Іван Нечуй-Левицький (стр. 3 )

«Гімн»

У 1887 р. вийшла збірка «З вершин і низин» (1893 р. - друге (повне) видання).

У поезії постав образ «вічного революціонера» як одвічного духу, що «тіло рве до бою, рве за поступ, щастя, волю». Цього прагнення людини не зупинити ніяким реакційним силам, хоч, як свідчить історія людства, вони впродовж тисячоліть намагалися його умертвити, знищити. Поет підносить хвалу пориву людини до свободи, щастя, указує, що волелюбні ідеї особливо розкрилися в новітній час. Дух, що тільки «вчора розповився», простує туди, де розвидняється, гучним голосом кличе до себе мільйони пригноблених і скривджених.

Голос «вічного революціонера», одвічного бунтаря, що не мириться з неволею, тепер чути в середовищі експлуатованих мас - «по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких». Він дає людям праці наснагу, породжує в них силу й завзяття «не ридать, а добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі». Поет вірить у велику силу «науки, думки, волі», що поведе людину до кращого життя. Ритм, закличні інтонації, високий гуманістичний пафос твору відбивають визвольні настрої українського народу.

Традиції й новаторство в художній літературі - це взаємопов'язані поняття, які характеризують вузлові моменти літературної спадкоємності. Традиція в будь-якій сфері людської діяльності - те, що у формі усталених звичаїв, норм, порядків передається з покоління в покоління. У художній літературі у процесі тривалого її розвитку традиційними стають деякі теми, мотиви, ідеї, образи і т. п.

Новаторство - нововведення, характеристика тих граней творчої діяльності людини, якими ця діяльність відрізняється від традиційних форм. Письменник стає новатором у відкритті тем, типів, у вдосконаленні жанрових форм.

Борис Грінченко

Грінчeнко Борис Дмитрович — український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч. Редактор низки українських періодичних видань. Був одним із засновників Української радикальної партії. Обстоював поширення української мови в школі та в установах. Літературні псевдоніми: Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий, Перекотиполе, Гречаник.

Автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих та педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури, зокрема «Рідного слова» — книжки для читання в школі. Укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови». Один із організаторів і керівників товариства «Просвіта".

Біографічна скринька

27 листопада (9 грудня) 1863. Народився на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумська область). Вчився в реальному училищі у Харкові. Тут Грінченко зближується з народницькими гуртками, вивчає й поширює їхні видання, що й стає причиною арешту та кількамісячного ув'язнення. На цьому його навчання закінчилося: довелося іти заробляти на власний хліб. Якийсь час працюючи у казематі, Борис жив у сім'ї шевця. Навчившись шити чоботи, на заощаджені копійки від заробітку купував книжки і займався самоосвітою.

З 1881 до 1893 р. Склавши при Харківському університеті іспити на звання народного вчителя, Грінченко (за винятком 1886—1887 рр., коли був статистиком у Херсонському губернському земстві) вчителював на Слобожанщині і Катеринославщині.

1891 р. (за н. даними — 1892). Грінченко спільно з Іваном Липою, Миколою Міхновським, Юрієм Міхновським, Віталієм Боровиком, Миколою Вороним, Олександром Черняхівським заснував Братство Тарасівців.

1884—1900 р. р. Працював у Чернігівському земстві, активно співпрацював з місцевою Громадою. На кошти І. Череватенка, організував на Підросійській Україні видавництво популярних книжок українською мовою («Про грім та блискавку», «Велика пустиня Сахара», «Жанна д'Арк», життєписи І. Котляревського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка та ін.).

1902 р. Жив і працював у Києві.

1904 р. Став одним з лідерів новоствореної Української демократичної партії.

1904 р. Очолив ліву течію УДП, яка утворила Українську радикальну партію, наприкінці 1905 об'єдналась з УДП в Українську демократично-радикальну партію.

р. р. За дорученням київської Громади редагував «Словар української мови»

1906 р. Співробітник газети «Громадська думка» та редактор журналу «Нова Громада».

р. р. Очолював київську «Просвіту».

23 квітня (6 травня) 1910 р. Борис Грінченко помер в Італії в м. Оспедалетті. Похований письменник на Байковому кладовищі, біля дочки. Дружина попросила, щоб залишили місце і для неї.

2011 р. Встановлена меморіальна дошка Борису Грінченку на будівлі Чернігівської обласної державної адміністрації.

Грінченко належав до гурту найвизначніших представників українського народництва. В період найбільшого розмаху великодержавно-шовіністичної політики російського уряду в Україні, виступав за послідовне проведення національно-культурницької роботи серед українського суспільства. Свої політичні погляди виклав у написаній ним програмі УДРП та у «Листах з Наддніпрянської України» (газета «Буковина», 1892—93).

22 серпня 2011 року в Києві відкрито пам'ятник Борисові Грінченку (скульптор — Микола Обезюк, архітектор — Микола Босенко).

Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка щороку відзначає Премією імені Бориса Грінченка учених, просвітян, громадських і політичних діячів, які зробили значний внесок у розбудову незалежної України, утвердження державної української мови, розвиток національної культури, відродження історичної пам’яті, формування національної свідомості та піднесення духовності й добробуту українського народу, просвітницьку і подвижницьку діяльність в ім’я України.

Літературна діяльність.

Грінченко автор близько 50 оповідань («Чудова дівчина», 1884; «Сама, зовсім сама», 1885; «Олеся», 1890; «Украла», 1891; «Дзвоник», 1897 та ін.), повістей («Соняшний промінь», 1890; «На розпутті», 1891; «Серед темної ночі», 1900; « Під тихими вербами», 1901), збірок поезії («Пісні Василя Чайченка», 1884; «Під сільською стріхою», 1886; «Під хмарним небом», 1893 та ін.). Історичній темі присвячені драми: «Серед бурі» (1897), «Степовий гість» (1897), «Ясні зорі» (1884—1900). Грінченко перекладав твори Фрідріха Шіллера, Йогана-Вольфганга Гете, Генріха Гейне, Віктора Гюго, та ін. Грінченко впорядкував і видав у трьох книгах «Етнографічні матеріали зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях». Йому належать цінні збірки народної творчості «Пісні та думи» (1895), «Думи кобзарські» (1897), «Веселий оповідач» (1898) та ін. Плідно працюючи в галузі народної освіти. Грінченко свої педагогічні погляди виклав у працях: «Яка тепер народна школа в Україні» (1896), «Народні вчителі і вкраїнська школа» (1906), «На беспросветном пути. Об украинской школе» (1906) та ін. Грінченко боровся за навчання українських дітей рідною мовою, виступав за чистоту української літературної мови. Створив ряд шкільних підручників, серед яких «Українська граматика», «Рідне слово».

Одним з найяскравіших творів Б. Грінченка є вірш «Землякам, що раз на рік збираються на Шевченкові роковини співати гімн» (1898 р.), в якому поет висловив своє бачення ставлення української псевдоінтелігенції до України.

Землякам, що раз на рік

збираються на Шевченкові роковини співати гімн

Ще не вмерла Україна,

Але може вмерти:

Ви самі її, ледачі,

Ведете до смерті!

Не хваліться, що живе ще

Наша воля й слава:

Зрада їх давно стоптала,

Продала, лукава.

Ваші предки торгували

Людськими правами,

Їх продавши, породили

Нас на світ рабами.

Не пишайтеся ж у співах

Ви козацьким родом:

Ви раби, хоча й пани ви

Над своїм народом.

Україна вам не мати,

Є вам інша пані,

Зрадних прадідів нікчемних

Правнуки погані!

Тільки той достойний щастя,

Хто боровсь за його,

Ви ж давно покірні слуги

Ледарства гидкого.

Ви ж давно не люди — трупи

Без життя і сили,

Ваше місце — кладовище,

Яма та могили.

Як живі покинуть мертвих,

Щоб з живими стати,

«Ще не вмерла Україна»

Будемо співати.

Як живі покинуть мертвих,

Прийде та година,

Що ділами, не словами

Оживе Вкраїна.

«Каторжна»

Тема. У своєму оповіданні «Каторжна» письменник розкриває беззахисність та вразливість людської душі: напівсирота Докія після того, як у дім увійшла мачуха, ураз і до кінця свого короткого життя замкнулася у собі, перетворилася на «каторжну». Це була реакція на відсутність ласки, доброти, причому сама Докія могла б наділити цими якостями багатьох.

Проблематика. Зважаючи на вчинки літературних героїв, маленькі читачі повинні замислитися над своєю поведінкою, бо головна мета Грінченкових оповідань для дітей — виховання почуттів добра, любові та гуманізму.

Жанр. Психологічне оповідання.. У ньому головне — не події, а психологія вчинків людини. Зважаючи на вчинки літературних героїв, маленькі читачі повинні замислитися над своєю поведінкою, бо головна мета Грінченкових оповідань для дітей — виховання почуттів добра, любові та гуманізму.

Зміст. Над дівчинкою Докією глумиться мачуха, байдужий до дочки і батько-п’яниця, зацькована у власному домі дитина не знаходить подруг і серед селянських дівчат. Улюбленою її подругою стає червона калина, з якою вона розмовляє, розповідаючи про свої біди та нещастя, але підла і жорстока мачуха не залишає дитині навіть цього маленького щастя. Епізод рубання мачухою червоної калини, взятий Грінченком з усної народної творчості, став у творі символом ненависті.

Докія, зовсім позбавлена дитинства і єдиної «приятельки» в образі калини, стала здаватися гнівною, жорстокою і замкненою дівчинкою. Селянські діти тільки розпалювали її ненависть до людей.

Зовнішня краса і розум перетворюють з роками маленьку дівчинку у прекрасну молоду дівчину, яка, як і всі дівчата, чекає свого нареченого. І ось він з'являється. Шахтар Семен заполонив усі її думки, пробудив почуття кохання, що дрімало в її душі, змусив захвилюватися її юне серденько. Але не судилося їй щасливого подружнього життя. Зневажена Семеном, вона мститься відступникові і гине. Гине тільки тому, що у фатальну мить свого життя пройнялася уболіванням за людей, які виявили до неї таку черствість. «...Палахкотів у мареннях дівчини вогонь, а вона кричала: «Санька, голубонька згорить!..»

За що?» — таке останнє запитання, з яким помирає Докія і яке рефреном повторює також автор, спонукаючи читачів замислитися над тим, чому стільки муки, горя та сліз додають інколи люди та чому душа не завжди відкрита щирому співчуттю.

Але душа маленької героїні таїла у собі стільки любові, співчуття і доброзичливості, що при найменшому натяку на спасіння людського життя, Докія не замислюючись, з радістю віддає своє

Загальний огляд літературного процесу

кінця XIX — початку XX ст.

Літературний процес наприкінці XIX - на початку XX ст. припадає на період інтенсивного розгортання визвольного руху в Російській імперії. Це визначило характерні тенденції розвитку літератури не тільки в Наддніпрянщині, але й в Галичині та Буковині, які перебували в межах Австро-Угорської імперії. Українські письменники прагнуть передати пафос визвольної боротьби народу, показують її політичні форми, зображують випростання людини, зростання її соціальної й національної свідомості.

У цей час на ниві української літератури виступали представники кількох поколінь. Продовжували писати Іван Франко, Михайло Старицький, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, Іван Карпенко-Карий. Пошуками нових тем, нових прийомів художнього узагальнення життєвого матеріалу, розгортанням художньої дії через внутрішній світ персонажів відзначалися твори представників «нової школи» - Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Марка Черемшини, Михайла Яцківа, поетів - Миколи Вороного, Олександра Олеся, Миколи Філянського, Григорія Чупринки, драматургів - Лесі Українки, Володимира Винниченка, Спиридона Черкасенка.

На початку XX ст. сформувалася група українських модерністів, осередком якої стало львівське видавництво «Молода муза», - Остап Луцький, Петро. Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Сидір Твердохліб. Осередком східноукраїнського модернізму був київський журнал «Українська хата», в якому друкували свої твори Микола Євшан, Михайло Сріблянський (Микита Шаповал), Андрій Товкачевський.

Українська проза сягає вершин художнього психологізму у дослідженні внутрішнього світу окремої особистості. Психологізація прози зумовила тяжіння до лаконізму в описах, стислості малюнка, сконцентрованості образності. Письменники приділяють більше уваги суто драматичним елементам - внутрішньому монологу, діалогу, полілогу, використанню прийомів невласне прямої мови. Збагачення художньої лексики йде шляхом запровадження в літературну мову народної синоніміки, фразеології, використання найрізноманітніших шарів усного мовлення.

Українські поети - Іван Франко, Михайло Старицький, Олена Пчілка, Борис Грінченко, Леся Українка, Володимир Самійленко, Олександр Олесь, Микола Вороний, Агатангел Кримський, Спиридон Черкасенко, Надія Кібальчич, Микола Філянський, Павло Тичина, Максим Рильський - ставлять своє слово на службу народові. Мотив ролі художнього слова звучить у ліриці майже всіх українських поетів цього часу. Цікаву сторінку в антології української новітньої поезії представляє творчість Михайла Семенка - першого українського футуриста.

У драматургії поруч з традиційною соціально-побутовою драмою та п'єсами на історичні теми виникають проблемно-філософська та філософсько-психологічна драма, розквіт яких пов'язаний з ім'ям Лесі Українки, Вона збагатила драматургію і в жанровому відношенні: драматична сцена («Іфігенія в Тавриді»), діалог («В дому роботи, в країні неволі»), етюд («Йоганна, жінка Хусова»), драматична поема («Одержима», «В катакомбах», «Бояриня»), драма («Камінний господар»), фантастична драма («Осіння казка»), драма-феєрія («Лісова пісня»). Архип Тесленко пише сатиричну комедію («Патріоти»), Володимир Самійленко - гротескно-фантастичну сатиру («У Гайхан-бея»), Панас Мирний - драму-містерію («Спокуса»).

Творчість кращих письменників цього періоду високо піднесла українське художнє слово, забезпечила йому світове визнання.

Михайло Коцюбинський

Біографічна скринька

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 р. в м. Вінниці у сім'ї дрібного службовця.

Потяг до художнього слова, до творчості у Коцюбинського виявився дуже рано, але його перші спроби пера не збереглися. Початкову освіту здобув удома.

З 1875 р. - Барська початкова школа.

1882 – 1892 р. р. Після закінчення Шаргородського духовного училища впродовж десяти років М. Коцюбинський займається репетиторством у сім'ях чиновників у м. Вінниці та навколишніх селах.

Середині 80-х років XIX ст. Пише оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма», яке через істотні художні прорахунки не було навіть опубліковане.

1890 р. У львівському журналі «Дзвінок» побачив світ його вірш «Наша хатка». А через рік з'являються дитячі оповідання «Харитя», «Ялинка», що засвідчили народження нового письменника.

З 1892 р. працює у філоксерній партії, яка вела боротьбу з виноградними шкідниками у молдавських селах.

З 1898 р. оселився у Чернігові, влаштувавшись у земській управі.

З 1900 по 1911 р. працював у статистичному бюро губернського земства.

1903 р. М. Коцюбинський як член Чернігівської губернської ученої архівної комісії побував у Полтаві на святі відкриття пам'ятника І. Котляревському. Там зустрівся з Панасом Мирним, М. Старицьким, Лесею Українкою, В. Стефаником, Оленою Пчілкою.

Останні роки життя М. Коцюбинського позначені приятелюванням з Максимом Горьким. Він познайомився з ним в Італії, куди тричі приїжджав на лікування.

1910 р. Повертаючись з Італії, заїхав у с. Криворівню, де вивчав побут гуцулів.

25 квітня 1913 р. Помер. Похований на Бохриній горі в Чернігові.

«Intermezzo»

Тема твору завжди криється у його назві. Слово Intermezzo означає перепочинок, пауза. М. Коцюбинський вклав глибокий філософський смисл у назву своєї новели. Образом Intermezzo новеліст вказував не тільки на перепочинок утомленого митця, але й на органічний зв'язок, може, чимсь перерваних періодів у творчості чесного громадянина, який залишився вірним своїм ідеалам. Тож новелу можна вважати й автобіографічним твором.

«Тіні забутих предків» (1911)

Історія написання. У 1910 p., повертаючись з лікування в Італії, М. Коцюбинський на декілька днів зупинився в с. Криворівні на Гуцульщині (на запрошення фольклориста Володимира Гнатюка).

Повість М. Коцюбинський написав внаслідок глибоких вражень від життя, звичаїв і обрядів, оригінальності мислення і світосприймання карпатських гуцулів.

Тема повісті: зображення життя гуцулів, їхніх звичаїв, побуту, фольклору; показ єдності людини і світу природи.

Ідея: гімн природі, чистоті людських взаємин і почуттів, засудження бездуховного життя, обмеженого дрібними потребами й інтересами.

Проблеми:

- гармонія між людиною та світом природи;

- життя і смерть, добро і зло;

- сила кохання і неможливість існування без нього;

- вплив мистецтва на людину;

- роль праці в житті людей;

- стосунки батьків і дітей;

- язичництво і християнство.

Конфлікт твору (складний, багатоплановий):

- між родами (Палійчуки - Гутенюки) - Іван - кохання - Марічка;

- людини з дикою гірською природою (Іван - Чугайстир);

- людини із власним «я» (роздвоєність Івана);

- побутовий (Іван - Палагна);

- людини з людським буттям (Іван - смерть).

Сюжет повісті перегукується з трагедією Шекспіра «Ромео і Джульєтта». У них є чимало спільних рис. Як Монтеккі й Капулетті, ворогують роди Палійчуків і Гутенюків. У ворогуючих родах є діти, які кохають одне одного, - Іван і Марічка. Давня ворожнеча має стати їм на перешкоді. Як і в Шекспіра, герої М. Коцюбинського гинуть. Обидва твори є гімном коханню. Але цим аналогія обмежується. Головна колізія в обох творах - смерть героїв - різна. Якщо в Шекспіра трагедія відбувається через випадкову неузгодженість дій Ромео і Джульєтти, то в М. Коцюбинського - інакше. Мотивом самогубства і Ромео, і Джульєтти є їхнє кохання. В «Тінях забутих предків» лише Іван гине через несилу перенести смерть коханої, Марічка ж іде з життя випадково.

Імпресіонізм (від фран. враження) - художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань.

Новела - один із видів епічних творів, близький за розміром до оповідання, але відмінний від нього надзвичайною стислістю у викладі, напруженістю розвитку сюжету, несподіваністю розв'язки; властивий глибокий психологізм у розкритті внутрішнього світу персонажів, відступи від норм усталеної будови.

Ольга Кобилянська

Ольга Юліанівна Кобилянська опрацьовувала в українській прозі нову тему: доля освіченої дівчини, яка не може змиритися з бездуховністю міщанського середовища. О. Кобилянська писала, що в її творчій праці важливу роль відігравали особисті переживання і враження.

Перші свої твори письменниця почала писати німецькою мовою. Пізніше їй дорікали за німецький спосіб мислення, залежність від німецької класики. Але і в ранніх, німецькомовних, і в пізніших, уже україномовних творах, всюди просвічується образ авторки, багатий світ її спостережень і почуттів, винесених з реальної дійсності.

І. Франко не випадково поставив О. Кобилянську на чолі «нової школи» в українській літературі: в її творах вперше поведінка людини пояснювалася внутрішніми, психічними імпульсами. Глибока таємниця людської душі відкрилася читачеві.

Біографічна скринька

Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 р. в містечку Гура-Гумора в Південній Буковині (нині Румунія) у сім'ї урядовця-правника, якій по службі довелося жити в кількох містечках карпатського передгір'я.