Іван Нечуй-Левицький (стр. 5 )

«Романси» (жанр лірики, в якому Леся виявила себе новатором: мається на увазі вживання не наспівної, а говірної інтонації. Глибина, суперечливість і неоднозначність почуттів молодих людей окреслені у віршах цього циклу);

1p. p. - «Невільничі пісні» (сутність мотиву цього циклу: свобода як «вічний дух розкутого ума» найяскравіше розкривається в тюрмі, оскільки там вона безроздільно панує в людських серцях. Як засвідчує назва циклу, образ неволі органічно єднається з образом пісні);

1905 р. - «Пісні про волю» (лейтмотивом цього циклу є думка про несумісність тиранії і свободи).

Леся Українка працювала і в інших літературних жанрах (ліро-епічних, драматичних):

- легенди («Сфінкс», «Саул», «Королівна»);

- поезія в прозі («Дим»);

- поеми («Самсон», «Роберт Брюс, король шотландський», «Давня казка»);

- драматичні поеми («Одержима», «Вавилонський полон», «На руїнах», «В катакомбах», «Бояриня»);

- драма-феєрія («Лісова пісня»),

Лірико-драматична поема «Одержима» (1901) - це одна з перших спроб Лесі Українки в цьому жанрі. Написана на основі євангельського мотиву - вчення Ісуса Христа про любов до ближнього, незважаючи на те, друг він чи ворог. Головні персонажі: Міріам і Месія.

«Лісова пісня»

«Лісова пісня» (1911). Цей шедевр світової драматургії був створений за 12 днів. У листі до матері Леся Українка зазначала, що «Лісова пісня» з'явилася в результаті спогаду про дитинство, проведене на Волині, коли її навіки зачарував образ лісової русалки: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними».

Головні персонажі: лісове царство - Мавка, Лісовик, Водяник, Перелесник, Русалка, Той, що греблі рве, Той, що в скалі сидить, Русалка Польова, Пропасниця, Потерчата, Куць, Злидні; реальні волинські селяни - молодий хлопець Лукаш, дядько Лев, мати Лукаша, молодиця Килина.

Композиція, конфлікт. Найхарактернішою особливістю композиції є органічне переплетення життя двох світів - природи й людини. Лісові істоти олюднені, вони живуть і діють, розмовляють, як люди. У них своє розуміння добра і зла, вони наділені певними рисами вдачі за аналогією до людських.

Драма складається з прологу й трьох дій, співвіднесених з різними порами року, із зародженням, розвитком і згасанням інтимних почуттів і переживань Мавки та Лукаша.

«Бояриня»

Драматична поема «Бояриня» має нещасливу долю: написана 1910 р., вона так і не побачила світ за життя автора. Було здійснено кілька видань поеми (1918, 1923, 1926), але потім, упродовж багатьох десятиріч, через заборону цензури твір навіть не включався до зібрань творчої спадщини письменниці.

Тема «Боярині» основана на подіях минулого, коли Україну в другій половині XVII ст. роздирали гострі суспільно-політичні суперечності, пов'язані, зокрема, з посиленням колоніального закабалення приєднаних до Московії лівобережних земель. Не треба шукати в творі конкретних історичних подій доби Руїни, адже поетеса узагальнює в ньому долі окремих людей, які потрапили під гніт складних обставин.

Головні персонажі: молода українка Оксана, її чоловік Степан (московський боярин), Іван (брат Оксани), свекруха, Анна (сестра Степана).

«Оргія»

Драматична поема «Оргія» (березень 1913 р.) - це лебедина пісня Лесі Українки. Головні персонажі: Антей, Федон (скульптор), Неріса (дружина Антея), Меценат, Прокуратор, Префект, Хілон (учень Антея).

Тема поеми - трагічна доля митця-патріота, зумовлена колоніальним становищем його батьківщини, загарбаної римлянами. Страждання грецького музиканта й композитора Антея пов'язані із занепадом рідної культури, адже її носії заради матеріальних вигод переходять на службу до колонізаторів.

За характером конфлікту драматичні твори поділяються на три основні види: драму, трагедію і комедію.

Драматична поема - невеликий за обсягом літературний твір, написаний віршем у формі діалогу. Конфлікт розгортається через словесний поєдинок головних персонажів, які є представниками протилежних соціальних сил, інтересів, моральних принципів.

Драма-феєрія (від франц. - фея) - один із жанрових різновидів драми, якому властивий фантастично-казковий сюжет, неймовірні (з реального погляду) перетворення. У такій драмі поряд з людьми виступають створені їхньою уявою фантастичні істоти.

Неоромантизм - стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст. і була названа Лесею Українкою новоромантизмом. Це романтизм в нових умовах, коли реальній дійсності, яка не задовольняє митця, протиставляються картини життя бажаного, витвореного мрією.

«І все-таки до тебе думка лине...» Поезія входить до циклу «Невільничі пісні», створеного в 1p. p. Вона є зразком громадянської лірики Лесі Українки.

У творі поетеса звертається словом туги й жалю до рідного «занапащеного, нещасного краю»; зазначає, що не бачила страшнішого гніту, ніж той, що терпить український народ. Леся Українка заперечує ридання над нещасливою долею, що спостерігалися довгі роки. Патріотка-громадянка не в силі зносити страшне «ярмо неволі», тому що на руках і шиї вже «видно червоні сліди, що понатирали кайдани». У фіналі твору - пристрасне заперечення ридань:

Доволі вже їм литись,

Що сльози там, де навіть крові мало!

«Contra spem spero» (1890) Назва у перекладі з латини означає «Без надії сподіваюсь». Поезія насичена пристрасним пафосом заперечення тужливих настроїв. Імпульсом до створення стало загострення хвороби Лесі Українки. Наскрізний лейтмотив твору - рішучі змагання героїні з чорними реакційними силами. Леся Українка ставить головне питання про місце особистості в суспільному житті.

На початку поезії лунають слова:

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Рішучі дії авторки («буду сіять квітки на морозі», «буду лить на них сльози гіркі») вселяють оптимізм - Леся Українка вірить в перемогу над хворобою і над кривдою в суспільстві. У кінці твору слова «ні» заміняються на «так», «хочу» - на «буду», показуючи незламність духу і оптимізм поетеси в боротьбі проти кривди в найширшому соціальному та національно-визвольному аспектах. Твір побудований на антитезах.

Антитеза (від грец. протиставлення) - особливо підкреслене протиставлення протилежних життєвих явищ, понять, думок.

Микола Вороний

Біографічна скринька

6 грудня 1871 р. Народився на Катеринославщині (тепер Дніпропетровщина) в сім'ї ремісника Микола Кіндратович Вороний — український поет, театрознавець. Батько — - походив з кріпаків, мати — — з роду освітнього діяча 17-18 століття, ректора Київської академії П. Колачинського. Навчався в Харківському реальному училищі, пізніше — в Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв'язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. Продовжував навчання у Віденському і Львівському університетах (філософський факультет). У Львові зблизився з І. Франком, який справив великий вплив на формування його світогляду, літературно-естетичних поглядів. Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Шевченка, режисером українського театру товариства "Руська бесіда", в редакції журналу "Життє і слово", де вів рубрику "Вісті з Росії". Допомагав І. Франкові у виданні газети "Громадський голос" і "Радикал", деякий час був неофіційним редактором журналу "Зоря".

З 1897 — актор труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших.

1901 - залишив сцену і служив в установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова.

1910 - оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі. Жовтневої революції Вороний не сприйняв.

1920 - емігрував за кордон. Жив у Варшаві, де зблизився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи.

1926 - після повернення в Україну вів педагогічну і театрознавчу діяльність.

1934 - репресований.

7 червня 1938 - розстріляний.

Літературна спадщина.

Перші поетичні твори написав ще навчаючись у Харківському реальному училищі. Друкуватися Вороний почав у 1893 (вірш "Не журись, дівчино"). Перша збірка Вороного "Ліричні поезії" вийшла 1911 у Києві. Наступна збірка - "В сяйві мрій" (1913). Творчість Вороного знаменує розрив з народницькою традицією, однак тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов'ю до народу, шаною до його кращих синів ("Краю мій рідний", "Горами, горами", "Привид", вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Водночас створює поезії, в яких висміює національну обмеженість, псевдопатріотизм, його антигуманістичну, аморальну сутність ("Мерці", "Молодий патріот", "Старим патріотам"). Вороному належить ряд мистецтвознавчих ("Пензлем і пером") і театрознавчих розвідок ("Театральне мистецтво й український театр", 1912; "Театр і драма", 1913, в якій виступає прихильником системи Станіславського; "Михайло Щепкін", 1913; "Український театр у Києві", 1914; "Режисер", 1925; "Драматична примадонна", 1924 — про сценічну творчість відомої актриси Л. Ліницької. Вороний — автор ряду літературознавчих статей, театральних рецензій. У спадщині Вороного значне місце посідають переклади й переспіви з інших літератур.

Архів Вороного зберігається в Інституті літератури імені АН України.

"Іванові Франкові"

Вірш є відповіддю на «Вступ» І. Франка до теми «Лісова ідилія», присвяченої М. Вороному.

М. Вороний, звертаючись до побратима по перу Івана Франка, викладає свої погляди на життя, на місце і завдання в ньому, на поезію. У житті є велетні-гнобителі і генії-визволителі. Він воліє йти за генієм до бою. Поет бореться своїм щирим словом, не чекаючи слави, нагород, наражаючись на небезпеку, і йому прикро, що поряд стають, теж немовби до бою, «а справді для пихи своєї 3 порожнім серцем фарисеї І паперовими мечами Вимахують над головами».

Проте не можна увесь час боротися, від цього серце озлоблюється, черствіє. Тому звернення до вільної поезії — це «не дурниці», це душі відрада, «найкращий скарб душі». Ніщо поетові не чуже, він іде «за віком», залишаючись при цьому цільною, гармонійною натурою.

"Іванові Франкові"

(відповідь на його посланіє)

Ні, мій учителю і друже,

Про мене — все це не байдуже.

Життя з його скаженим шалом,

З погонею за ідеалом,

З його стражданням і болінням

І не вгамованим сумлінням,

Життя — се дві противні сили.

Що між собою в бій вступили.

Одна з них — велетень-гнобитель,

А друга — геній-визволитель;

Його двосічна гостра криця

Влучна, як з неба блискавиця;

Але і велетень могучий

В руці тримає меч блискучий;

Страшні тяжкі його удари,

А ще страшніш — таємні чари...

Як маю я його цуратись

Чи від ударів ухилятись?

О ні! Я, взявши в руки зброю,

Іду за генієм до бою.

Рубаюсь з ворогом, співаю,

В піснях до бою закликаю

Всіх тих, що мляві чи недужі.

Чи під укриттям сплять байдужі.

І знаю я, що замість плати

Мене чекають кари, страти...

Та чи ж грізний удар обуха

Там, де буяє творчість духа?

Одна хвилина раювання

Там відкупляє всі страждання.

Бо то чуття свобідні, щирі

Бринять у святобливій лірі.

І прикро, як ураз зі мною

Стають, немовби теж до бою,

А справді для пихи своєї

З порожнім серцем фарисеї

І паперовими мечами

Вимахують над головами.

Хто кликав їх? Чого їм треба?

Чи хробакам потрібно неба?

Нехай ідуть всі ті нездари

На торговиці та базари!

Нікчемний крам, дрібні вигоди —

От їх найвищії клейноди!

Але коли повсякчас битись,

То серце може озлобитись.

Охляти може, зачерствіти,

Зав'януть, як без сонця квіти.

Душа бажає скинуть пута,

Що в їх здавен вона закута,

Бажає ширшого простору —

Схопитись і злетіти вгору,

Життя брудне, життя нікчемне

Забути і пізнать надземне.

Все неосяжне — охопити,

Незрозуміле — зрозуміти!

О друже мій, то не дурниці —

Всі ті щасливі небилиці

Про райських гурій, про Нірвану,

Про землю ту обітовану.

Вони тягар життя скидають

І душу раєм надихають.

Чи все ж те розумом збагнути,

Що дасться серцеві відчути?

І чи можливо без утрати

Свобідний творчий дух скувати?

І хто Поезію-царицю

Посміє кинуть у в'язницю?

Хто вкаже шлях їй чи напрямок?

Коли вона не зносить рамок?

В ній всі краси кольори сяють,

В ній всі чуття і змисли грають!..

До мене, як горожанина,

Ставляй вимоги — я людина.

А як поет — без перепони

Я стежу творчості закони;

З них повстають мої ідеї —

Найкращий скарб душі моєї.

Творю я їх не для шаноби;

Не руш, коли не до вподоби.

І ще скажу, мій славний друже,

Я не беру життя байдуже.

Високих дум святі скрижалі,

Всі наші радощі і жалі,

Всі ті боління, і надії,

І чарівливі гарні мрії —

Все, що від тебе в серце впало,

Не загубилось, не пропало...

Моя девіза — йти за віком

І бути цілим чоловіком!

"Блакитна панна"

Вороний оспівав весну як блакитну панну. Поряд зі звичними, традиційними у фольклорі та в літературі засобами виразності (весна запашна, чарівна, у прозорих шатах, у серпанках) автор використовує біблійну урочисту лексику («Осанна!»), метафори («в душі моїй, в сяйві мрій В'ються хмелем арабески»), мистецькі терміни (арабески, фрески, гротески). І це надає творові неповторне інтелектуально-мистецьке естетичне забарвлення.

Блакитна панна

Має крилами Весна

Запашна,

Лине вся в прозорих шатах,

У серпанках і блаватах...

Сяє усміхом примар

З-поза хмар,

Попелястих, пелехатих.

Ось вона вже крізь блакить

Майорить,

Довгожданна, нездоланна...

Ось вона — Блакитна Панна!..

Гори, гай, луги, поля —

Вся земля

Їй виспівує: «Осанна!»

А вона, як мрія сну

Чарівна,

Сяє вродою святою,

Неземною чистотою,

Сміючись на пелюстках,

На квітках

Променистою росою.

І уже в душі моїй

В сяйві мрій

В’ються хмелем арабески,

Миготять камеї, фрески,

Гомонять-бринять пісні

Голосні

І сплітаються в гротески.

1912 р.

"Інфанта"

У поезії «Інфанта» поет М. Вороний розмірковує над враженням, яке справила на нього старовинна картина під такою ж назвою. Твір починається романтичною пейзажною картиною, в якій багато авторських неологізмів, створених його поетичною уявою («проміннострунними», «мрійнотканому», «вогнелунними»).

З чуттям «побожної хвали» ліричний герой оспівує жіночу красу, що, виринувши із глибини століть, залишилася вічною й нетлінною.

А світ продовжує жити, у ньому є завжди «два мечі» — добро та зло, і це слід сприймати як належне. Червоний колір полотна нагадав поетові червоні заграви революції.

Інфанта

Різьблю свій сон... От ніби вчора ми

Зійшлись,— і стріча та жива.

На землю тканками прозорими

Лягли осінні дерева.

Акордами проміннострунними

День хвилював і тихо гас.

Над килимами вогнелунними

Венера кинула алмаз.

У завивалі мрійнотканому

Дрімала синя далечінь,—

І от на обрії туманному

Замиготіла ваша тінь.

Дзвінкою чорною сильветою

Вона упала на емаль,

А поза нею вуалетою

Стелився попелястий жаль.

Ви йшли, як сон, як міф укоханий,

Що виринає з тьми століть.

Вітали вас — мій дух сполоханий,

Рум’яне сяйво і блакить.

Бриніли в серці домінантою

Чуття побожної хвали,

Коли величною інфантою

Ви поуз мене перейшли.

Ви усміхнулись яснозоряно

Холодним полиском очей,—

І я схилився упокорено,

Діткнутий лезом двох мечей.

Освячений, в солодкій муці я

Був по той бік добра і зла...

А наді мною Революція

В червоній заграві пливла.

1907 – 1922 р. р.

Олександр Олесь

Олександр Іванович Кандиба - український письменник, поет, драматург, представник символізму. Свої твори публікував під псевдонімом Олександр Олесь.

Біографічна скринька

5 грудня 1878 р. - народився Олександр Олесь (справжнє прізвище — Кандиба) в м. Білопілля в Лебединськім повіті Слобожанщини, Сумської області в чумацько-селянській сім'ї. Дід по матері орендував маєток у селі Верхосулі, де провів молоді роки Олесь. Батько, Іван Федорович, працював на рибних промислах в Астрахані, де й утопився у Волзі, коли Сашкові було 11 років.

Мати Олександра з трьома дітьми повернулася до Білопілля. Виховувала дітей в любові. У чотири роки Сашко вже вмів читати. Незабаром перед ним почала відкриватися чарівна поезія Шевченкового «Кобзаря». Тут Олександр Олесь закінчив початкову школу й двокласне училище.

1893 р. - у віці 15 років вступив до хліборобської школи у містечку Деркачі неподалік Харкова. Там Олександр брав участь у випуску рукописних журналів «Комета» та «Первоцвіт», в яких з'являються його перші вірші. Став вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, незабаром через матеріальні нестатки Олесь змушений був залишити його. Працює в херсонських степах.

1903 р. - Олесь вступив до Харківського ветеринарного інституту. Опісля працює на Дарницькій скотобійні.

Визначальним фактом у житті Олександра Олеся стала поїздка на відкриття пам'ятника І. П. Котляревському в Полтаві. В цей час він познайомився з Борисом Грінченком, Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою.

Творчість Олеся виразно поділяється на два періоди — в Україні (1907–1918) та в еміграції (1919–1944).

1905 р. - альманах «Багаття» вперше публікує твори Олександра Олеся.

1907–1918 р. р. - поет створив шість книг: збірка поезій «З журбою радість обнялась» під псевдонімом Олександр Олесь; збірка «Будь мечем моїм!..»; збірка «Книжка третя»; подорож Гуцульщиною знайшла втілення у поемі «На зелених горах»; цикл «З щоденника. Р. 1917» наснажений урочистими інтонаціями, що передають перші кроки у виборюванні національної самостійності.

1912 р. - О. Олесь познайомився та провів кілька днів у Карпатах з І. Франком (який справив на нього «надзвичайно файне враження»), з В. Гнатюком, О. Кобилянською, М. Коцюбинським.

1913 р. - Олександр Олесь побував в Італії, написав низку віршів («Мов келих срібного вина», «Італійська ніч підкралась», «В долині тихий сон летить»), які збагачують українську мариністичну лірику, тобто пов'язану із зображенням морських пейзажів.

1917 р. - поет радісно зустрів повалення самодержавства. В «Юнацькій пісні», присвяченій синові Олегові, що згодом стане відомим поетом під ім'ям Олег Ольжич, Олександр Олесь передбачав крах імперії, адже сини України піднімалися у кожну епоху на священну боротьбу:

Земля розступилась!

І з праведних трун

Виходять Хмельницький,

Мазепа, Богун!

І з Волі знімають кайдани міцні,

І слізьми співають щасливі пісні.

1919 р. - після більшовицького жовтневого перевороту Олесь опиняється за кордоном. Після еміграції за кордон оселяється і періодично живе в Будапешті, Відні, Берліні, Празі. Олесь видає за кордоном ряд збірок, основна тема яких — туга за Україною: «В вигнанні дні течуть, як сльози».

1930 р. - збірка «Минуле України в піснях», видана у Львові.

1935 - арешти і розстріли української інтелігенції, зокрема - розправа над особистим приятелем — письменником Антоном Крушельницьким та його дорослими синами Іваном і Тарасом - стали імпульсом до написання драми «Земля обітована».

Вересень 1939 р. - спалахнула Друга світова війна. Тяжкими були останні роки Олександра Олеся. Поета не покидають тривожні думи про сина Олега — активного учасника руху Опору.

Червень 1944 р. - нацисти схопили Олега Ольжича і закатували в концтаборі Заксенгаузен. Так передчасно обірвалося життя відомого вченого-археолога і талановитого поета.

22 липня 1944 року - Олександр Олесь помер у Празі, невдовзі після того, як одержав повідомлення про загибель сина Олега Ольжича. Похований на Ольшанському кладовищі в Празі.

2010 р. - в м. Білопіллі було встановлено пам'ятник Олександру Олесю.

Твори Олександра Олеся:

збірка «З журбою радість обнялась», «Княжа Україна», драматична поема «Ніч на полонині», драматичний етюд «По дорозі в Казку».

"О слово рідне, орле скутий..."

Проблему збереження рiдної мови висвiтлювало багато українських письменників. О. Олесь назвав нашу мову «орлом скутим», бо вона багата й могутня, але зв'язана постійними утисками, заборонами, не збережена батьками й забута дітьми. Поет прагне, щоб слово стало його мечем, але потім виправляє себе — ні, краще сонцем, щоб осявати шлях народовi, спрямовувати його.

"О слово рідне, орле скутий..."

О слово рідне! Орле скутий

Чужинцям кинуте на сміх!

Співочий грім батьків моїх,

Дітьми безпам'ятно забутий.

О слово рідне! Шум дерев!

Музика зір блакитнооких.

Шовковий спів степів широких,

Дніпра між ними левій рев...

О слово! будь мечем моїм!

Нi, сонцем стань! вгорі спинися,

Осяй мій край i розлетися