Ігрова програма „Цікавий, розумний, творчий” (стр. 17 )

7.  От і літечко настало...

Конкурс „Інсценізована пісня"

Ведучий. Як ми всі знаємо, пісня неможлива без танців і кожна несе в собі певне смислове наповнення.

Ведуча. Наш український народ талановитий у всьому, особливо, коли згуртований

Ведучий. А зараз наші дружні талановиті родини представлять нам інсценізацію пісні.

Ведучий. А поки наше шановне журі підраховує загальну кількість балів за всі конкурси і готується оголосити переможця нашого музичного турніру, ми запрошуємо на сцену колектив любителів музики „Співаночка".

(Виконують пісню „Мамина вишня") Оголошення переможців

Ведуча. Наше свято завершується. Ми поринули у багатогранний світ музичного мистецтва, народної пісні, захищали честь своєї родини.

Ведучий. Вітаємо переможців. З нетерпінням чекаємо наступної зустрічі, яка неодмінно відбудеться у стінах нашої школи.

Всі виконують пісню „Зеленеє жито, зелене"

Година духовності та мистецтва

"Духовність і мистецтво в житті людини "

Гранівська ЗОНІ Класний керівник 9 класу О. О.Донець

«Ну де ще є така чарівна пісня, Серед яких на світі славних мов?»

Немов чарівний самоцвіт,

Повний блиску і принади,

Палає пісня з давніх літ -

Надія і розрада.

Хто цю пісню збереже,

її у серці плекать буде, -

Скарби найбільші той знайде,

Які лиш можуть мати люди.

Пісня... Хто не був зачарований нею! Це душа народу, це безмежне поле, засіяне зерном історії і заквітчане людськими надіями, це любов до Вітчизни і ненависть до її ворогів. Вона пахне весняними дощами, синіми льонами, запашними чорнобривцями, материнськими теплими долонями. Українська пісня живе з давніх часів, живе, переживаючи цілі покоління. Добрі люди кажуть, що українець співає цілий рік і цілий вік. Так нам від Бога дано, про що йдеться в легенді.

...Якось Господь Бог вирішив наділити дітей світу талантами. Французи вибрали елегантність і красу, угорці - любов до господарювання, німці - дисципліну і порядок, точність і пунктуальність, діти Росії - владність, Польщі - здатність до торгівлі. Італійці одержали хист до музики... Обда­рувавши всіх, Господь Бог підвівся з трону і раптом побачив у куточку дівчину. Вона була одягнена у вишивану сорочку, руса коса переплетена синьою стрічкою, а на голові багряний вінок з калини.

- Ти чого плачеш? - запитав Господь?

- Я - Україна, а плачу, бо стогне земля моя від пролитої крові, від пожеж.
Сини мої на чужині, на чужій роботі. Вороги знущаються з удів та сиріт, у
своїй хаті немає правди й волі.

—Чого ж ти не підійшла до мене раніше? Я всі таланти уже роздав. Як

же зарадити твоєму горю?

Дівчина вже хотіла йти, та Господь Бог, піднявши правицю, зупинив її.

- Є у мене неоціненний скарб, який уславить тебе і твій народ на
увесь світ. Це - пісня.

Узяла дівчина-Україна дарунок і міцно притиснула до серця. Поклонилася

низенько Всевишньому і з ясним обличчям і вірою понесла пісню в народ.

З того часу український народ знаходить собі втіху і в горі, і в радощах у

пісні.

Нелегка доля у нашої пісні. У всі часи пісня була істиною людського життя.

Мандрувала вона з чумацькими валками, із заробітчанами, лунала у полі

спекотного дня і тихого літнього вечора.

Були часи, коли в нашій пісні кохалася навіть Москва. При дворі царя Михайла Федоровича органістами служили українці, співаком у Петербурзі був і наш філософ Григорій Сковорода. А були часи, коли мову і пісню нашу гнали з життя. Лисенку не дозволяли ставити слова під своїми нотами. Та голосно лунала і німа його пісня, Забороняли співати рідною мовою. Коли українці бажали проспівати рідну Пісню, губернатори вимагали співати французькою, російською.

Царський уряд забороняв кобзарям співати, бо розумів силу того співу. Боролися з кобзарями і в XX ст. За наказом Сталіна у Харкові зібрали всіх українських кобзарів. Сліпим музикантам казали, що вони мають взяти участь у першому в Україні з'їзді кобзарів. А потім вивезли їх за місто і там розстріляли. Так нищили душу нашого народу.

Було заборонено мову, письмо, щепили до нашої культури те, що їй зроду-віку невластиве. Але нація збереглася. І чи не завдяки тому півмільйонному пісенному вінку, котрим заквітчана Україні єдина держава у світі, яка має таку багату пісенну спадщину.

Українська пісне, вимита сльозами,

Висушена вітром у краї чужім,

Українська пісне, ти прийшла шляхами

До мойого серця і живеш у нім.

У глибоко застійних сімдесятих підняли на неозору висоту пісенне небо над Україною, зачарували світ українською піснею такі зірки, як Володимир Івасюк, Назарій Яремчук, Софія Ротару, Василь Зінкевич, Павло Дворський... Це вони змусили народ серцем слухати свою рідну пісню. Національним пророком України для всіх нас був Тарас Шевченко. Одним із національних символів став Володимир Івасюк. Молодий композитор жив і творив у страшному часі духовних руйнацій, маючи з одного боку любов і визнання мільйонів шанувальників його таланту, а з іншого - неприйняття системи, яка агресивно нав'язувала «шароварне мистецтво», намагаючись притиснути, придушити, розш'яти все справжнє, самобутнє. Загинувши наси­льницькою смертю, Володя ніби приніс себе в жертву своєму народові. Але його пісні такі, як «Червона рута», «Водограй», «Два персоні», «Я піду в далекі гори», «Пісня буде поміж нас» назавжди залишаться з нами. Немає серед нас Назарія Яремчука. Але живе його неповторний голос, звучать його пісні - «Родина», «Батько і мати», «Запорозькі козаки», «Чуєш |мамо», «Стожари», «Батькова криниця», «Місячна дорога» й багато інших. ЇЙ усі - не старіючі, усі - прекрасні.

Любов до України, до свого народу була для Назарія всепоглинаючою, безмежною. Яремчук ніколи не співав чужою мовою. Хоч блага за те йому обіцяли і немалі. Зате, коли Україна стала незалежною, він, на той час уже народний артист, назвав це найбільшим подарунком долі. «Заради цього я жив і живу». І в щирості цих його слів ніхто не сумнівався, адже немеркнуче знамено української пісні він ніс у своєму серці й голосі день за днем - усе своє недовге життя.

Коли вже сходило над нашою країною сонце свободи і незалежності на львівському стадіоні відбувався концерт. Було багато молоді, виступало чимало зірок. Оголосили виступ «Ватри» і до мікрофону підійшов Ігор Білозір, хоча він рідко виконував власні пісні. Усі сподівалися, що зараз прозвучить одна зі знайомих уже мелодій. А над притихлим стадіоном залунали могутні закличні акорди: «Встань з колін, народе мій, ми вже не раби». Пісня та, окрилена й горда, стала символом нашої свободи. Ігор Білозір створив чимало пісенних шедеврів, зокрема таких, як «Пшеничне перевесло», «Мамина світлиця», «Чумацький шлях», «Від Бога», «Встань з колін, народе мій», які стали широко знаними, увійшли до скарбниці музичної творчості України.

Творчість маестро знає увесь світ. Його запрошували у найпрестиж-ніші країни світу. Та Білозір не міг залишити Україну, свою родину, і своє улюблене місто Лева.

Ігор Білозір заплатив життям за свою любов. Велику любов - до української пісні, І де? У колисці, столиці, цитаделі української мови, культури, історії, духовності — у Львові... Власне, а що тут нового. Хіба Івасюка вбили деінде? Або з інших мотивів. Різниця і то велика, тут в одному — в епохах: у 1979-му царював глухий застій, у 2000-му мало б розквітати Відродження. Мало б, та... не дають. І не якість там невідомі, невидимі, словом, таємничі сили, ні. Просто підросли діти тих батьків, чиї руки заподіяли смерть Івасюкові, потім

- Стусові, а потім - і Чорноволові. І, заради Бога, не треба нічого і нікого
списувати на трагічну випадковість.

Ніби уже з вічності, Ігор Білозір звертається до кожного з нас: не сумуй, люби свою землю українську, свою пісню, свою мову, свою волю. І живи й чини так, щоб за цю твою любов на тебе, на нас усіх ніхто ніколи не підняв - не посмів підняти руку!

В чому сила наших пісень? Чому український народ у найважчі часи ніколи не відмовлявся від своєї пісні, розповідається в легенді «Про сумні й веселі співанки».

... Жили колись чоловік та жінка, тяжко їм було, бо мали повну хату маленьких дітей, а землиці - на заячий скік. Гарували і вдень, і вночі аби не вмерти з голоду, але всі в родині любили співати. Одного дня померла бідна жінка. Крайня біда присіла чоловіка, і в хаті вже не чути було веселих співанок - лише сумні. А в сусідстві жив великий пан. Якось прийшов до бідного, поклав торбу з грішми на лаву і питає: «Скільки в тебе дітей?» -«Десятеро». - «А чи не забагато, чоловіче, на твої маєтки? Відпусти мені одну дитину, і я дам тобі за неї торбу грошей». Бідний скликав дітей і каже: «Пан дає торбу грошей за одного з вас. Хто піде до нього? Там буде їсти калачі, а спати на перинах». Діти гірко заплакали. «Жоден не хоче йти до вас, пане», - сказав бідний чоловік. Пан задумався. «Тоді я даю торбу грошей, аби ви більше не співали. Я не може спати через ваші співанки». -«Най буде так»,

- і бідний забрав гроші. Багач пішов до дому. Всі мовчали. І раптом один
хлопчина заспівав так, що у всіх закрутилися сльози в очах. Бідний схопив
торбу з грішми і побіг до пана. Кинув торбу йому на стіл і сказав:

«Яшє продаю, пане, ні співанок, ні дітей!» І в бідній хаті далі було чути пісні

сумні та веселі.

Ніколи і нікому не вдасться заглушити українську пісню. Вона як душа,

вічна.

Нехай завжди з нами буде рідна пісня, нехай збереже вона тепло наших

сердець, наше життя, нехай робить усіх душевнішими, красивішими у своїх

почуттях, підносить нашу національну і людську гідність.

Ну де ще є така чарівна пісня,

Серед яких на світі славних мов?