Іван Нечуй-Левицький (стр. 10 )

Читати його навчив дід по матері, Роман Онищенко. Також він познайомив хлопця із «Кобзарем» Т. Шевченка та подарував йому три тоненькі зошити, у які Грицько записував почуті від матері та односельців пісні. Книжки він читав різні, а привозив їх його неписемний батько, який часто їздив у Київ на заробітки. Це була переважно пригодницька література російською мовою. Першою українською книжкою стала «Конотопська відьма» Григорія Квітки-Основ'яненка.

1913 р. Після закінчення початкової школи в селі Красному, звідки родом була мама, батько зміг влаштувати сина писарчуком у волості.

1914 р. Григорій їде до Києва на заробітки, де влаштовується чистити черевики. Невдовзі вдалося влаштуватися кур'єром-реєстратором до земської управи. Це дало можливість відвідувати й скінчити вечірні гімназійні курси та скласти іспити.

Про життя Григорія Косинки протягом визвольних змагань майже ніяких даних нема. Відомо, що Григорій перебував у повстанських загонах отамана Зеленого, принаймні про це він натякав своїй дружині, Тамарі Мороз-Стрілець.

1926 р. Вийшла літературна хрестоматія «За 25 літ» (редактори та упорядники А. Лебідь та М. Рильський). Про те, що ця «тюрма» була Лук'янівська, згадується у статті Віктора Гриневича «Григорій Косинка служив в отамана Зеленого». О. Хоменко припускає, що саме звідти могли його визволити, як це було пізніше із О. Довженком та Остапом Вишнею.

1919 р. Саме у газеті «боротьбистів» він розпочав публікуватися.

1920 р. Косинка опиняється у м. Кам'янець-Подільському, що тоді було столицею УНР. Можливо, що він думав про евакуацію, але згодом повертається до Києва і стає студентом КІНО.

1920—1922 р. р. Навчався в Київському інституті народної освіти, який так і не закінчив через матеріальну скруту, але на той час уже став однією з найяскравіших постатей серед київських письменників, часто виступав на літературних вечорах, зібраннях Всеукраїнської академії наук (ВУАН) із читанням власних творів.

1920 р. Стає членом літературно-мистецької групи «Гроно», до якої входили М. Терещенко, Д. Загул, Г. Шкурупій, П. Филипович, художники А. Петрицький, М. Бурачек, Г. Нарбут та ін. Гронівці виступали за оновлення мистецтва через долучення всіх найліпших здобутків, та серед мистецьких течій вирізняли імпресіонізм та футуризм.

1920 р. У літературно-мистецькому збірнику «Гроно» опубліковано три новели Косинки — «Мент», «За земельку», «Під брамою собору».

З 14 по 30 жовтня 1921 р. У Києві проходив Перший Всеукраїнський Церковний Собор, який проголосив автокефалію Української автокефальної православної церкви. На цьому Соборі був присутнім Григорій, який підтримував автокефальний рух.

1922 р. Уже після розпаду групи «Гроно» з'явилася перша збірка Григорія Косинки «На золотих богів», яка відразу ж принесла визнання, хоча оцінка критики була неоднозначною. У цей час він друкувався у журналах «Нова Громада», «Червоний шлях», «Життя й революція»; змушений був підробляти — працював редактором у різних виданнях (у різні роки працював у газеті «Вісті Київського губернського революційного комітету», в журналах «Нова громада», «Всесвіт», у видавництві «Маса»), відповідальним секретарем Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ), сценаристом на Київській кінофабриці (зараз — Національна кіностудія художніх фільмів імені О. Довженка), у Державному видавництві України, на радіо.

1923—1924 р. р. Косинка був директором Харківського і Київського радіокомітетів, належав до літературного об'єднання.

1923 р. В журналі «Нова Україна» (Берлін-Прага) поряд із творами Т. Осьмачки, В. Підмогильного з'являється оповідання «Анархісти» та цикл нарисів «Повстанці» Г. Косинки, у якому відтворюється складна пореволюційна ситуація на селі — протест проти насильницької більшовицької політики. Цій публікації сприяв В. Винниченко, який на той час перебував за кордоном. Ця подія в тогочасних мистецьких колах набула гучного розголосу. Авторів звинувачували в небезпечних зв'язках із ворожою до радянської влади еміграцією.

1924 р. Познайомився, і того ж року восени одружився із Тамарою Мороз, студенткою Київського інституту кінематографії, яка залишалася вірною йому до глибокої старості, зберегла в складні роки пам'ять про нього, дбайливо впорядковувала посмертні видання його творів. Батько дружини, Михайло Мороз, був головою Всеукраїнської православної церковної ради УАПЦ. Їхнє помешкання часто ставало місцем зборів найталановитіших київських літераторів, які об'єдналися під назвою «Ланка» (з 1926 року — «Майстерня революційного слова»): Валер'ян Підмогильний, Михайло Івченко, Борис Антоненко-Давидович, Євген Плужник, Марія Галич, Тодось Осьмачка та інші. Особливо Косинка товаришував із останнім, таким самим сином бідного селянина. Жартома їх назививали Косьмачкою.

1926 р. Опублікована нова збірка письменника: «В житах».

1927 р. Збірка «Політика».

1928, 1929 р. р. «Вибрані оповідання».

Восени 1929-го р. У публічному виступі вождь українських більшовиків Станіслав Косіор назвав Косинку буржуазним націоналістом, і вже на початку 30-х років ситуація різко змінилася — цензура заборонила розповсюджувати надруковану вже збірку «Серце». Офіційна радянська критика звинувачувала Косинку у сповідуванні «куркульської ідеології» та «націоналізмі».

1932 р. Після лiквiдацiї лiтературних органiзацiй був позагруповим. Косинка починає займатися перекладацькою діяльністю (переклав українською «Мертві душі» М. Гоголя), писати сценарії для фільмів, які так і не вийшли на екран.

Червень 1934 р. У Харкові відбулася конференція письменників, на якій обговорювали успіхи колективізації. Після стандартних промов виступив Косинка, сказавши буквально таке: «Ми стаємо не інженерами, а міліціонерами людських душ». В. Домантович згадує: «Він говорив про те, що в умовах «соціального замовлення», коли людину взяли за горлянку, вона не може творити. Це була не промова. Крик одчаю в самотній порожнечі пітьми. Комуністи зустріли промову Косинки свистом і вигуками обурення, в сутінках галереї письменника привітали бурхливими оплесками».

4 листопада 1934 р. Викрадений органами НКВД СССР. Косинку засудили за звинуваченням у приналежності до організації, яка готувала терористичні акти проти зверхників російських комуністів. Він проходив по судовій справі разом з письменниками Антіном та Іваном Крушельницькими, Костем Буревієм, О. Влизьком, Дмитром Фальківським. Керуючись відповідною постановою ЦВК Союзу РСР, виїзна сесія Військової колегії присудила Григорія Косинку-Стрільця «розстріляти».

15 грудня 1934 р. Косинку вбили комуністи. Перед смертю він встиг передати дружині листа: «Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши — прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров'я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий».

Аж до часів «хрущовської відлиги» про Косинку не згадували. 1956 Андрій Малишко присвятив йому вірша:

Григорію Косинці

Ми тебе шукаєм по росинці

В Щербанівці, серед тополин,

І виходить мати у косинці

Виглядає, чи не прийде син.

Не приймав ти підлості нітрохи,

Прогримів, немов весняний грім,

І стоїть замучена епоха

Над безсмертним іменем твоїм.

19 жовтня 1957 р. Письменника реабілітовано посмертно. У копiї довiдки за формою №30, що зберiгається в архiвних фондах ЦНБ iм. Вернадського АН України, зазначається російською мовою: «Дело по обвинению Косынки-, арестованного 5 ноября 1934 года, пересмотрено военной коллегией Верховного суда СССР 19 октября 1957 года. Приговор военной коллегии от 13-15 декабря 1934 года в отношении Косынки- по вновь открывшимся обстоятельствам отменен и дело за отсутствием состава преступления прекращено. Косынка-Стрелец реабилитирован посмертно».

1979 р. В с. Щербанівка встановлено пам'ятник Косинці (скульптор Г. Кальченко, архітектор А. Ігнащенко). Михайло Горловий є автором пам'ятника Григорію Косинці у селі Красному.

1994 р. Встановили хрест на Лук'янівському кладовищі. Точне місце поховання письменника невідоме.

2001 р. Київською обласною державною адміністрацією було засновано Київську обласну літературну премію імені Григорія Косинки для відзначення кращих здобутків поетів, прозаїків, драматургів і літературних критиків, які постійно проживають в Київській області.

Творча спадщина.

Твори перекладено білоруською, німецькою, італійською, польською, болгарською, угорською, російською та іншими мовами.

«На буряки» (Згадка з дитячих літ) (1919); «Мент» (1920); «За земельку» (1920); «Перед світом» (1920); «На золотих богів» (1920); «Троєкутний бій» (1921); «Заквітчаний сон» (1923); «Сорочка» (1923); «Фавст» (1923); «Голова Ході» (1923); «Постріл» (1924); «Анкета» (1924) [9]; «В житах» (1925); «Мати» (1925); «За ворітьми» (1925); «Політика» (1926); «Циркуль» (1926); «Серце» (1931); «Гармонія» (1933); «Змовини» (1933) та ін.

«В житах»

Стислий виклад змісту.

Все було просто до дрібниць — і я, і заспаний ранок, і сивий степ. Добре я пам'ятаю лише ранок: заплаканий у росах, молодий і трохи засоромлений сонцем, щось смутне купалося у річці.

Я відганяю сонце, що лізе цілуватися. Бджола крильцями видає звук "дізік, дізік", і це мене починає сердити, бо нагадує про дійсність. Я й справді "дізік", дезертир. Отже, коли й сонце починає шукати дезертирів, то в село не піду, заховаюся у свого вірного товариша — в житах.

Наливаються жита. Чорногуз поважно пройшов до болота і спіймав дурну жабу.

Я підкочую холоші й сміюся до своїх міцних, рівних, сильних ніг, до сірих гарних очей і розпатланого чуба.

Треба б поснідати, але в селі можуть підстрелити. Нічого, бо хіба ж можна до служби Божої щось їсти?

Раптом на степовому шляху піднялася курява — хтось їде. Якщо кавалерія — стріляти, скільки зможу, потім себе вбити.

Але це їде гнилищанський багач Дзюба, на городі якого вбили комуніста Матвія Киянчука. Чванькувато веде розмову про те, що всі "комісарами хотять бути". Хочеться вистрілити, але пам'ятаю наказ отамана Гострого: "Не вилазь і не стріляй".

Аж ось на дорозі майорить під вітром червона хустка, ближче, ближче. Піду, може хоч пиріжка якого дасть. Невже вона, його дівчина Уляна? Змінилася. Тепер вона жінка Дзюби. Говорить, що я, Корній, все такий же славний, гладить рукою мій чуб, який уже другий рік розчісують дощі та сніги, та дике вовче дезертирське життя. Я сп'янів від щастя. Це моя доля. Запитую в двадцятий раз, чи й досі мене любить. Вона пригощає морелями (абрикосами) і йде де своєї матері у веселу Чорносливку. Мені хочеться і плакати, і співати, хочеться жити!

Коментарі до твору.

Новела Григорія Косинки "В житах" — це як зупинена мить, це пошуки героєм порушеної гармонії. Герой-оповідач любить природу, тонко її розуміє. Любить жінку, любить життя у всіх його виявах, а змушений переховуватися од усіх, вовком бродити в степу. Бо дезертир, котрому незрозуміла, чужа й ворожа війна, від котрої він прагне втекти, котру хоче забути. Інколи йому доводиться й грабувати селян, бо життя в нього таке безвихідне. Зустріч із дівчиною, яка стала чужою дружиною, але не забула його, ще більше розпалює в юнакові жагу до життя, бажання вистояти, вижити, адже світ — такий прекрасний.

«Фавст»

Стислий виклад змісту.

Герой-оповiдач згадує слова I. Франка з прологу до поеми «Мойсей», де поет вболiває за свiй «замучений, розбитий» народ, що перебуває на роздорiжжi. I розповiдає про Фавста з Подiлля, перед iменем, стражданнями якого хай стануть на колiна наступнi поколiння. Однiєï рiздвяноï ночi до камери, де сидiв герой-оповiдач, привели iз секретноï камери Прокопа Конюшину, де вiн просидiв три мiсяцi. Чоловiк мав сiре, спухле обличчя й нагадував Фауста, як його звикли бачити в театральних виставах.

Мешканцям камери вiн здався простим селюком, який вперше попав до в'язницi. Над ним почали смiятися. Офiцер Клєнцов любив залякувати новачкiв, але за Конюшину хтось вступився. Прокiп Пригостив усiх тютюном, похвалив, що добре тут у них — тепло, затишно, а головне — люди є. А от там, де був вiн... I не доказав. У камерi сидiв гоноровитий поляк пан Яцькiвський. У нього з офiцером постiйно проходили гострi суперечки. Клєнцов не приховував свого великодержавного шовiнiзму. Вiн же й новачка, зло жартуючи, назвав Фавстом.

Фавст розповiдав, що йому часто сниться весна, сади в бiлому цвiтовi й зелене Подiлля. Товаришi тлумачили це як на добро.

У глухих коридорах свистять вартовi: перевiрка. Начальник корпусу №6 Бейзер, цинiчно-нахабний, усе прискiпувався до Фавста. Арештанти найбiльше боялися, що той не витримає знущань i вдарить його. Раптом побачив видряпане «Прокiп Конюшина» i «Христос Воскресе, Галю...», оскаженiв i звелiв посадити на три доби в карцер без хлiба й пригвинтити лiжко. Так же прибрали в камерi й нари на три днi.

Старий карцер, де сидiв Фавст, чув багато трагедiй i слiз. Вiн уже взявся цвiллю, зимою в кутках пiдмерзала вода. Арештант розмовляв до стiни й говорив, що нiколи не стане зрадником. Коли слiдчий з усiєï сили вдарив його по зубах, вiн до кiстки прокусив йому руку. Пiсля того Конюшину били прикладами, вiдбили легенi й на три мiсяцi заперли в «секретку». Фавст розповiдає героєвi-оповiдачу як вони виступали за свою державу — «як бiр, зеленi — такi молодi й завзятi». I сказав, що вже нiколи не зацвiтуть стрiчки на гривi його коня, але вiн не журиться, бо вмирає «в iм'я наступних поколiнь». А ще пригадує, що сьогоднi — багата кутя. У дитинствi вони всiєю родиною святкували: йому дiставався вiд мами перший пирiжок, а тато розказував чарiвну казку про те, як прийде час i всiм убогим дадуть землi.

Конюшина розв'язує свою торбу й роздає товаришам по камерi «вечерю». А офiцеру Клєнцову каже, щоб не радiв з його страти, 6о «сотнi поляжуть, тисячi натомiсть стануть до боротьби».

За Конюшиною приходить вартовий, i його забирають на страту У камерi ридають, а по сусiдству студенти спiвають: «Ой радуйся, земле. Син Божий народився...»

Коментар.

Герой твору Г. Косинки «Фавст» Прокiп Конюшина, як i Фауст Гете, шукав життєвоï iстини на шляхах революцiï. Вiн загинув у муравйовсько-бiльшовицьких застiнках, але залишив незнищенну вiру в щасливе майбутнє украïнського народу. Витерпiв нелюдськi муки, але не став зрадником. Для нього найкращi спогади — зелене Подiлля у цвiту, рiздвянi свята у родинному колi, мрiï про молодь, яка колись-таки здобуде свободу рiдному краєвi.

Остап Вишня

Остап Вишня - український сатирик та гуморист. Увів в літературу жанр «усмішка». «Мені нове життя усміхається. І я йому усміхаюсь! Через те й усмішка!»

(Остап Вишня).

Біографічна скринька.

Павло Михайлович Губенко народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля с. Грунь на Полтавщині.

2 листопада 1919 р. у газеті «Народна воля» П. Губенко опублікував перший сатиричний твір «Демократичні реформи Денікіна...» під псевдонімом Павло Грунський.

1921 р. - у газеті «Селянська правда» надрукована гумореска уперше за псевдонімом Остап Вишня.

Друкував усмішки, антирелігійні гуморески, літературно-мистецькі нариси та рецензії, фейлетони на шпальтах газет «Вісті ВУЦВК», «Селянська правда».

У 20 - 30-х роках XX ст. виходять збірки Остапа Вишні:

- «Діли небесні» (1923);

- «Кому веселе, а й кому сумне» (1924);

- «Реп'яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924);

- «Вишневі усмішки кримські»(1925);

- «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Українізуємось» (1926);

- «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки театральні» (1927);

- «Ну, й народ», «Вишневі усмішки закордонні» (1930).

1928 р. - вийшло зібрання усмішок у 4-х томах.

1933 р. - був безпідставно звинувачений у контрреволюційній діяльності та заарештований.

Грудень 1943 р. - звільнений з-під арешту, повертається до творчої роботи.

Побачили світ твори Остапа Вишні:

- «Зенітка» (1947);

- «Весна-красна» (1949);

- «А народ воювати не хоче» (1953);

- «Нещасне кохання» (1956) та ін.

28 вересня 1956 р. помер.

Особливості творчого стилю Остапа Вишні:

- тематика творів пов'язана із злободенними проблемами того часу;

- українське село у віковічних злиднях;

- доля інших народів (наприклад, кримських татар);

- розвиток української культури (література і театр);

- потяг неосвічених людей до нового життя;

- партійна ідеологія («Сміх крізь сльози»);

- проблеми розвитку національної мови;

- відродження національної гідності українського народу;

- природа як джерело краси і натхнення тощо;

- створення образу людини з народу, авторового спільника, однодумця;

- багатство відтінків;

- соковитий народний гумор;

- дотепність;

- правдиво змальовані характери персонажів;

- один з основних засобів характеристики персонажів – колоритні діалоги;

- застосування прийому зіставлення та поєднання в межах одного твору різних лексичних «шарів» і стилів - побутового і політичного, літературного і ділового, високого й буденного;

- використання пейзажів.

Фейлетон (від франц. лист, аркуш) - невеликий за обсягом жанр художньо - публіцистичної літератури злободенного змісту, який характеризують сатиричність, динамізм викладу, невимушена композиція, пародійність, застосування позалітературних жанрів тощо.

Гумореска (від лат. волога) - невеликий віршовий, прозовий чи драматичний твір з комічним сюжетом, що відрізняється від сатири легкою, жартівливою тональністю. У гуморесці сміх постає у вигляді доброзичливої, емоційно забарвленої критики в дотепній, парадоксальній, іронічній, гротескній, пародійній формі.

Усмішка - різновид гуморески, синтез гумористичного оповідання, анекдоту і фейлетону, характеризується лаконізмом, дотепністю, обов'язковою присутністю автора, поєднанням побутових замальовок, жанрових сценок з частими авторськими відступами.

Автобіографічне оповідання - опис власного життєвого шляху (наближений до мемуарів).

«Мисливські усмішки»

(«Відкриття охоти», «Заєць», «Сом», «Вальдшнеп», «Перепілка», «Дикий кабан, або вепр», «Як варити і їсти суп із дикої качки» та ін.) Особливе місце у творчості Остапа Вишні посідає тема любові до рідної природи, змалювання її краси.

М. Рильський: «Остап Вишня - справжній мисливець, і при тому поет полювання».

Особливість таланту письменника, що розкрилася в оповіданнях, усмішках, фейлетонах циклу «Мисливські усмішки», полягає в умінні поєднати гострий сарказм і м'який ліризм з глибоким ліризмом, поетичністю в осягненні світу, ніжністю у ставленні до природи, гострому сарказмі та м'якому гуморі.

Художні компоненти «Мисливських» усмішок»: дотеп; анекдот, пейзаж, що виконує важливу композиційну або ідейно-смислову функцію; портрет; пісня; авторський ліричний відступ; порівняння; епітети; персоніфікація; гіпербола.

Головним персонажем «Мисливських усмішок» є мисливець чи рибалка, який з почуттям гумору розповідає цікаві бувальщини. Як правило, в основі «невигаданих» історій лежить такий улюблений засіб народної творчості, як художнє перебільшення. Герої усмішок, здається, не полювали по-справжньому: найважливішим під час полювання для них було помилуватися світанковими ранками, тихими вечорами над озерами. Автор постає в «Мисливських усмішках» як поет рідної природи - великий гуманіст, який змалював колоритних мисливців і рибалок, безмежно закоханих у рідні озера і ліси, річки і гаї.

Літературний процес 1років XX ст.

Літературну дискусію 1925 — 1928 р. р. розпочав Михайло Яловий, підтримав - Микола Хвильовий.

Основне дискусійне питання — якими мають бути українська література й український письменник?

Публіцистичні твори М. Хвильового:

1925 р. - «Про "сатану в бочці", або про графоманів, спекулянтів та інших "просвітян"», «Про Коперника з Фрауенбургу, або абетка азіатського ренесансу в мистецтві». У розпалі дискусії з'являються цикли памфлетів «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», полемічний трактат «Україна чи Малоросія?».

Апологет - захисник чого-небудь.

М. Хвильовий висунув концепцію повноцінної національної літератури.

Погляди письменника:

- українська література повинна мати індивідуальний шлях розвитку, не копіювати досягнення інших літератур;

- письменник має бути обдарованим від природи;

- осуд масовизму й вульгаризації в літературі;

- проникнення ідеями «романтики вітаїзму» (життєлюбства);

- протест проти диригентської палички Москви. Літературні угруповання, що виникли в цей період: «Плуг», «Гарт», «Авангард», «Нова генерація», «Неокласики», МАРС, ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), «Політфронт», ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників), «Молодняк», АСПИС (Асоціація письменників) та ін.

23 квітня 1932 р. - Рішення ЦК компартії більшовиків про ліквідацію всіх асоціацій, спілок, об'єднань письменників.

Микола Куліш

Микола Гурович Куліш - драматург із світовою славою. Для українського театру він створив цілісну трагедійну форму, увів новітні жанри гумору і сатири, збагатив арсенал зображально-виражальних засобів. У його творах - увесь спектр людських взаємин, позначений гуманістичним пафосом, намаганням говорити про загальнолюдські питання.