Ігрова програма „Цікавий, розумний, творчий” (стр. 5 )

Ведучий: Цілих двадцять літ із двадцятип'ятилітньої творчості Назарія припадають на той химерний світ, де під корінь стиналися найменші паростки свободи в будь-яких проявах. Світ, у якому нетерпимість була нормою життя, а всесильне чиновництво безжалісно розправлялося з талантами...

Майже двадцять літ йшов Назарій до високого звання "народний артист України"... 10-й учень:

Знову не запитано в народу, Знов про нього взяв хтось і забув — Хто назвав тебе "народним" нині?.. Для народу ти ж завжди ним був!..

Ведуча: Сини Назарія — два легені, такі схожі на нього. Вони пішли дорогою батька, навіть його інтонації пробиваються в їхньому співі. Дай, Боже, їм продовжити велику подвижницьку працю, якій віддав усього себе їхній татусь. А ще підростають і дві доньки. Назарій дуже хотів жити, ростити своїх дітей і співати разом з ними для нас всіх. "... у дітях ми себе лишаєм, себе продовжуєм в житті..." 11-й учень:

Кликав батько синів ясночолих до себе: — Я збираюся, діти, у високеє небо, — В батька очі світились — два сини, два соколи, То — від нього частинка, його рідна кровинка.

— У дорогу далеку мушу, діти, збиратись,

— Із тієї дороги вже мені не вертати,
Що нажив, все, що маю, вам, сини, залишаю,
Що беріг, що леліяв, все, чим жив, що омріяв.
Залишаю вам, рідні, нашу матір — Вкраїну,
Бережіть її, любі, — мати завжди єдина,

Мир і спокій родини вам, сини, захищати,

Наша сила — в єднанні, вам, сини, пам'ятати.

Ще, сини мої любі, скарб вам заповідаю —

Нашу Пісню вкраїнську — хай над краєм лунає,

Вам нести її, рідні, по широкому світу,

Нам без пісні не бути, нам без пісні не жити...

Так багато не встиг я, але мушу збиратись,

Доспівайте за мене — я ж не встиг доспівати,

Долюбіть за мене — я не встиг долюбити,

Як собі, я вам вірю, дорогі мої діти...

Я вам вірю і знаю, що у вас дужі крила,

Все, що заповідаю, донести вам під силу,

Я у пісні вам, рідні, залишу свою душу...

Ведучий: Останній "Пісенний вернісаж-94". Його завершальна пісня

"Родина" в палаці культури "Україна", де Назарій повертав усміхнене

обличчя до дітей, які танцювали у такт пісні:

"Родина, родина — це вся Україна, 3 глибоким корінням, з високим

гіллям". (Виконується пісня "Родина, родина... ".)

Ведуча: Співоче поле, місто Київ. Це був останній виступ Назарія. Сили залишали митця. Схудлий, а очі — як догораюче багаття. Приліг на два стільці, що стояли в ряд, нарешті піднявся і, через силу всміхаючись, промовив: "Нічого, коли я співаю, мені легше". Назарій співав на диво легко, невимушено. Але помах руки до людей — якийсь кволий, боязкий, наче прощався з ними назавжди.

ЗО червня у Чернівцях о 10 годині ЗО хв. помер Назарій Яремчук. У ту ж мить зупинився годинник на його руці... 12-й учень:

Реквієм

Ти знову, Боже, нас осиротив — Назара взяв... Та чом же, чом же він?! Ця звістка, мов тяжке, тяжке прокляття!.. Ця звістка, мов страшний, тривожний дзвін!.. Такі не тліють — світять стосвічково, Вони Тобі потрібні, Боже, теж, Будь справедливим, годі віднімати! Бо ж Ти найяскравіших в нас береш! Тобою взято їх у нас доволі, І знов береш, і знову — передчас!.. Народ ми грішний, але ж чи найбільш? За що Ти караєш, Боже, нас?.. Вони між нас — то щедрий дар від Тебе, Вони ж приходять нас порятувати, Шляхи Твої незвідані, о, Боже, — Ти можеш як подати, так і взяти...

Лишай їх нам, бо тут їх більше треба, Молю — ми в Тебе не найгірші діти, Тут стільки темряви! — о, Спасе, Хто ж буде тут, у ній для нас співати?! Назара взяв — шмат серця в нас відкраяв, І вже йому боліти і боліти... — Ця рана кровоточитиме завжди, Вона із тих, котрі не загоїти.

Ведучий: В березні 1996 року Назарій Яремчук удостоєний нагороди з нагород — він став лауреатом премії ім. , але вже посмертно. 13-й учень:

Ти нині іменинник в нас, Назаре, Та тільки, знаєш, — радості немає, Бо іменини, брате, ці — без тебе, І за вікном зима, й в душі — зима, Від снігу, ніби, світло, та — морозить, І холод повнить всі душі щілини — Ми тут — без тебе, ти десь там — без нас, Гіркі такі, печальні іменини... Щось не так у нас, як у людей, Коли уже до берега пристанемо? Вже стільки в нас талантів у хрестах!.. А ми нові їх ставимо і ставимо... Й нові свічки, — до них схилилась шалька Вже так давно на наших терезах. Ми лиш тоді їх вміємо шанувати, Коли вони уже на небесах! Ми — отакі, невдячні і непутні, Прости, Назаре рідний, — слів бракує... Спасибі за пісні, за те, що був із нами, Спізнилися, прости... А чи ж почуєш?..

Вчитель: Ось так горить свіча творчості великого сина України—Назарія Яремчука, доторкаючись до душі кожної людини. А скільки їй горіти залежить від нас усіх, від того як довго ми будемо пам'ятати патріотів своєї країни і самі будемо гордитися тим, що ми українці.

Літературний вечір

«Волинськими

шляхами Великого

Кобзаря»

Підготувала

Виховна технологія: літературний вечір

Тема: «Волинськими шляхами Великого Кобзаря»

Мета. Розказати учням про перебування Т. Шевченка на Волині; познайомити із творами поетів

нашого краю, присвячених Кобзарю. Очікуванні результати: компетентність в літературно-мистецькій галузі знань, формування

високого рівня духовної особистості. Епіграф.

Благословен той день і час, Коли прослалась килимами Земля, яку сходив Тарас Своїми босими ногами

(М. Рильський).

Учитель. Немає у нашого народу поета, який удостоївся б такої шани, як Шевченко. Від часу смерті уже в багатьох поколіннях великий Кобзар є живим утіленням найзаповітніших прагнень народних, символом української духовності. Усе, що освячене ім'ям письменника, у народі глибоко вшановується.

А ким є Тарас Шевченко для кожного з вас? Подумайте хвилину і скажіть одним реченням: "Шевченко для мене..." (Висловлюванняучнів).

Учитель продовжує. Для нас, жителів Волині, Шевченко є людиною, яка ступала дорогами нашого краю. Колись геніальний Кобзар побував на нашій землі, і пам'ять історії зберегла його образ.

1. Шевченка на Волині.

Учень 1. Похмурої дощової осені 1846 р. випала Тарасові Шевченку мандрівка на Волинь та Поділля. Після закінчення Академії мистецтв він був вільним художником і працював на Україні в Археографічній комісії. Разом з однодумцями опікувався збереженням пам'яток старовини, реліквій, записував унікальні зразки народної творчості. Від комісії одержав доручення здійснити подорож на захід України, до Почаївського монастиря і ряду міст Волині і Поділля.

Спочатку поет побував у Кам'янці-Подільському, звідти приїхав до Житомира. їхав
давнім волинським трактом. На його шляху були села і містечка нашої Рівненщини.
Подорожній не міг не зупинитися у Корці (На карті показується маршрут). Це містечко з
величними руїнами середньовічного замку князів Корецьких виглядало досить мальовничим і
романтичним. Наступний відрізок шляху привів мандрівника до Острога. Через проміжні

станції Гульча і Варковичі Кобзар дістався до Дубна. Зупинився під Гульчею, щоб напитися з джерела, яке в народі вважається чудодійним. Далі через Кременець поет дістався до Почаєва.

Гадаємо, що не міг Кобзар не побувати на місці спочинку героїв Берестечка.

Повертався Шевченко тим же шляхом - через Вербу до Дубна, далі на Острог, Корець, Житомир. А в кінці жовтня "змірявши уздовж і впоперек Волинь і Поділля", завершив свою поїздку.

Звучить пісня у виконанні капели бандуристів «Чом, чом, земле моя» (запис).

Учень 2. Колишня Велика Волинь закарбувалася у пам'яті народними кантами, піснями кобзарів і лірників у Вишневці, легендами і переказами про героїчні походи Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса та інших славних лицарів.

У Дубні Т. Шевченка вабили сторінки героїчного минулого, національно-визвольний рух проти польських гнобителів. Полонили його і мальовничі береги річки Ікви поблизу Дубна. Про цю красуню поет кілька разів згадує у своїх творах, зокрема в поемі "Варнак". Перебуваючи на засланні в Кос-Аралі, він зустрівся з старим каторжником, варнаком — учасником народного повстання на Волині. Дід був родом з-над Ікви, звідти, де побував Шевченко перед засланням.

Настільки хвилюючою і зворушливою була ця зустріч, настільки вона розворушила споріднені душі борців-вільнодумців, що поет пише поему "Варнак", у якій з'явилися такі палкі рядки:

...Старий

Згадав свою Волинь святую І волю-долю молодую... Над Іквою було село. У тім селі на безталання Та на погибель виріс я. Лихая доленька моя!..

Герой поеми помстився панам за тяжку кривду і був засланий на каторгу, далеко від рідної Волині.

У повісті Варнак більш колоритно передається самобутність баченого у Лубенському краї, який Т. Шевченко відносить до давньої етнографічної Волині - "Волині святої", "прекрасної і милої Волині", що споконвіку утверджувала православ'я та козацьку лицарську славу.

На фоні запису «Козацького маршу»

Пребуваючи у Лубенському повіті, Т. Шевченко відвідав Козин, Радивилів, села Острів та Пляшева. Між цими селами перед містечком Берестечком у червні 1651 р. відбулася велика битва військ Богдана Хмельницького та польського короля Яна Казимира, відома в історії визвольної війни українського народу як битва під Берестечком.

Козацькі загони билися в нерівнім бою проти 150-тисячного польсько-шляхетського війська. Яскравою сторінкою в історію увійшов подвиг трьохсот козаків на острові Журавлиха біля села Пляшева,. 300 звитяжців, прийнявши на себе весь удар, затримали шляхту і дали змогу врятувати козацьке військо від розгрому. Сміливці всі полягли смертю героїв.

Немеркнучою пам'яткою славного і суворого минулого є священні "Козацькі могили" -нині історико-меморіальний заповідник "Поле Берестецької битви", в якому зберігається копія автографа вірша Великого Кобзаря "Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?"

На колишнім полі бою побував і Т. Шевченко. Перебуваючи на засланні в Кос-Аралі, він написав ліричний вірш, присвятивши його цій історичній події. Поет з глибоким співчуттям оспівує трагедію і мужність свого народу.