Іван Нечуй-Левицький (стр. 12 )

1pp.: збірки «Влада» (1951), «П'ята симфонія» (1954), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964) (вийшла після смерті поета), «Перстень і посох» (1972).

Провідна тема творчості Євгена Маланюка - Україна, проблеми її державності в минулому, сучасному і майбутньому. Для поета образ Вітчизни постає найчастіше як символ і степової Еллади. Змальовуючи його, поет висловлює цілу гаму почуттів: від захвату й болю за втраченим раєм рідної домівки до обурення і гіркої зневіри.

«Стилет і стилос»

Назву збірці дав провідний мотив, найвиразніше представлений у вірші «Стилет чи стилос? Не збагнув...», у якій загострювалася проблематика світової літератури: що має бути первоначальним у художній творчості - краса чи служіння суспільним інтересам?

Концепція мистецтва Маланюка - суспільно активна: завдання поета - служити Україні, втілювати загальнонаціональні ідеї.

Поет ставить слово як єдину зброю на сторожі української культури й державності, формування нового типу українця.

У поезіях збірки Є. Маланюк роздумує над творчою місією митця і його покликанням. Стилет і стилос, зброя і перо, сила і краса зливаються в єдиному образі, символізують боротьбу за ідеали народу, свідомий вибір і жертовне служіння красі й правді. Головна ідея - поет повинен безкомпромісно служити народові, формувати свідомість нації.

«Шевченко»

Є. Маланюк вважав національно свідомим поетом, високо оцінював його роль у національному відродженні України після кількох століть рабства й стихійних бунтів. Це яскраво підтверджено у творі. Поезія написана у формі шекспірівського сонета. Визначення «Кобзар Тарас», «трибун», «поет» є замалим для цієї гігантської постаті в українській історії, бо він є тим, «ким зайнялось і запалало» наше національне визволення.

«Сучасники» (1924)

Є. Маланюк пильно стежив за мистецьким життям, захоплювався лірикою Рильського і Тичини. Але після того, як Тичина почав писати за велінням компартії, Маланюк розчарувався в ньому.

Твір складається з двох частин: перша присвячена М. Рильському, друга - П. Тичині.

Поет захоплюється внутрішньою культурою й шляхетністю поезій Рильського, назвавши його «алхіміком мудрих слів», який карбує «в коштовних ямбах вічний біль».

У другій частині автор проголошує похвалу авторові «Сонячних кларнетів», якого вимірює космічними параметрами, уподібнюючи його слово до сурми архангела, який воскресив український народ. Далі Маланюк з гірким болем констатує відхід Тичини від попередніх позицій до заідеологізованих поезій. Поет пише: «Від кларнета твого - пофарбована дудка зосталась... в скривавлений Жовтень - ясна обернулась Весна».

Представлені в кінці поезії образи дикого вітру в синіх степах, мертвого місяця, замогильного співу й божевільної Офелії в половецьких степах символізують руїну України, співцем якої був Тичина.

Олег Ольжич

Оле́г О́льжич (справжнє ім'я Олег Олександрович Кандиба) (*21 липня 1907, Житомир — † 10 червня 1944, концтабір Заксенгаузен) — український поет, археолог і політичний діяч, син Олександра Олеся.

Біографічна скринька

21 липня (8 липня ст. ст.) 1907 р. Народився в Житомирі. Батько — поет Олександр Олесь (Кандиба), мати — Віра Свадковська, гімназійна вчителька.

р. р. Здобував середню освіту, мешкаючи в Пущі-Водиці поблизу Києва, та закінчити її довелося лише в Празі.

1923 р. Виїздить разом із матір'ю з України, охопленої чадом класової ненависті, у Берліні нарешті зустрівся з батьком, який ще 1919 вимушений був емігрувати до Чехословаччини та склав обов'язки повпреда УНР у Будапешті. Незабаром родина Кандиб переїхала до Горніх Черношинець під Прагою.

У р. р. Навчався в Карловому університеті в Празі, на літературно-історичному факультеті Українського Педагогічного Інституту, вивчав археологію в Українському Вільному Університеті. Член Пласту в Празі, на пластову тематику написав чудову поезію «Пластовий капелюх». Восени 1930 захистив докторську дисертацію на тему «Неолітична кераміка Галичини».

1930—1931 р. р. Асистент кафедри археології УВУ. Працюючи в археологічному відділі Національного музею, здійснив наукові експедиції по західноукраїнських землях, Німеччині, США і Балканських країнах, брав участь у міжнародних археологічних конференціях.

1938 р. Читав лекції у Гарвардському університеті. Опублікував ряд праць з антропології та археології. В історичній науці — послідовник школи Л. Нідерле.

1930-ті рр. О. Кандиба заявив про себе як самобутній і оригінальний поет. Співпрацював у львівських періодичних виданнях: «Літературно-Науковий Вісник», «Вісник», «Обрії», «Напередодні».

Із молодих літ О. Кандиба став учасником українського націоналістичного руху. 1929 р. Член Організації Українських Націоналістів. Виконував ряд відповідальних завдань Проводу Українських Націоналістів ОУН, особисто Є. Коновальця.

1937 р. Очолив культурно-освітню референтуру Проводу Українських Націоналістів.

1930-ті р. р. Редагував часопис «Самостійна думка».

р. р. О. Кандиба брав активну участь у становленні державності Карпатської України та в збройній боротьбі проти угорських загарбників, через що поет потрапив до хортистської в'язниці.

1939—1941 р. р. Очолював Революційний Трибунал ОУН, член Проводу Українських Націоналістів.

1941 р. р. Переїхав до Києва разом з Буковинським куренем, узяв участь у формуванні місцевої адміністрації та поліції.

1941—1942 р. р. О. Кандиба жив у Києві, налагоджував підпільну мережу ОУН в Україні.

Жовтень 1941 р. О. Кандиба став одним з організаторів політично-громадського центру — Української Національної Ради у Києві.

З початком гітлерівських репресій проти українських націоналістів Кандиба переїздить до Львова.

Травень 1942 р. Почаївська конференція ОУН обрала Олега Кандибу заступником голови ПУН та головою Проводу на українських землях.

Січень 1944 р. Після арешту А. Мельника перебрав посаду Голови ПУН ОУН. У Львові одружився з дочкою літературознавця Л. Білецького Катериною (Калиною), та шлюб був недовгим.

25.5.1944 р. Заарештований гестапо у Львові. Був ув'язнений у концентраційному таборі Заксенгаузен.

З 9 на 10.6.1944 р. Загинув під час чергового допиту, закатований гестапівською трійкою (Вольф, Вірзінг, Шульц).

О. Кандиба — автор поетичних збірок «Рінь» (1935), «Вежі» (1940) та посмертно виданої «Підзамче» (1946), перевиданих у збірках «Поезії» (1956) та «Величність» (1969), ряду праць з археології, серед яких «Schipeniz-Kunst und Gerete eines neolitisches Dorfes» (1937).

Твори.

Воно зросло з шукання і розпуки

Воно зросло з шукання і розпуки,

Безжурно-мужнє, повне буйних сил,

Закохане в свої тугії луки

І в бронзу власних мускулястих тіл.

Так солодко в передчуванні бою,

Не знаючи благання і квилінь,

Покірну землю чути під ногою

І пити зором синю далечінь.

Рінь

Де шлях у жовті врізується стіни

І урвище над закрутом стремить,

Наш погляд неуважливий на мить

Затримує жорсткий прошарок ріни.

Вода суха і сіра. Але вії

Примкнеш перед камінням у піску.

І раптом чуєш силу вод рвучку

І різкість вітру, що над ними віяв.

Шякунтала

Все нижче сонце потойбіч дороги,

А тут, в тиші, ростуть платани скраю,

Смагляві і сухі дівочі ноги

Дрібні сліди у пилі залишають.

Гарбу двоколу тягнуть до оселі

Бики слухняні, і минають люди,

А у лісах пустельники веселі

Ще й досі відають блаженства й чуда.

В твоїх очах вся мудрість незглибима.

Ходім, нехай я спробую, закутий,

Своїми недовірами-очима

Її до дна пізнати і збагнути.

Господь багатий нас благословив

І вірити, і прагнуть — не вотще.

Безсмертне — і величне, і ясне-бо.

Ось лине хмара з літеплим дощем,

І розверзається врочисте небо.

Господь багатий нас благословив

Дарами, що нікому не одняти:

Любов і творчість; туга і порив,

Одвага і вогонь самопосвяти.

Солодких грон і променистих вин —

Доволі на столах Його веселих.

Іди ж сміливо і бери один,

Твойому серцю найхмельніший келих.

Коментар.

Наш народ Господь наділив любов'ю і творчістю, одвагою й готовністю до самопожертви заради великої справи. Віра й прагнення до дії, до боротьби — не порожні слова, не «вотще», тому автор устами ліричного героя закликає йти за велінням свого серця, жити повнокровним життям.

Життя й боротьба — це тема вірша «Господь багатий нас благословив…». Ольжич знає, що життя, яким сотворив його Бог, є «багате і щедре». Серед його дарів є «любов і творчість, туга і порив, Відвага і вогонь самопосвяти». Це те, що ніхто не зможе відібрати. Він нагадує нам, що життя прекрасне, але скороминуче, тому не варто витрачати час даремно, слід займатися тим, чого справді прагне душа в дану мить: «Солодких грон, і промінястих вин Доволі на столах його веселих, Іди ж сміливо і бери один, Твоєму серцю найхмільніший келих!» Ліричні герої Ольжича не зрікаються насолод життя зі страху, що ці насолоди перешкодять їм у боротьбі. Вони певні своєї сили й віри у свою мету та цінують кожну мить життя, даровану людині.

«Захочеш i будеш!»

Захочеш i будеш! В людинi, затям,

Лежить невiдгадана сила —

Зрослась небезпека з вiдважним життям,

Як з тiлом смертельника крила.

...Вперед, Украïно! В Тебе — тяжкi стопи,

Пожари хат димляться з-пiд них.

Нi Росiï, нi Європi

Не зрозумiти синiв Твоïх!

Коментар.

Людина має в собі невичерпні сили, про які вона інколи й не здогадується. Безмежна ïï любов до батьківщини, мужність, iз якою вона захищає свій край, готовність до самопожертви. Особливо це характерно для нашої багатостраждальної України, душі ïï народу часто не збагнути іншим.

Вірш «Захочеш — і будеш» -— дев’ятий із циклу «Незнаному Воякові», в якому поет безпосередньо звертається до кожного з нас, переконуючи, що все в житті залежить від нас самих, від нашого вольового рішення: «Захочеш — і будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила».

Логічний наголос на слові «захочеш» підсилює спонукання до вольового рішення людини. Так пізніше Василь Симоненко використає такий же потужний логічний наголос, звертаючись до сучасників: «Ти знаєш, що ти — людина?» Справжнє, наповнене боротьбою життя, вважає Олег Ольжич, не для слабких: «Зрослась небезпека з відважним життям, Як з тілом смертельника крила». Це не означає — крокувати з високо піднятою головою, не зважаючи ні на що, це значить приймати виважені рішення, аби не помилитися й виконати свій обов’язок: «І легко тобі, хоч і дивишся ниць, Аби не спіткнутись ні разу, І нести солодкий тягар таємниць І гостру петарду наказу».

Олег Ольжич був відважним борцем за незалежність України. У травні 1944 р. молодий поет загинув у фашистському концтаборі, закатований гестапо, залишивши нам пломеніючі рядки поезій як моральний заповіт. І часом важко збагнути: поезія жила в ньому чи він весь у поезії? Актуальними й донині є рядки з поеми «Незнаному Воякові»: «Державу не твориться в будучині, Державу будується нині. Це люди, на сталь перекуті в огні, Це люди, як брили камінні». Ольжич творив поезію, що стала провідною зіркою для багатьох справжніх патріотів української землі, яка закликала й вела до відродження України, саме в ній ми знаходимо пояснення, чому в розквіті сил поет віддав своє молоде життя. Він жив для України, він творив заради України.

Оле́на Іва́нівна Телі́га (з дому: Шовгенова або Шовгеніва, *21 липня 1906, Іллінське (Московська область), Московська губернія, Росія — †22 лютого 1942, Київ) — українська поетеса, літературний критик, діяч української культури.

Біографічна скринька

21 липня 1906 р. - народилась Олена Теліга в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині: мати — дочка православного священика; батько Іван Опанасович Шовгенів — знаний фахівець, гідротехнік-практик. Коли дівчинці було п'ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга.

3 1918 року - родина мешкає в Києві. У Києві Олена вчиться в Жіночій гімназії Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською, німецькою, французькою. Вивчає і такі дисципліни, як Закон Божий, російська граматика, історія, арифметика, географія, чистопис, малювання та креслення; проте на основі віднайдених оцінок юної Олени тих років, можна сказати, що вчилася посередньо. Зі згортанням приватної освіти та вказівкою, що всі діти повинні навчатися в єдиних трудових звичайних школах, Олена потрапляє до саме такої.

У 1920 році - батько, урядовець УНР, разом зі старшим сином опинилися в еміграції в Чехословаччині.

Навесні 1922 року - матері Олени разом з дочкою та сином Сергієм вдається вибратися з радянської України спочатку в Польщу.

У липні 1922 року - оселилися в Подєбрадах у Чехословаччині, де на той час ректором Української господарської академії був батько Олени. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом Телігою, одружується з ним — з ним згодом і піде на розстріл. Саме в Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця.

1929 р. - з вибухом Другої світової війни Олена Теліга перебувала в Польщі, у Варшаві померла її мати. Тоді ж настали злигодні та нестатки: іноді їй доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре — і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів. Проте тяжіння до Києва жило в її душі постійно: «трагічний» Київ чекав її — і вона не сподіваючися, що на неї чатує небезпека, вирушила разом із Уласом Самчуком і кількома друзями до міста юності.

У грудні 1939 року - в Кракові Олена Теліга заприятилювала з Олегом Ольжичем (Кандибою): тоді ж вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де тісно співпрацювала з ним у культурно-освітній референтурі.

З 1941 р. - у Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією «Українського слова» Івана Рогача, видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври».

Теліга в Києві «в старому двоповерховому будинку, її помешкання було на першому поверсі. На двох стінах — суцільні картини, портрети й ікони. Дуже багато словників — українських, російських, чеських...»

У київський період серед найближчих співробітників О. Ольжича та О. Теліги були Іван Рогач, Орест і Анна Чемеринські, Іван Кошик, Михайло Теліга.

7 лютого 1942 р. - почалися арешти. Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. Друзі її попереджали, що ґестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка; проте знала, на що йде, тікати не збиралася. У приватній розмові з М. Михалевичем уперто підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу...»

Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.

В київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері №34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою вона обмовилася кількома фразами. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».

22 лютого 1942 р. - українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками. На пам'ять розстріляних ґестапо членів ОУН у Києві встановлений дерев'яний хрест у Бабиному Яру.

31 серпня 2009 року - у Києві на території скверу біля навчального корпусу № 12 Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» відбулося урочисте відкриття пам'ятника Олені Телізі.

Поетична творчість.

«Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом...», «Літо», «Я руці, що била, — не пробачу...», «Вірність», «Без назви», «Гострі очі розкриті в морок...», «Махнуть рукою! Розіллять вино!..», «Напередодні», «Усе — лише не це! Не ці спокійні дні...», «Безсмертне», « Неповторне свято», «Чоловікові», «Вечірня пісня», «Мужчинам», «Моя душа й по темнім трунку...», «Життя», «Лист», «Сучасникам», «Засудженим», «Танґо», «Весняне», «Відповідь», «Подорожній», «Радість», I. «Чужа весна», II. «Сонний день», III. «Пломінний день», «Не треба слів. Хай буде тільки діло...», «Ніч була розбурхана та тьмяна...».

Сучасникам

«Не треба слів! Хай буде тільки діло!

Його роби — спокійний і суворий,

Не плутай душу у горіння тіла,

Сховай свій біль. Зломи раптовий порив».

Але для мене — у святім союзі:

Душа і тіло, щастя з гострим болем.

Мій біль бринить, зате коли сміюся.

То сміх мій рветься джерелом на волю!

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.

А може, в цьому й є моя сміливість:

Палити серце в хуртовині сніжній,

Купати душу у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,

Та там, де треба, — я тверда й сувора.

О краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жодний ворог.

Коментар.

Лірична героїня вірша О. Теліги — сувора й спокійна, зі стоїчним характером. Вона живе повнокровним життям, у якому переплелися радість і горе, сміх і біль. Вона щедра, і що віддає — не міряє. її серце загартоване в «хуртовині сніжній», «у холодній зливі», вона поважає більше діло, ніж слово — тверде, безкомпромісне, вірне, незрадливе.

Вiрш Олени Телiги "Сучасникам" - моральний заповiт поетеси:

Не лiчу слiв. Даю без мiри нiжнiсть.

А може, в цьому й є моя смiливiсть:

Палити серце в хуртовинi снiжнiй,

Купати душу у холоднiй зливi.

У поезії є конкретна адреса - "Сучасникам", слова вiрша зверненi до кожноï людини, що була сучасником поетки, i до нас, теперішніх. У рядках цiєï поезiï зашифрований заповiт людини, яка знесла на абсолютно добровiльну Голгофу неймовiрний тягар нацiональноï долi - пiдкреслений украïнський патрiотизм - i утримала його. Як на початку XX столiття - Леся Украïнка...

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,

Та там, де треба, - я тверда й сувора.

О краю мiй, моïх ясних привiтiв

Не дiставав вiд мене жодний ворог.

Найважливiшим для Олени Телiги було прагнення донести i показати спiввiтчизникам iстинну любов до Батькiвщини, пробудити у ïх серцях такi ж почуття, наповнити ïх серця бажанням присвятити своє життя Украïнi. Тому вiрш "Сучасникам" є моральним заповiтом кожному украïнцю.

Радість

Ой, не знаю, що то за причина, —

Переходжу обережно вулицю,

І весь час до мене радість тулиться.

Як безжурний вітрогон-хлопчина.

До міського руху ми не звикли,

А хлопчина рветься, як метелиця.

Ніби поле перед нами стелиться.

Ніби зникли авта й мотоцикли.

І сама я на ногах не встою.

Пролітаю між людьми похмурими,

Козачка вдаряю попід мурами —

Бо хлопчина не дає спокою!

Коментар.

Лірична героїня поезії сповнена життєвого оптимізму, радості життя. У ній ніби живе «вітрогон-хлопчина», що не встоїть на місці, не дає зупинитися. Він не зважає на жвавий міський рух, йому потрібні простір, широке поле для діяльності. Тому не йде, а пролітає, і «похмурі люди» тільки підкреслюють радість, щастя героїні, її прагнення до дії.

Пломінний день

День прозорий мерехтить, мов пломінь,

І душа моя горить сьогодні.

Хочу жити, аж життя не зломить.

Рватись вгору чи летіть в безодню.

Хоч людей довкола так багато.

Та ніхто з них кроку не зупинить.

Якщо кинути в рухливий натовп

Найгостріше слово — Україна.

1 тому росте, росте прокляття!

Всі пориви запального квітня

Неможливо в дійсність перелляти.

На землі байдужо-непривітній.

Хочу крикнуть в далечінь безкраю

І когось на допомогу кликать.

Бо душа моя сьогодні грає

І рушає на шляхи великі.

Хай мій клич зірветься у високість

І, мов прапор в сонці, затріпоче,

Хай кружляє, мов невтомний сокіл

І зриває рідних і охочих!

Все чекаю на гарячий подих, —

Геній людський чи лише випадок, —

Щоб застиглі і покірні води

Забурлили водоспадом.

І коли закрутить непогода

І мене підхопить, мов піщину,

Хай несуть мене бурхливі води

Від пориву до самого чину!

Коментар.

Лірична героїня поезії (яка зливається з образом автора) має глибокі патріотичні почуття, її найбільша гордість і найбільший біль — Україна. Навколо так багато байдужих людей, і це тривожить, викликає протест. Героїні хочеться розбудити цих байдужих, відчути «гарячий подих» однодумців і діяти, рушати «на шляхи великі», бурлити «водоспадом», щоб «найгостріше слово — Україна» стало найлагіднішим, наймирнішим.

Тодось Осьмачка

Тодось Осьмачка, Осьмачка Теодосій Степанович (*3 травня 1895, Куцівка на Черкащині — †7 вересня 1962, Нью-Йорк, США) — український письменник, прозаїк, перекладач.

Біографічна скринька.

3 травня 1895 року. Народився Тодось Осьмачка в селі Куцівка на Черкащині в родині сільського робітника Степана, який працював у маєтку поміщика Терещенка, а потім самотужки здобув фах і славу хорошого ветеринара. З великого гурту своїх дітей батько спромігся дати середню освіту лише найстаршому синові — Тодосю. Вищу Осьмачка здобував уже самотужки. Замолоду Осьмачка вчителював у народних школах. Під час світової війни за свою поему «Думи солдата» був відданий під військово-політичний суд. Але революція внесла свої корективи.

З 1920 року. Він інструктор з підготовки робітників освіти в Кременчуку. Навчається в Київському Інституті народної освіти (так тоді звався університет). В студентські роки почалася його участь у літературному житті. Спершу він був членом Асоціації Письменників (АСПИС), яку очолював Микола Зеров, а потім «Ланки» (МАРС), до якої входили Г. Косинка (найближчий товариш Осьмачки), Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник, В. Підмогильний.

1922 року. З'явилася друком перша збірка поезій Т. Осьмачки «Круча».

1925 року. Виходить друга книжка поезій — «Скитські вогні», яку можна було б назвати гімном українському степові.

Поет прагне образно простежити історичний шлях України — пройти «по шляху віків» і таким чином усвідомити, куди ж летить новий вік, і як буде стелитися доля українського народу. Поета огортають тривожні передчуття нових кривавих збурень, які зачаїлися в ідилічних пейзажах. Та він зберігає віру в можливість утримання рівноваги завдяки утвердженню сильного «Сьогодні». Однак те «сьогодні» накочується на нього страшними звістками із рідного села Куцівки від батька, який просить чим-небудь допомогти, бо в селі голод, а вози з мертвими риплять сільськими дорогами, як журавлі. Осьмачка-студент також голодний і обдертий, з мізерним заробітком за вчителювання в одній із київських шкіл.

1922 року. Разом із побратимами з «Ланки» Тодось Осьмачка поділяє біль і тривогу за долю українського села. Любить і поважає Павла Тичину, щоправда не раз дорікаючи йому за незрозумілі компроміси, за що Тичина записав: «Осьмачку не люблю. Хай собі він буде геній, а не я — не в тім річ».

Київ, 1929 рік. Останньою книгою Осьмачки, яка була надрукована в підрадянській Україні, була збірка «Клекіт». Вона побачила світ у розпал підготовки процесу над українською інтелігенцією — Спілкою Визволення України, коли ідеологічний прес затискав індивідуальну свободу творчості, до абсурду були розпалені літературні суперечки. У цій збірці Осьмачка друкує вірш «Деспотам», в якому звертається до закутого в ланці, працьовитого свого народу. Після Шевченка він вище за будь-кого іншого підняв у поезії могутній і трагічний образ українського селянства, що було найбільшою рушійною силою революції, а потім стало найбільшою її жертвою… Цій трагедії він надав космічних вимірів.

У 1930 році. Вийшов друком Осьмаччин переклад Шекспірового «Макбета», а поему «Дума про Зінька Самгородського» так і не була надруковано. Пізніше вона ввійшла до збірки «Сучасникам» (1943).

1930-ті роки. Криваві тридцяті роки вже забрали перших близьких друзів поета — Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Валеріана Підмогильного. Хвиля доносів у вигляді літературно-критичних статей затаврувала й самого Осьмачку: «ворог народу», «бандит». Він розумів, що на нього чекає трагічна доля його друзів. Рятуючись від репресій, Осьмачка пробирається на Поділля, маючи намір нелегально перейти через польський кордон. Його заарештовують і відправляють під конвоєм аж у Свердловськ, але дорогою Тодось Степанович втікає і знову прямує на Поділля з тим самим наміром. Цього разу його відправляють в тюрму за звинуваченням у шпигунстві.

1956 року. Очікуючи цілком ймовірну кулю в потилицю, Осьмачка приймає останнє рішення — боротися далі, але «не засобом сили, а засобом слабості» і симулює божевілля. Його переводять в психіатричну лікарню в Києві. Усю моторошність тієї ситуації пізніше він змалював у повісті «Ротонда душогубців».

1943 року. У Львові він видає свою четверту книжку «Сучасникам».

1944 року. Осьмачка пише повість «Старший боярин» — першу світлу книгу, позбавлену страшних картин пекельного та жорстокого життя. Однак лише через рік поет повертається у «прокляті роки» у поемі «Поет», сповненої особистісними враженнями й переживаннями круговерті репресій.

1947 року. Поема на 23 пісні вийшла в світ у чудовому мистецькому оформленні художника М. Дмитренка з присвятою «Пам'яті єдиного мойого друга і найблагороднішої людини між людьми, мені знаними, мойого батька Степана Осьмачки».

У 1953 році. Вийшла збірка «Китиці часу».

1951 року. Письменник ще активніше працює у жанрі прози: повість «План до двору».

1956 року. Виходить книжка «Ротонда душогубців». В своїх мандрівках по світу він ніколи не зупинявся, переслідуваний, немов хворобою, страхом розправи над ним агентами КДБ. Переїхавши з Німеччини до США Тодось Осьмачка прагне зосередитися на творчих справах. Часто виступає перед українськими громадами, та страх і підозри змушують його знову зриватися з місця й переїжджати від країни до країни.

6 липня 1961 року. На одній з вулиць Мюнхена він упав під ударом нервового паралічу. Стараннями друзів його літаком перевозять до США і кладуть на лікування в психіатричну лікарню «Пілгрім Стейт Госпітал» поблизу Нью-Йорка. Та вийти з госпіталю хворому поетові, який вимріював нову збірку поезій і афоризмів «Людина між свідомістю і природою», не судилося.