Іван Нечуй-Левицький (стр. 17 )

Там вірші, чай і дим од сигарет.

Куди спішить? Їм вічність вікувати.

Зарецький знов малює мій портрет.

А Стусові і вічність тіснувата...

Про щось земне замислився Кушнір.

Здригнулась чашка з недопитим чаєм.

Вони нам смерті не бажають, ні,

але їм дуже нас не вистачає!

Як там Лукаш? Все грає в доміно?

Було в нім щось розгублено-дитяче.

А ти, Валерик? Чи тобі чутно, як мама плаче?

Хоч уві сні для неї оживи...

В земному Києві, повитому в жалобу,

тепер уже нема таких, як ви, —

о лицарі печальної подоби!

Нема весни. Ніщо не процвіта —

крім лицарів неситої утроби.

І, хоч потилиця у них крута, —

я не зроблюсь ніколи мізантропом.

Бо ви були! А отже, все було:

любов і подвиг,

хрест і воскресіння...

Хай вічно світить лампа над столом

в небеснім Києві,

в небесній Україні.

Хай береже спочинок ваш Господь

всю довгу-довгу, всю небесну вічність.

А я віршую...

Бо казав Світличний:

«Іриночко, без віршів не приходь..,»

Коментар.

Жиленко говорить у вірші про два світи — земний і небесний. Вона згадує про друзів-поетів, митців, які пішли у вічність. Називає багатьох поіменно, відомих особистостей — Василя Стуса, Івани Світличного, Аллу Горську, Миколу Лукаша та інших. Це когорта митців, яким небайдужа була доля народу, і багато з них постраждали за свої переконання. Поетесі дуже не вистачає їхнього товариства, вона говорить, що «тепер уже нема таких, як ви, — о лицарі печальної подоби!» Настала пора «лицарів неситої утроби», але «це не зробить її мізантропом» (людиноненависником), вона продовжуватиме творити, нести людям своє яскраве й задушевне слово.

Зимовий мотив з візитом пічника

Душа земне переросла,

небесного ще не сягнула,

краєчок неба одгорнула,

заплакала і геть пішла...

Бо ще була душа мала.

Рости ж так боляче і страшно,

А ми ж худобонька домашня —

нам треба хатнього тепла. [...]

Сусід (дарма, що інвалід) -

пічник, якого пошукати...

Я радісно йому обід

збираю. І тепліє хата.

Коли ж зійшов на землю вечір —

зійшла за вечором звізда,

і в чорну шибку загляда,

і відбивається в колечку.

Небесне вже переросла,

земного не збагнула, рано.

Ще та звізда була мала,

зелена ще, хоч і різдвяна.

А в сінях тьма і холоднеча.

Коментар.

У вірші відображено роздуми про суть та призначення людської душі. Невипадково наявний мотив Різдва — свята, коли запалюється на небі нова зірка — символ приходу Христа, який змінив світ. Натомість до героїні приходить пічник, який приносить тепло в дім. Таке поєднання високих та буденних елементів у межах одного ліричного сюжету надає поезії багатовимірного звучання.

У глечику замерзла вода

У глечику замерзла вода.

Луснувши, старенький глечик

злякав зірку, яка втекла.

То був салют земному дому,

зимі земній, вогню земному,

душі, яка за ніч спочине,

і вранці вийде до воріт,

і знов дитячими очима

різдвяна осіяє світ...

Василь Стус

Василь Стус - український поет з трагічною долею; належав до «шістдесятників» - покоління новаторів, яке будило національну самосвідомість, безкомпромісно висвітлювало соціальні суперечності.

Біографічна скринька

Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938 р. в с. Рахнівці на Вінничині в селянській родині.

Дитинство пройшло на Донеччині.

1pp. - навчання в середній школі.

1pp. - навчання в Донецькому педінституті за спеціальністю «Українська мова та література».

Серпень - жовтень 1959 р. - учителювання на Кіровоградщині.

1959 р. - надруковано добірку віршів В. Стуса в «Літературній газеті».

1pp. - служба в армії.

1pp. - учителювання в м. Горлівці Донецької області.

3 листопада 1963 р. - аспірант Інституту літератури; переїзд до Києва.

3 1964 р. - журнальні публікації віршів, критичні нариси про творчість молодих поетів («На поетичному турнірі», «Най будем щирі» та ін.).

1965 р. - відрахування з аспірантури за виступ протесту в київському кінотеатрі «Україна» з приводу репресій української інтелігенції.

1970 р. - збірка «Зимові дерева» (видана за кордоном).

1970 р. - підготував збірку «Веселий цвинтар».

12 січня 1972 р. - перший арешт.

1pp. - ув'язнення в таборах Мордовії.

3 1977 р. - заслання в Магаданській області.

1977 р. - збірка «Свіча в свічаді» (видана за кордоном).

1979 р. - повернення до Києва.

1980 р. - другий арешт (засуджений на 15 років позбавлення волі).

3 листопада 1980 р. - перебування в таборі особливого режиму в Пермській області.

1982 р. - «рік камери-одиночки».

З 3 на 4 вересня 1985 р. - смерть поета в карцері; похований у безіменній могилі на табірному цвинтарі.

1986 р. - збірка «Палімпсести» (видана за кордоном посмертно).

1989 р. - перепоховання праху В. Стуса (а також його побратимів Ю. Литвина, О. Тихого) у Києві на Байковому кладовищі.

1990 р. - збірка «Веселий цвинтар» (видана за кордоном).

1990 р. - збірки «Дорога болю», «Повернення» (видано в Україні).

1991 р. - збірка «Під тягарем хреста» (видано в Україні).

1991 р. - Державна премія України імені .

1992 р. - збірки «Вікна в позапростір», «Золотокоса красуня» (видані в Україні).

Тпорча спадщина

«Поезія В. Стуса - наскрізь людська і людяна, вона повна піднесень і падінь, одчаїв і спалахів радости, прокльонів і прощень, криків болю й скреготів зціплених зубів, зіщулень в собі і розкривань безмежности світу» (Ю. Шевельов).

Особливості творчості поета: «цільність і всеохопність... патріотизму»; поезія інтенсивного типу (через вимушені негативні обставини життя), присутність «самособоюнаповнення» (авторське); обмеженість і повторюваність тематичного матеріалу компенсуються великою експресивністю.

Тематика творів - здебільшого медитативні роздуми над тим, як живе і мусить жити людина, невгасима любов до України, протест проти переслідувань, утисків усього українського:

- у перших збірках («Зимові дерева», «Веселий цвинтар») - осмислення болючих проблем національного розвитку, прагнення вписатися у визвольні традиції рідної культури;

- поезії другої збірки В. Стуса «Зимові дерева» відбивають світорозуміння «шістдесятників»: заперечення духовної, інтелектуальної задухи й трагічне прозріння («Отак живу: як мавпа серед мавп»), історіософські візії долі України («Сто років, як сконала Січ»), пошук гармонії у світі («У цьому полі, синьому, як льон»). Бентежний погляд на світ і на себе, поєднання шляхетних поривань душі з розчаруваннями, самовипробування й інтимність почуттів, жорстокість сьогодення, глибокі міфологічні натяки і гіркі історичні реалії - тематичні лінії збірки, які моделюють складну картину світу Стуса. Улюбленим жанром стає філософська чи лірична медитація (з ознаками елегії, іронічного оповідання, сатири), вірш-сповідь, ліричний образок, етюд. Збірка була заборонена владою, вийшла у 1970 р. за межами України;

- збірка «Веселий цвинтар» - своєрідний репортаж із «цвинтаря розстріляних ілюзій» (абсурдність - знак нетривкості, минущості);

- у пізніших збірках - центральним постає образ утраченої України (і в особистому ракурсі, і в національному), домінують мотиви туги за Україною, рідною домівкою;

-збірка «Палімпсести» містить поезії, написані в неволі, і деякі ранні твори (не має ста­більного змісту, відома в різних списках);

-вияв екзистенційних мотивів (осмислюються глибинні основи людського буття, причини його трагічної невлаштованості та абсурдності (поезія «Як добре те, що смерті не боюсь я...»), вираження поетової несхитності й віри;

-змалювання картин національного занепаду («За Літописом Самовидця»);

-зовнішній світ постає у філософських роздумах про людину і світ («Цей спалах снігу, тьмяно-синя тінь...»);

- найкращі здобутки поета постають на гребені зіткнення, з єдності протилежностей: з одного боку - несамовита пристрасність, нагнітання, злет («Ярій, душе»), з другого - філософська заглибленість, розважливість.

Для поезії В. Стуса характерні образно-смислові комплекси:

- неологізми, напівнеологізми ( в основі - архаїчні чи маловживані словоформи);

- словотворення з частками «само-» (самобіль, самозамкнений) та «усе» («всепроривайся», «усевитончуваний зойк»);

- повтор-градація, повтор-вичерпання одного або близьких за значенням слів («ти ж тіні тінь»);

- творення слів за допомогою префіксів крайньої збільшеності чи зменшеності (з метою нагнітання) («до найменшого піднігтя»);

- застосування кличної форми до абстрактних понять;

- застосування верлібру - збірка «Птах душі» - «сумно-спокійна», «неримована», написана за ґратами тощо.

Медитація ( від лат. роздум) - поетичне міркування над проблемами життя і смерті, над сутністю людської душі.

Палімпсест - старовинний рукопис, звичайно пергаментний, на якому витирали первісний текст, щоб написати на ньому новий.

Верлібр (вільний вірш) - один з видів віршів, ритмічна єдність якого ґрунтується на відносній синтаксичній завершеності рядків. Не поділяється на строфи, рядки мають різну довжину, різну кількість наголосів, довільно розташованих.

«На колимськім морозі калина»

Поезія створена під гострою ностальгією В. Стуса, коли він, перебуваючи в таборах, спо­стерігав похмурі північні пейзажі.

В уяві поета серед холодної сибірської зими виник образ рідної калини, але на чужій землі вона зацвіла кривавими «рудими слізьми». Цей образ символізує Україну, яка плаче рудими слізьми. Поет протиставляє його іншому образу «неосяжної осонценої днини» (Україна «написалась на мурах тюрми»). Неологізмом «осонцена днина», образом дзвінкого собору, що символізує духовність, окреслює поет свою Україну. Контрастним до цього вимріяного образу Вітчизни є холодний сибірський часопростір - символ неволі та сліз. Рідна земля виникає лише в уяві, у фантастичному малюнку, але й таким оманливим видінням поет вдячний, тому що понад усе любить свою Батьківщину.

Поети-піснярі

Дмитро Омелянович Луценко

Дмитро́ Омеля́нович Луце́нко (*15 жовтня 1921, Березова Рудка — †16 січня 1989, Київ) — український поет-пісняр, Заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1974 року).

Біографічна скринька.

15 жовтня 1921 року. Народився в селі Березовій Рудці (тепер Полтавська область). З дитинства знав багато пісень, які чув від батька та гостей, котрі відвідували родинну хату.

1932—1933 роки. Одразу після голодомору в УСРР підлітком виїхав на Донбас, працював на шахтах, навчався в гірничопромисловому технікумі.

Від 1938 року. Студент Київського гідромеліоративного інституту.

1940 рік. Призваний до Червоної армії, служив прикордонником на заставі Бури (на кордоні з Афганістаном). Після початку окупації вермахтом західних регіонів СРСР — автоматник розвідувальної роти. Був тяжко поранений і контужений, став інвалідом 2-ї групи. Деякий час служив у дивізійній газеті «За победу».

Після 1945 року. У повоєнні роки працював у редакціях газет «Сільські вісті», «Молодь України», був кореспондентом Всесоюзного радіо по Україні. У «Сільських вістях» познайомився зі своєю майбутньою дружиною, присвятив їй багато ліричних віршів.

1962 рік. Опублікував першу свою збірку поезій «Дарую людям пісню».

1963 рік. Став членом Спілки письменників України. Через смерть доньки тяжко захворів. По одужанні почав співпрацювати з композиторами Л. Ревуцьким, О. Білашем, В. Верменичем, П. Майбородою, А. Пашкевичем, І. Шамо. Разом з ними створив багато популярних пісень — усього понад 300 («Києве мій», «Фронтовики», «Сивина», «Мамина вишня», «Не шуми, калинонько», «Осіннє золото», «Україно, любов моя» та інші). На його слова писали музику кілька десятків композиторів, його пісні співали Д. Гнатюк, А. Мокренко, Д. Петриненко, Н. Матвієнко, Б. Сташків, хорова капела «Думка», Державний український народний хор імені Г. Верьовки.

Проживав у Києві на вулиці Суворова, 19а.

16 січня 1989 р. Помер Дмитро Луценко. Похований на Байковому некрополі Києва поряд з могилою доньки.

Творча спадщина

Незакінчена соната. Київ, 1966;

Як тебе не любити. Київ, 1969;

Добрість. Київ, 1971;

Пахучий хліб. Київ, 1974;

За Березовою Рудкою. Київ, 1976;

Коли ти зі мною. Київ, 1978;

Березовий дзвін. Київ, 1980;

Вибране. Київ, 1981;

Дороги спадщини. Київ, 1984;

Усе любов’ю зміряне до дна. Київ, 1994;

А я люблю, люблю… Київ, 1995.

Його твори перекладені білоруською, казахською, таджицькою, молдовською, англійською, німецькою, французькою та іншими мовами. Дмитро Луценко - заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1974 року). Лауреат Державної премії УРСР імені (1976). Нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни 1-го ступеня, Дружби народів, медалями. 2001 року започаткована премія імені Дмитра Луценка, вона вручається кращим поетам-піснярам, співакам, композиторам.

Мамина вишня

Знову наснилось дитинство,

Тепле, як гарна весна.

Вишня вдяглася в намисто,

Мама щаслива й сумна.

Там за село проводжала

Долю мою молоду...

Щедро мені щебетала

Мамина вишня в саду.

Вдаль голубими вітрами

Весни за обрій пливли.

Раннім туманом у мами

Коси, як дим, зацвіли.

Мати в тривогах вінчала

Щастя жадане й біду...

Радо мене зустрічала

Мамина вишня в саду.

Здавна близьке й сокровенне

Все там, аж терпне душа.

Начебто й мама до мене

Стежкою в сад поспіша.

Знов, як бувало, до столу

Кличе, лиш в хату зайду...

Ронить зацвіток додолу

Мамина вишня в саду.

Пісня любові й дитинства

В серці бринить, як струна.

Наче священна молитва

З рідного краю луна.

Та не порадує літо

Душу мою молоду...

Плаче тепер білим цвітом

Мамина вишня в саду.

Як тебе не любити, Києве мій

Грає море зелене,

Тихий день догора.

Дорогими для мене

Стали схили Дніпра,

Де колишуться віти

Закоханих мрій...

Як тебе не любити,

Києве мій!

В очі дивляться канни,

Серце в них переллю.

Хай розкажуть коханій,

Як я вірно люблю.

Буду мріяти й жити

На крилах надій...

Як тебе не любити,

Києве мій!

Спить натомлене місто

Мирним, лагідним сном.

Ген вогні, як намисто,

Розцвіли над Дніпром.

Вечорів оксамити,

Мов щастя прибій...

Як тебе не любити,

Києве мій!

Вадим Крищенко

Вади́м Дми́трович Кри́щенко (народився 1 квітня 1935 року, Житомир) — український поет-пісняр. Заслужений діяч мистецтв України. Автор понад 30 поетичних збірок, понад 300 пісень.

Біографічна скринька

1 квітня 1935 року. в Житомирі. Дитинство минуло на берегах річки Хомори у бабусі з дідусем у селі Глибочок Баранівського району.

Після повернення батька з фронту Крищенки оселилися в Житомирі. Батько працював директором середньої школи №1 на Мальованці, а згодом — у школі №23, яку й закінчив Вадим.

У 2011 році. В ЖМГГ №23 було відкрито музей В. Крищенка. Коли йому виповнилося 14 років (навчався у сьомому класі), померла його мати. Її світлий образ і тема малої батьківщини проходять крізь всю творчість поета.

Писати вірші почав ще в школі.