Історія української культури (стр. 19 )

Таким сувереном став російський самодержець, який, згідно з ідеями українських церковних мислителів, зобов’язаний відродити "царственный град богохранимый Киев". Печерськими старцями, авторами "Синопсиса" (історико-політичного твору, створеного у Києво-Печерській Лаврі у 1674–1681 рр.), бачилося відродження вітчизни шляхом її повернення під владу московського скіпетра, який начебто законно успадкував династичні права давнього Києва.

По-п’яте, військово-політичний союз гетьманської України та Московського царства у середині ХVII ст. сприяв зміцненню взаємозв’язків української та російської культур, їх взаємовпливів. Причому, у другій половині ХVII – першій половині ХVIIІ ст. вектор впливу йшов більше з України на Росію, чим з Росії на Україну. Цей вплив торкався різних галузей культурного будівництва: освіти, літературної мови, поетичної традиції, прозаїчної оповідної літератури, вокальної та інструментальної музики, живопису, церковної архітектури. Саме Україна у цей період відіграє стосовно Росії роль посередника, транслятора у передачі досягнень латинської Європейської культури.

По-шосте, відбулися значні зміни в релігійному житті України. Після Переяслава розгортається конфлікт між київською метрополією, відновленою у 1621 році, дякуючи сприянню гетьмана реєстрового козацтва Петра Конашевича-Сагайдачного, та московською патріархією (російська православна церква отримала ступінь патріархату в 1589 році).

З 1654 р. на авансцену культурно-релігійної політики на Україні вийшла Росія, як захисниця усіх православних. І українська церква, як духовна поборниця власної нації, відразу відійшла на другий план, втратила самостійну роль. Перехід української церкви під юрисдикцію московського патріархату відбувся 1686 р. Деякий час митрополія ще процвітала. Її школи були кращими серед усіх шкіл імперії. Чудово освічених українських священиків кликали до всіх єпархій Росії. Завдяки патронату І. Мазепи, кращою стала матеріальна база церкви. Але були й інші риси церковного життя, які свідчили, що верхівка російського православ’я абсолютно не бажає з якимсь особливим пієтетом ставитись до своїх українських одновірців. Вже 1686 р. Чернігівська, а потім і Переяславська єпархії з-під юрисдикції київського митрополита перейшли у безпосередню підлеглість до Москви. Ще більше авторитет київського митрополита було підірвано на межі ХVII-ХVIIІ ст., коли навіть такі давні бастіони православ’я, як Львівська, Перемишльська та Луцька єпархії, врешті-решт перейшли до греко-католицької віри. Але найболючішого удару всій православній церкві завдав Петро І, коли 1721 р. ліквідував патріаршество та заснував Святіший Синод – бюрократичну установу, яка складалася з урядових чиновників та церковних ієрархів, і була призначена для управління всіма справами церкви. Фактично це перетворювало православну церкву в Росії та на Україні на бюрократичний додаток до держави.

Таким чином, з другої половини ХVII століття на українських землях розпочинається новий період їх історико-культурного розвитку, пов’язаний з утворенням козацької державності та формуванням української нації.

4.1.2 Характеристика художнього стилю бароко та його прояви в європейській культурі

Бурхливі соціальні прояви й зміна традиційних поглядів на світ у період Нового часу виявилися в складності й суперечливості суспільної свідомості, світовідчуття людини. Це обумовило різноманітність художніх систем і стилів.

Зокрема, гостру внутрішню суперечливість життя кінця XVI – першої третини XVIII століть фіксує художній стиль бароко, який гармонійній картині життя, ідеалові, рівновагий класичної якості, створеному епохою Відродження, протиставляє картину бурхливого, неспокійного, тривожного і драматичного світу.

Відомий український дослідник барокової культури XVII – XVIII століть у книзі "Світло українського бароко" підкреслює, що багато освічених людей минулого вбачали у творах барокових митців лише ефективний викрут, викривлення здорового смаку, навмисне затуманювання ясного. Саме слово бароко, яким називали все, що було позбавлене ренесансної чіткості, простоти й гармонійності, в італійській мові означає химерне, примхливе.

Об’єктивну оцінку досягнень культури бароко, наголошує , чи не вперше дав німецький мистецтвознавець Генріх Вельфлін у книзі "Ренесанс і бароко" (1888). Порівнюючи естетику Ренесансу й Бароко, він дійшов висновку, який став основою усіх подальших досліджень мистецтва XVII століття: "Існує краса цілком ясної, вповні сприятливої форми й поряд з нею краса, що ґрунтується якраз на неповному сприйнятті, на таємничості, яка ніколи цілком не розкриває свого обличчя, на загадковості, яка щомиті набуває іншого вигляду."[16]

Основу мистецтва бароко складає принцип контрастів. У ньому виникає контраст прозаїчного і поетичного, потворного й прекрасного, "високого" й "низького", матеріального і духовного, природи й розуму, спокою й екстазу. Стиль бароко став вираженням підвищеної емоційності мистецтва. Для бароко характерна експресія, схвильованість, напружена динамічність, театральність, патетика. У той же час йому властивий елемент гри – гри на контрастах, штучній ускладненості, нарочитості, пишності, декоративності, парадності фасадів і інтер’єрів будинків, вишуканості ліній у скульптурі, колірній насиченості живопису, використанні гіпербол, метафор, пихатості мови в поезії й прозі. Бароко знайшло вираження в архітектурі, живописі, скульптурі, музиці, поезії й драматургії.

Саме барокова культура породила так званий "темний стиль" в поезії. Ще знаменитий поет епохи Відродження Фернандо де Еррера вважав, що поетична мова повинна відрізнятися від звичайної. Її треба обробити й збагатити гіперболами, метафорами, сміливими вивертами. Він вважав, що не може заслуговувати репутацію шляхетного поета той, кого легко читати всім і в кому не видно великої ерудиції. Еррера вважав, що природа повинна бути доповнена мистецтвом.

Послідовниками Еррери були такі відомі представники барокової літератури, як поети Гонгора (Італія), Марино (Італія), іспанський драматург Кальдерон. Для них є характерним малозрозумілий стиль їхньої поезії, прагнення зробити складною, темною, незрозумілою саму манеру вираження своїх думок. Цей літературний стиль бароко був розповсюдженим в багатьох європейських країнах і знайшов відображення в таких напрямах як гонгоризм в Іспанії, маринізм в Італії, евфуїзм в Англії, "преціозна література" (жеманна література) у Франції. Водночас проти перетворення реального світу в ілюзорний, фантастичний, схожий на декорацію й феєрію, виступив відомий іспанський драматург Лопе де Вега (Вега Карпьо – "Собака на сіні").

У скульптурі стиль бароко яскраво виявляється у витонченій вишуканості ліній, захоплює своєю легкістю й елегантністю. У скульпторів класичної Греції й художників Відродження боги показувались як люди – ідеалізовані, прекрасні в своїй гармонійності, але люди. А у знаменитого італійського скульптора Л. Берніні боги залишались богами. В його скульптурній групі "Аполон і Дафна" створена ілюзія польоту, але якогось занадто витонченого, майже нереального. Одним із головних принципів бароко був принцип динаміки, руху.

Найбільш яскраво стиль бароко виявився в архітектурі. Тут він існував як доповнення до гармонії ансамблю, зберігавшого риси епохи Відродження. До його класичної простоти, ясності, земної величі споруд, характерних для мистецтва Відродження, добавлялись елементи величі позаземного: спиралевидні колони, які підіймалися угору й створювали ілюзію прилучення до небес, напівсферичний купол, імітуючий небо, або заміняючий його. Розкішна архітектура бароко була призвана прославляти знатність і багатство.

Характерні для бароко контрасти "високого" і "низького", духовного і матеріального, спокою й екстазу чи не найбільш повно виявилися в музиці. У руслі бароко виник новий музичний жанр – опера, яка зародилася в Італії й швидко отримала розповсюдження в інших країнах. З деякими аспектами художнього мислення, характерного для мистецтва бароко, була пов’язана й творчість геніального Йоганна Себастьяна Баха – вершина німецької музики XVIII ст. Драматична єдність контрастних сил – "земних і небесних", добра і зла, вічності й миттєвості – знайшла відображення в церковній і світській музиці Баха.

Таким чином, художній стиль бароко у XVII – XVIII століттях збагатив світову культуру видатними досягненнями в різних напрямах мистецтва. Не залишилися осторонь цих процесів й українська культура.

4.1.3 Українське "козацьке бароко" та його прояви в національній культурі

Аналізуючи староукраїнську барокову культуру, Мирослав Попович, відомий сучасний український філософ, підкреслює, що Україна належала до культурної зони, яка в часи контрреформації розвивалася в стилістиці бароко.[17] Будучи християнським краєм східного обряду, вона, в той же час, належала до периферії регіону, духовний центр якого був в Італії та Австрії. Барочні впливи настільки змінювали художні смаки, що у Львові знатних громадян – як католиків, так і православних – ховали у вишуканих барочних трунах з писаними маслом портретами покійних.

У XVII столітті у православну церкву в Україні проникає гармонійний спів, привнесений спочатку композиторами-іноземцями, які керували придворними хорами, розвивається багатоголосна обробка стародавніх церковних мелодій, нові засоби, правда, з дещо більшими труднощами проникають в іконопис.

Геополітично, економічно, культурно й соціально Україна у XVI – XVIІ ст. була вражаюче різноманітною. На українських землях мали обіг гроші всіх видів – дукати, таляри, ясви, шостаки, орлянки, шаги, чехи, осьмаки, тимфи і т. д. Українські поети пишуть вірші латинською, польською, книжнослов’янською, розмовною українською мовами. Українці сповідують віру православну, уніатську, кальвіністську, соцініанську, римо-католицьку, а в містах живуть, крім русинів, греки, поляки, вірмени, євреї, татари.

При цьому край зберігав культурну цілісність. Від ″культурного хаосу″ цей край оберігала насамперед надзвичайна стабільність і консервативність селянського світу, незважаючи на певні зміни і в культурі села. Сільська культура також засвоювала доробок професійної архітектури, малярства, музики, книжну культуру, переломлюючи все це через масовий релігійний світогляд.