільних прав, привілеїв і повинностей, як це спостерігалося до її появи у інших соціальних груп. Представники інтлігенції критикували існуючий стан речей і вважали, що вони дивляться на суспільство в цілому, враховуючи інтереси всіх.

Розробка філософії української ідеї як теоретичної самосвідомості українського національного відродження була складовою частиною загальнослов’янського руху. Я. Грицак відзначає, що європейські романтики поставили слов’янський фольклор у центр тогочасного інтелектуального життя, бо слов’янські народи більше за інших зберегли консервативні, патріархальні риси і були найближчими до незіпсованих цивілізацією народного побуту і культури. Й. Гердер говорив про початок доби слов’ян у Європі. Таку ж думку висловлює і О. Забужко: ″Культуризація історії″ відбулася в філософській думці ″неісторичних″ народів і швидше, і раніше, ніж у державних, оскільки національний рух виступав її потужним каталізатором″.