Історія української культури (стр. 22 )

Академія заснувала колегії в Гощі, Вінниці, Кремінці, Чернігові, Переяславі й постійно їм допомагала. Ці колегіуми, в свою чергу, ставали місцевими просвітительськими осередками. Так, Харківський колегіум був центром освіти Слобідської України. А 1765 року при ньому відкрили додаткові класи, де викладали інженерну справу, артилерію, архітектуру, геодезію, географію.

Історія Києво-Могилянської академії дає змогу об’єктивно проаналізувати взаємодію української та російської культур цього періоду. Причому цей аналіз приводить до безупередженого висновку: друга половина XVII – перша половина XVIIІ ст. характеризується інтенсивним культурним впливом України на Росію. Цей вплив втілився не тільки у переїзд до Петербурга та Москви великої кількості освічених українців, а й у запозиченні російською культурою цілих напрямків та масивів української культури.

Україна раніше, ніж Росія зіткнулася з західною цивілізацією через Литву та Польщу. Тому в московський період вона домінувала в своєму впливі на Росію, особливо в організації освіти.

З 1654 року, після укладання військово-політичного союзу України і Росії, рух освічених українців до Росії набуває широкого розмаху. Москва бачила культуру українців, охоче приймала їх і добре їм платила. У 1664 році прибув до Москви українець Семен Полоцький, котрий навчав царевичів Олексія та Федора, царівну Софію, а також царевича Петра. Принесли сюди свої сили й знання Степан Яворський, Дмитро Ростовський (Данило Туптало), Феофан Прокопович.

Прийшовши до влади в Росії, Петро І зрозумів, що Росія повинна зробити різкий ривок для подолання економічного та культурного відставання, інакше їй загрожує участь колоса на глиняних ногах. Вирішальною умовою для такого ривка була наявність знаючих, освічених людей, інженерів, учених, фахівців у сфері виробництва та мистецтв.

Підняти престиж знання в російському суспільстві було дуже нелегко. Коли Петро І ввів обов’язкове навчання кандидатів у священство, багато священиків ховали дітей, і їх приводили в школи в кайданах. Коли за наказом Петра І було засновано в 1725 р. Академію наук з гімназією та університетом, то серед росіян, бажаючих вчитися там, не знайшлося. Через деякий час перший російський університет через відсутність студентів було закрито. До речі, в XVIIІ ст. у Німеччині, яка за чисельністю населення порівнювалася з Росією, кількість університетів перевищувала 20. Московський університет було відкрито тільки через 30 років – у 1755 р.

Україна, зокрема Києво-Могилянська академія, відіграла вирішальну роль у створенні системи освіти в Росії. З 40-х років XVII ст. до заснування Московського університету в Києві здобувала освіту молодь з Москви, Вязьми, Вятки, Брянська, Калуги та інших російських міст. Вихованців Києво-Могилянської академії бачимо серед викладачів Московської слов’яно-греко-латинської академії (15 викладачів були українцями). З 1701 по 1763 роки в Московський академії посаду ректора займала 21 особа, у тому числі 18 – київські вчені, з 25 префектів 23 особи – з Київської академії.

Коли відповідно до наказу Петра I у 1721 році в Росії були засновані духовні школи і семінарії, то вчителями там ставали тільки українці, тому що їх вважали найкращими педагогами. Те ж саме відбулося і після заснування в Росії у 1786 році народних шкіл. На деякий час Київська академія стала нібито головною вчительською семінарією і поставляла вчителів на всю Росію.

Значним був вплив українців і на інші сфери культурного розвитку Росії в XVII – XVIII ст. ст. Цей факт підтверджується в працях російських учених ХІХ ст. Зокрема, проф. О. Архангельський підкреслював: "Киевляне, при всем предубеждении против них Москвы, уже со второй половины XVII в. в Московской Руси – хозяева положения, лучшие, наиболее выдающиеся здесь деятели". А ось яку оцінку українського впливу на Москву дає проф. : "Пришельцы (малороссы) заняли здесь (в ВеликоРоссии) самые видные и влиятельные места, от иерархов до управлений консисторий, ими устроенных, от воспитателей семьи царской до настоятелей монастырских, до ректоров, префектов и учителей ими же проектированных школ, до кабинетных и типографских ученых, делопроизводителей, дьяков и секретарей …"

На жаль, посилення імперської політики Росії по відношенню до України, обмеження української автономії, а в другій половині XVIII ст. і повна ліквідація української державності негативно вплинули на діяльність Києво-Могилянської академії. У другій половині XVIII ст. Академія заходами Катерини ІІ поступово перетворюється на замкнений становий освітній заклад для дітей духівництва, позбавлений матеріальної бази. Останнім великим ученим Академії був Іван Фальківський, який займався географією, астрономією, математикою, історією, архітектурою, викладав низку дисциплін, серед яких були вища математика, німецька мова і філософія, заснував культурний осередок "Вільне поетичне товариство". На початку ХІХ століття через відсутність коштів Києво-Могилянська академія не змогла реорганізуватися в університет і була закрита в 1817 році.

Таким чином, Києво-Могилянська академія майже 200 років задовольняла освітянські, наукові й суспільні потреби України. Не дивлячись на те, що в основі навчання а Київській академії була латинська мова, а всі науки в ній визначалися схоластичним напрямом, все ж своїм духом і внутрішнім розпорядком Академія залишалася школою православною і близькою інтересам українського народу, а тому успішно виконувало своє завдання – відтягати православних дітей від набуття науки в латино-польських школах. Київська академія через своїх вихованців прислужилася поширенню духовної культури як на Україні, так і поза її межами, особливо в Росії, де лише завдяки участі київських учених і міг пробудитися інтерес до освіти і духовних потреб взагалі. Вона була єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи, де готувались кадри для всього православного світу.

Як бачимо, на кінець XVII – першу половину XVIII століть Україна мала розвинену освітню систему, що включала в себе початкову, середню й вищу школу високого класу.

Однак, на кінець XVIII ст. спостерігаємо вже зовсім іншу картину. Через закріпачення й розорення селян більшість сільських шкіл на Лівобережній та Слобідській Україні припинили існування. Згодом для непривілейованих верств населення тут, як і в Росії, виникають малі народні училища (дворічні) – у повітових містах і головні народні училища (п’ятирічні) – в губернських центрах. Перші з них відкрили у Києві, Чернігові, Харкові, Новгороді-Сіверському, Катеринославі.

Постійні клопотання українських можновладців про дозвіл на відкриття в Україні університетів підтримки у Катерини ІІ не знаходили. Так, у 1760 р. Григорій Теплов, колишній вихователь Кирила Розумовського, склав для нього, тодішнього гетьмана України, проект університету в Батурині. У 1765 р. Рум’янцев, тодішній управитель України, подав проект про заснування університету в Чернігові або в Києві. У 1786 р. князь Григорій Потьомкін подав цариці план Катеринослава, де проектував відкрити університет з академією мистецтв та музики. Усі ці проекти в той час залишилися тільки на папері.

На Правобережній Україні та на західноукраїнських землях, що залишилися під владою Польщі, передусім, занепадали братські школи. Після шкільної реформи 1776–1783 рр. на західноукраїнських землях було організовано початкові (тривіальні) та неповні середні (головні) школи, де, як правило, навчали німецькою мовою. У сільських школах при церквах теж навчали польською чи німецькою, лише в поодиноких випадках – українською мовою. Абсолютна більшість дітей залишалася поза школою.

У 1661 році було засновано Львівський університет, але він на довгі роки став центром полонізації західноукраїнського населення.

Таким чином, на рубежі XVIII – ХІХ століть було покладено кінець вищій та середній освіті на українських землях. Боротьба за їх відродження стала нагальною потребою української громадськості.

4.3. Прояви ідей просвітництва та стилю класицизму в українській культурі XVIII ст.

XVIІІ ст. називають ″епохою Просвітництва″ або ″віком Розуму″. Ця історико-культурна характеристика накладається на іншу періодизацію (за художніми стилями): бароко, рококо, класицизм.

XVIІІ століття – період значних геополітичних змін у світі, які тим, чи іншим чином впливали на українські землі. Зокрема, впродовж XVIІІ ст. три національні держави справляли найсильніший вплив на політичну й економічну ситуацію в Європі: Франція, Голландія та Англія. Найбільший політичний вплив на континент мала все ж Франція, яка була законодавцем мод для всієї Європи, починаючи з XVIІІ століття. З другої половини XVIІІ ст. французька мова стає настільки розповсюдженою у вищих верствах населення, що витісняє рідні і в побутовому спілкуванні, і в літературі. Франція дає найпотужніші культурні імпульси на всю Європу.

Кардинальні зміни відбуваються у Польщі та Росії, з якими органічно були пов’язані українські землі. Адже у кінці XVIІ ст. Лівобережна Україна й Київ з невеликими околицями відійшли під протекторат Росії, Правобережна з Прикарпаттям до Польщі, Закарпаття й Буковина залишалися відповідно в Угорщині, що перейшла під Австрію, та Молдові, яка була васалом Османів. Таким чином, територія, на якій проживало більше половини українського народу, знаходилася під владою Польщі, приблизно чверть українців жила під владою Росії.

Але під кінець XVIІІ ст. у результаті трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795 рр.) вона, як держава, зникає з карти Європи, а її землі відходять до Австрійської імперії. Росія вступає у XVIІІ ст. демонстративно європеїзованою державою. З 1 січня 1700 р. Петро І увів західноєвропейське літочислення – не від ″створіння світу″, а від Різдва Христового. Змінюється державна титулатура Росії, яка відбулася 1721 р., вже завершуючи Петрове царювання: Росія стала імперією, цар став іменуватися імператором. Впродовж XVIІІ ст. Росія проводить колонізацію й приєднання нових земель, і на межі XVIІІ – ХІХ століть українські землі входять до двох імперій: 80% – до Російської й 20% – до Австрійської.

Впродовж XVIІІ ст. відбуваються значні соціально-політичні зміни в українській козацькій державі. Тоді існувало три політичні утворення: Гетьманщина або Малоросія, Слобідська Україна й Запорізька Січ. Саме Гетьманщина, яка була невеликою автономною державою у складі Російської імперії, символізувала в очах українського народу всю Україну.