Ігрова програма „Цікавий, розумний, творчий” (стр. 6 )

Ой чого ти почорніло, Зеленеє поле? Почорніло я од крові За вольную волю... Круг містечка Берестечка На чотири милі Мене славні запорожці Своїм трупом вкрили... Та ще мене гайворони Укрили з півночі... Клюють очі козацькії, А трупу не хочуть. Почорніло я, зелене, Та за вашу волю...

Створений про ці події і високопоетичний вірш "За байраком байрак", який засвідчує глибоке осмислення автором славних подвигів, символіки козацьких могил.

Подорожував і мандрівник і Острогом. Вже на під'їзді до міста увагу його привернули величезні руїни давніх укріплень та культових споруд. Це були рештки Острозьких древностей. Тут його зацікавило чотирикласне повітове училище. Місцеві жителі могли розповісти, що це училище засноване 1808 року спочатку як двокласне приходське Тадеєм Чацьким, польським просвітителем, фундатором Кременецького ліцею. Шевченко у повісті "Варнак" дав високу оцінку діяльності Чацького: "Мир праху твоєму, благородний Чацкий! Тьі любил мир и просвещенье! Тьі любил человека..."

Відрізки доріг, які доводилося долати при переїздах, були, звичайно, чималі. Краєвиди обабіч в основному одноманітні. Тому мандрівник залишався один-на-один зі своїми думками. А ці думки були переважно невеселі, і спричинювався до цього й вигляд бідних обшарпаних сіл з похиленими хатами. Мабуть, Шевченкові добре запам'яталися переїзди, бо образ дороги, образ одинокого мандрівника нерідко виникав потім у його прозі, зокрема у повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали".

Демонструється карта подорожі Шевченка Волинню.

Після відвідин Корця художник зробив кілька малюнків, зокрема старовинного замку, цікавився життям і побутом робочого люду, тяжкою долею кріпаків. Підтвердженням цього є його рядки: "На полях Вольши и Подолья вьі часто любуєтесь живописньїми развалинами древних массивньїх замков и палат, некогда великолепньїх, как, например, в Остроге или Корце..."

2. Шевченка у творчості Рівненських митців.

Учитель. Митці нашого краю не залишилися осторонь особи великого Кобзаря, присвятили йому свої твори, висловлюючи свої любов, шану, захоплення громадянською мужністю поета, стверджуючи довговічність його творів. Зараз ми з ними познайомимося. / група.

Читець.

Неоніла Диб'як Тарасові Шевченку

Як вашій думоньці у гевсиманії слави,

Де під вітрами історії стигнуть жалі?

Ми на сторожі своєї нової держави

Ваше поставили слово. На рідній землі

Карбом суворим — скорботи і наші провини.

Благословіте! Зійшла переможна зоря.

Вже відкляла-відмолила моя Україна

В Бога свободу щокожним рядком «Кобзаря».

Ми розкувалися. Ще б нам підвестися, встати,

З душ обтрусити і стронцій, і порох незгод,

Щоб до синів посміхнулася втішена мати,

В щастя повірив мій многостраждальний народ.

Учень. Звертанням до Шевченка як пророка, як символу держави є цей твір. Поетеса наслідує його слова, коли на сторожі свого народу поет поставив слово. Його слово й нині ми ставимо на сторожі держави. Тарас мріяв і боровся за волю української нації, за розбудову щасливої, „вольної сім'ї".

У багатьох рядках Кобзар молив у Бога свободи рідній землі. І нарешті «ми розкувалися". Поетеса підтримує свій народ, прагне його піднести, допомогти йому встати, „з душ обтрусити і стронцій, і порох незгод". Вона вірить у щасливу долю свого многостраждального народу, у його перемогу і славу. А своїм оптимізмом віру у щасливу долю передає читачам.

2 група.

Читець.

А. Криловець Пересторога

На хресті закінчилися муки Твої. Відлетіло останнє зітхання. Мертва мова тривожить світи: «Елої! Елої, лама савахтані?»1

Що казать про чужих, як нащадки Твої перейшли на престижнішу нині. Вже дві тисячі літ: «Елої! Елої!..» —

І немає відлуння в пустині... Врятував Ти нас, Боже, з-під влади Кремля. Ув араби пішли арамеї... Ледве мріє на обрії хмарка здаля Чи загроза для мови моєї...

Ще віки пропливуть... Бо калиновий край

Не скупити за день чи за три дні.

І затьохка в гаю соловей: «Уои апсі І» 2,

Щоб сім'ю свою вирвать зі злиднів. «Пом'яніте мене, українці мої!» — Прогримить, і Чернеча — устане! І озветься Ісус на хресті: «Елої! Елої, лама савахтані?!"

Учень. Пересторогою звучать рядки із вірша А. Криловця сучасникам, які збайдужіли до рідної мови, забувши своїх національних героїв.

Автор порівнює сина України Т. Шевченка з Божим сином, який прийняв муки на хресті. Дорікає нащадкам у тому, що вони не розмовляють рідною мовою, вважають престижнішою іншу, чужу. Як відомо, сам Шевченко був ревним борцем за рідну мову, тому йому болить душа за її стан, за життя народу.

Вірш закінчується закликом „Пом'яніте мене, українці мої!" - до свідомих людей, що цінують своє, рідне.

Читець.

П. Велесик Пам'ятник Шевченку Ти прийшов у Костопіль у тиху повінь Світлої травневої весни. І тобі у шані і любові Ми найкращі квіти принесли. Хтось уперто фальш шукав у зодчих, Ганив у закутку п'єдестал. Ну, а люд, а люд тобі дивився в очі — Образ цей нам найріднішим став. Голова похилена журбою, Думи лезом розсікли чоло... «Заповіт» співали ми з тобою — Піднялись надії на крило.

Учень. Автор передає любов і шану костопільчан, що прийшли до пам'ятника Кобзареві. Його образ став найріднішим. В уяві людей поет постає в образі людини зажуреної, із чолом, що „думи лезом розсікли". Виконують „Заповіт" - і надії піднімаються „на крило".

Автор переконаний, що скільки б літ не пройшло, образ Кобзаря житиме не в граніті, а в людських серцях.

Читець.

В. Климентовська Пам'яті Шевченка Міг би жити спокійно і мирно, Малювати, складати пісні. Тільки ж геній - це завжди безмірність, І для нього всі рамки тісні.

Україна - єдина святиня. Лиш для неї потрібно творить. Та вона, ніби та Катерина,

Дозволяла себе задурить. Він про неї писав і молився, Не боявся ніяких страждань, Та вона, як кріпачка-актриса, Все згубила: талант і талан.

Тільки й гордості, що ще не вмерла,

Та чи ж лицарів верне своїх?

Та ж вона, як кохана Ликера,

Вкоротила поетові вік. Після нього зосталося Слово - Хвиля пристрасті без берегів - Невгамовно палке і в любові, І в зненависті до ворогів,

В тім вогні нам горіть - не згоряти,

Черпать сили в дні бід і невдач.

Україно, згорьована мати,

Над улюбленим сином поплач.

Учень. Авторка розмірковує над долею Тараса, який міг спокійно писати і малювати, але геніям „рамки тісні".

Україна постає в образі Шевченкової Катерини, яка „дозволяла себе задурить". З болем констатує поетеса, що Батьківщина, за яку молився Тарас, „як кріпачка-актриса, все згубила: талант і талан".

Авторка переконана, що Україна - „єдина святиня", якій потрібно віддати найкращі почуття. Вона шкодує, що найкращих лицарів повернути не можна.

Кожна людина по собі має залишити слід на землі. Тарас залишив Слово, у якому нема берегів любові. У творі звучить заклик-звертання до України пам'ятати свого сина Тараса.

Читець.

Любов Пшенична На Шевченкові іменини

Заходьте, братове, заходьте в світлицю, братове - Ми ще у житті не збиралися разом ніколи. Ударило в дзвони пророче Шевченкове слово, Допоки вуста не поснули і душі іще не схололи. Уся Україна зійшлася у світлій господі. Плечем до плеча приступає весь рід наш великий. Невже аби тільки вгодити поступливій моді? Невже аби тільки воскові свічки запалити? Заходьте, братове, заходьте в світлицю, братове! Не поминки нині. Не поминки. Чуєте? Свято. Нам вірить Шевченко. Нас кличе довірливе Слово. Вкраїно, дивись: воскресає барвінок хрещатий.

Учень. Любов Пшенична у своїй поезії запрошує читачів до української світлиці, не на поминки, а на свято!

Нарешті „велика сім'я" збирається плечем до плеча у світлій господі. Не віриться авторці, що це намір віддати данину моди.

Свято у господі буде, у це вірить Шевченко, його „довірливе слово" скликає синів і дочок. Авторка звертається до нас „братове", стверджуючи, що ми однієї крові.

Здійснилося Тарасове пророцтво: Україна стала „вольною".

Воскресає уже „барвінок хрещатий", тому Шевченкові іменини - всенародне свято.

Читець.

Микола Тимчак Роздум на горі Чернечій Угору йдуть... Чернеча не маліє, Засапані спиняються щокрок: У того — мозолі, у того — серце мліє, А він,

Тарас,

чолом поміж зірок. Віки, як байдаки, на видноколі. Він бачить їх,

повз кручу їм плисти... До нього

доростають

лиш тополі. До нього іншим

важко

дорости.

Учень. Ідуть поклонитися Тарасу на Чернечу гору. Важка та дорога, знизу задається, що Кобзар чолом торкається неба. З висоти гори все бачить він. Минають роки, але жоден не доріс до Шевченка. Одні тополі, оті українські свічі тягнуться до неба, щоб захистити Тараса.

Звучить запис: Тараса Петриненко «До Тараса».

Срібненська загальноосвітня основна школа

Вечір

української пісні „ Червона рута цвістиме

вічно''

Підготувала педагог-організатор

Мета: Познайомити учнів із життєвим і творчим шляхом українського естрадного співака Назарія Яремчука. Формувати у старшокласників відкритість до сприймання творів музичного мистецтва, естетичні мислення та почуття. Виховувати гордість за наших талановитих земляків.

Очікувані результати:

•  Формування у старшокласників художньо-естетичної
культури;

•  Розвиток вміння адекватно сприймати музичні твори;

•  Виховання потреби у спілкуванні з музичним мистецтвом.

Хід проведення вечора

Ведучий: Чотири струни було у дзвінкоголосої скрипки -"Смерічки". І лунала дивна мелодія буковинської "Смерічки", заворожуючи увесь світ п'янким запахом "Червоної рути".

Розійшовся луною трагічний реквієм скрипки - "Смерічки", бо обірвалась несподівано перша її струна. Але понесли у світи гордо і впевнено пісенну пам'ять про неї три незрадливі посестри. І знову залунали над землею скорботні акорди чарівної скрипки -"Смерічки", розливаючи біль і смуток передчасної втрати. Не стало ще однієї струни...