1962 р. - перша збірка «Соняшник».
1964 р. - навчання на Вищих кіносценарних курсах у Москві.
1965 р. - збірка «Протуберанці сонця».
1967 р. - збірка «Балади буднів».
1972 р. - «До джерел».
1974 р. - збірка «Корінь і крона».
1976 р. - стає лауреатом Державної премії УРСР імені .
1976 р. - збірка «Київське небо».
1978 р. - збірка «Сонячний фенікс».
1980 р. - збірка «Американський зошит».
1981 р. - збірка «Шабля і хустина».
1983 р. - стає лауреатом Державної премії СРСР.
1983 р. - книга нарисів і есе «Духовний меч».
1985 р. - збірка «Теліжинці».
1988 р. - «Храм сонця».
1995 р. - збірка «Вогонь з попелу».
90-ті роки - активна громадська робота (голова Народного Руху України, депутат Верховної Ради).
1997 р. - документальна драма «Гора».
1999 р. - збірка «Сізіфів меч: вірші дев'яностих».
2002 р. - збірка «Анатомія блискавки». Іван Драч - голова Конгресу української інтелігенції (КУІн), керівник товариства «Україна», голова Світового конгресу українців.
Особливості творчого стилю І. Драча:
— основні жанри творчості: балада («Балада про соняшник», «Крила»), вірш, поема, поема-мозаїка («Чорнобильська мадонна»), поема-симфонія («Смерть Шевченка»), притча, драматична поема («Дума про Вчителя», «Соловейко-Сольвейг»), етюд («Етюд про хліб», «Сонячний етюд»), кіноповість, кіносценарій («Пропала грамота», «Вечори на хуторі біля Диканьки»), літературно-критична розвідка та ін.;
— поєднання епічності з напруженим драматизмом та ліричністю;
— різноплановість художнього мислення: прозорі образи (часто фольклорні), складні метафори (інколи переростають у символи), філософічність роздумів про загальнолюдські цінності з одночасним зображенням приземлених картин;
— поетична мова збагачена науковою лексикою, незвичайними асоціативними рядами, метафорами, символами;
— модернізує класичну форму балади (зображення історичних, героїчних ситуацій з елементами фантастики): приземлює сюжети, вводить в реалії побуту, моделює незвичайні ситуації духовного вибору;
— сонцепоклонницькі мотиви;
Провідні теми і проблеми:
— тема засудження фашизму в усіх проявах;
— кохання не тільки в межах суб'єктивного, але й об'єктивного (в космічному дійстві буття);
— роздуми над призначенням поета і поезії, сутність мистецтва;
— творча свобода;
— екологічна проблема;
— хліб - святиня, символ міцної родини, життя, гостинності;
— краса і потворність людської душі;
— велич Кобзаря - одного з кращих українських синів;
— доля звичайної людини та ін.
Поема «Чорнобильська мадонна» (із збірки «Храм сонця», 1988)
В основі - Чорнобильська катастрофа.
Поему побудовано на роздумах про моральний бік трагічних подій. Твір складається з 25 окремих різножанрових розділів, поєднаних тематично:
— лірика («Пролог»);
— прозова вставка («З канадської листівки "Мадонна атомного віку" Василя Курилика», 1971);
— своєрідна балада - улюблений жанр І. Драча («Хрещатицька мадонна»);
— відроджений міф («Солдатська мадонна»);
— епічна картина, приправлена «чорним гумором» («Баба в целофані»);
— сатира («Бенкет в пору СНІДу», «Мати і христопродавці», «Ода молодості»).
Ідея твору: нагадування людству про те, що через свої гріхи, через недбале ставлення до природи, до самих себе трапляються катастрофи, що виносять людину за межі існування. Паралельно з руйнуванням екології руйнується свідомість особи, нищиться психологічна цілісність.
«Балада про соняшник»
Перша збірка І. Драча «Соняшник» ознаменувала новий етап у розвитку української лірики своїм жанровим новаторством. «Балада про соняшник» (1962), що увійшла до збірки, була перекладена багатьма мовами світу.
Поет реформував жанрові можливості балади, відкинувши традиційні легендарно-історичні, героїчні й фантастичні її атрибути, але залишивши ліро-епічну структуру, напружений сюжет. Автор розширює просторові координати художнього світу, сміливо відштовхуючись від побутових, буденних реалій життя і піднімаючись до широких узагальнень.
У баладах І. Драча ліричний суб'єкт вміє миттєво осягнути світ, побачити в ньому щось дивовижне, неповторне, якусь нову грань, яка не всім відкривається.
У «Баладі про соняшник» побутова конкретика, універсальність і велич життя поєднані в цілісність, читацьке світосприймання пов'язане відчуттям неперервності руху й відкриттям краси у повсякденному житті. Уже на початку балади соняшник (невід'ємний атрибут українського пейзажу й національного світовідчуття) зазнає метаморфоз:
В соняшника: були руки і ноги,
Було тіло шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу, і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців із рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду...
Поет застосовує фольклорний мотив перевтілення: у творі соняшник - це хлопець. Завдяки асоціаціям реальні предмети стають символами. Образ сонця набуває метафоричного смислу і символізує поезію, тобто сонце-поезія трансформується в образі звичайнісінького сільського дядька. Образи соняшника і сонця надзвичайно прозорі: читачеві зрозуміло, що поет нероздільно пов'язаний з реальним життям, яке дає можливість самореалізуватися творцеві. Відкриття краси, духовності, що набувають космічного, сонячного виміру, неможливі без «земного», реального буття, яке творча особистість переправляє у витвори мистецтва.
Твір завершується монологом:
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
Поетика твору є модерною. Баладу написано верлібром, ритмічна розкріпаченість якого давала можливість авторові вільно передати рух складних картин, думок і почуттів.
Балада - жанр ліро-епічної поезії фантастичної, історико-героїчної або соціально-побутової тематики з драматичним сюжетом.
Метаморфоза - перетворення однієї форми чого-небудь в іншу; видозміна.
Верлібр - вірш без рими і розмірів з довільним чергуванням рядків різної довжини.
Микола Вінграновський
Микола Степанович Вінграновський (7 листопада 1936, Первомайськ — 27 травня 2004, Київ) — український письменник-шістдесятник, режисер, актор, сценарист і поет.
Біографічна скринька
7 листопада 1936 року. Микола Вінграновський народився в селі Богопіль (нині Первомайськ) Миколаївської області. Згадуючи своє дитинство, письменник стверджує, що змалечку пам'ятав лише степ. А потім була війна, тяжкі повоєнні роки.
1958 року. З'явилися перші вірші на сторінках журналів «Дніпро» та «Жовтень» («Дзвін»).
7 квітня 1961 року. «Літературна газета» вийшла із заголовком на всю четверту сторінку: «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої», де було надруковано аж п'ятнадцять віршів молодого автора.
1962 року. Вийшла перша поетична збірка «Атомні прелюди», а через п'ять років побачила світ друга поетична збірка «Сто поезій». Щоправда, завдяки старанням цензорів в остаточному варіанті поезій залишилося 99...
Навчався на акторському відділі Київського інституту театрального мистецтва. Після першого курсу його забрав із собою у ВДІК до Москви Олександр Довженко. Однокурсниками Вінграновського були Георгій Шенгелая, Лариса Шепітько, Отар Іоселіані, Роллан Сергієнко, Віктор Туров. Ще студентом зіграв головну роль у художньому фільмі «Повість полум'яних літ», автором якого був Олександр Довженко. Автор книжок віршів «Атомні прелюди», «Сто поезій», «Поезії», «На срібнім березі», «Київ», «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю», повістей «Первінка», «Сіроманець», «У глибині дощів», «Літо на Десні», роману «Северин Наливайко».
На початку 60-х років. Прийшов у дитячу літературу Микола Вінграновський, коли в журналі «Ранок» з'явилися оповідання «Бинь-бинь-бинь» і «Чорти». Тоді ж були надруковані і його перші вірші для дітей, які увійшли в окрему збірку «Андрійко-говорійко», а трохи пізніше побачили світ такі оригінальні книжки поезій: «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір» та інші.
2004 року. Найповніше видання доробку — «Вибрані твори в трьох томах». Постановник десяти художніх та документальних фільмів.
27 травня 2004 року. Помер Микола Вінграновський в Києві, похований на Байковому кладовищі.
Нагороди
Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1984)
Почесна Грамота Президії Верховної Ради України
Лауреат літературної премії «Благовіст»
Лауреат премії Фундації Антоновичів (США)
Літературна спадщина.
Збірки віршів:«Атомні прелюди» (1962),«Сто поезій» (1967),«Поезії» (1971),«На срібнім березі» (1982),«Київ» (1982),«Губами теплими і оком золотим» (1984),«Цю жінку я люблю» (1990), «З обійманих тобою днів» (1993),«Любове, не прощавай!» (1997).
Збірки для дітей: «Андрійко-говорійко»,«Мак», «Літній ранок», «Літній вечір», «Ластівка біля вікна», «У глибині дощів», «Первінка».
Повісті: «Первінка», «Сіроманець», «У глибині дощів», «Світ без війни» (1958), «Президент» (1960)», «Кінь на вечірній зорі» (1986), «Літо на Десні» (1983), «Наливайко» (роман, 1991), «Чотирнадцять столиць України» (1997, історичний нарис), «Манюня» (2003, повість).
Кіноакторські ролі: Іван Орлюк («Повість полум'яних літ», 1961), Дончак («Сейм виходить з берегів», 1962), Вацлав Купка («Берег надії», 1967), Несвятипаска («Дума про Британку», 1970).
Режисер - художні фільми: «Ескадра повертає на Захід» (1966, співавтор),«Берег надії» (1967, роль Вацлава Купки), «Дума про Британку» (1970, роль Несвятипаски), «Тихі береги» (1973, Климко); документальні фільми: «Голубі сестри людей» (1966), «Слово про Андрія Малишка» (1983), «Щоденник » (1989, у співавторстві з Леонідом Осикою), «Довженко. Щоденник 1941—1945» (1993), «Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького» (1993), «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи» (1993), «Галич — столиця князя Данила Галицького» (1993), «Гетьман Сагайдачний» (1999).
У синьому небі я висіяв ліс
У синьому небі я висіяв ліс,
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів та беріз,
У синьому небі з берези і дуба.
У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі на синьому глеї
Я висіяв сни із твоєї весни,
У синьому морі з весни із твоєї.
Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть,
І являть тебе вони в небі і в морі,
У синьому небі, у синьому морі...
Тебе вони являть і так і замруть.
Дубовий мій костур, вечірня хода,
І ти біля мене, і птиці, і стебла,
В дорозі і небо над нами із тебе,
І морс із тебе... дорога тверда.
Коментар.
Поезія побудована за допомогою численних повторів:
У синьому небі я висіяв ліс,
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів та беріз.
У синьому небі з берези і дуба.
Привертає увагу анафора «у синьому...»:
У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі на синьому глеї
Я висіяв сни із твоєї весни,
У синьому морі з весни із твоєї.
Відчуттям єднання природи, душі ліричного героя і його коханої пронизана ця поезія. У кольоровій гамі поезії домінує синя барва спокою та надії:
Дубовий мій костур, вечірня хода,
І ти біля мене, і птиці, і стебла,
В дорозі і небо над нами із тебе,
І море із тебе... дорога тверда.
Сеньйорито акаціє, добрий вечір
Сеньйорито акаціє, добрий вечір.
Я забув, що забув був вас.
Але осінь зійшла по плечі.
Осінь, ви і осінній час.
Коли стало любити важче
І солодше любити знов...
Сеньйорито, колюче щастя,
Що воно за таке - любов?
Вже б, здавалося, відболіло.
Прогоріло у тім вогні.
Ступцювало і душу, й тіло.
Вже б, здалося, нащо мені?
У годину суху та вологу
Відходились усі мости,
І сказав я - ну, слава Богу,
І, нарешті, перехрестивсь.
Коли ж - здрастуйте, добрий вечір.
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь по плечі -
Осінь, ви і осінній я...
Коментар.
Алегоричну, незвичну картину змальовує автор у поезії «Сеньйорито акаціє, добрий вечір...». Очевидно, ліричний герой зустрів своє давно забуте кохання. Кохання, яке приносило більше муки від нерозділених почуттів, ніж радості. Здавалося б, усе минулося. Але ні. Загорілася в душі пожежа, і якщо на початку вірша «осінь зійшла по плечі», то тепер — «вогонь по плечі». Коханню підкоряється будь-який вік.
Ліричний герой веде розмову із акацією, коли “осінь зійшла по плечі”, - він уже не юнак, а досвідчений чоловік, котрий багато чого бачив у житті. Новаторство стилю Миколи Вінграновського - незвичайна тема розмови, вона завжди випливала в поета з проблеми правдивого спілкування з реальною дійсністю, зі своєрідного чаросвіту любові до життя, до людей, з розуміння свого творчого обов’язку.
Ліричний герой запитує:
Сеньйорито, колюче щастя,
Що воно за таке - любов?
Пройшов він немало життєвих доріг, “відходились усі мости”, відведені долею, і ось одного вечора зустрічає знайому акацію, яка нагадала ліричному героєві давно притуплене почуття. Збуджений настрій героя, збентеженість і хвилювання поет передає за допомогою звертань: “сеньйорито акаціє”, “пожежо моя”, “колюче щастя”; бачимо, що ліричний герой шанобливо звертається до акації на “ви”. Певну доцільність мають емоційно наснажені речення, які передають стан душі ліричного героя:
Коли ж - здрастуйте, добрий вечір…
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь по плечі -
Осінь, ви і осінній я…
Павлові Загребельному
Прилетіли коні — ударили в скроні.
Прилетіли в серпні — ударили в серце.
Ударили в долю, захмеліли з болю,
Захмеліли з болю, наіржались вволю.
Отакі-то коні — сльози на долоні.
Коментар.
Цю поетичну мініатюру М. Вінграновський присвятив своєму другові, побратиму по перу Павлові Загребельному. У символічно-алегоричній формі зображується складне життя письменника, його роки, які часто завдавали болю, інколи приносили радість, посріблили сивиною скроні. Але літа людини — її багатство, і нікуди від тих «коней»-«сліз» не подінешся.
Чорна райдуга
Не дівчина, не мати, не сестра —
Богине віри і добра богине...
Блискуча маско віри і добра!
Ваш крик, і крок, і кров для мене гине.
Та що лукавить? В серці я на «ви»
Ще із думками вашими, з тривогою,
Із ґудзиками вашими, підлогою
І з люстрою під стелею весни.
Я ще вулкан розвержений любові,
Що прагнув смерті вашої не раз,
Щоб доторкнутися і воскресити вас,
І слухать вас у велевдячній мові.
І слухать вас... Ви знаєте, в якій
Солодко-темній глибині чуттєвій,
В якій солодкій глибині терпкій
Спалив я з вами літечка миттєві,
Спалив без свідків, язиків, очей —
Лиш ви і я. Удвох. Обоє. Тихо.
Хто ж дасть мені хоч ніч із тих ночей?
Із тих одвертостей хоч крихітливу крихту?
Ніхто не дасть! Бо й я згорів у них,
Ви ж будете ще жить — пектись в моєму слові,
Бо ви — брехня! Ви — маскарад любові!
Ви чорна райдуга небесних літ моїх...
...У чорної райдуги біле тіло
І чорні очі, як сто криниць.
У чорної райдуги небо згоріло,
І райдуга впала на землю ниць.
У чорної райдуги в пальцях вітер
І кров голуба — в крові небо сія.
І телефон біля ліжка, і квіти.
Квіти мої, і за квітами — я.
Коментар.
Поезія — монолог, звернення до коханої, котру ліричний герой любить безмежно, котрій присвятив усе своє життя. Кохана ж — уся із протиріч, як злий геній, «чорна райдуга», як маскарад, що подає надію і обманює. «Чорна райдуга» — метафора, адже чорне, як і біле, — це злиття кольорів, усіх барв життя.
Цю жінку я люблю. Така моя печаль
Цю жінку я люблю. Така моя печаль.
Така моя тривога і турбота.
У страсі скінчив ніч і в страсі день почав.
Від страху і до страху ця любота.
Аби ще в жнива — то було б іще…
Але ж ні жнив, до жнив, до них далеко…
Цю жінку я люблю, і цю любов-лелеку
Не радістю вкриваю, а плачем.
Воно мені, мабуть, так мало бути.
Мабуть, воно так сказано мені.
Бо так вже склалось — не забуть, не збути,
Не призабути навіть уві сні.
Як чорний чай, як чорний чай Цейлону,
Мені це літо впало у лиман…
Вас так ніхто не любить. Я один.
Вас так ніхто не любить. Я один.
Я вас люблю, як проклятий. До смерті.
Земля на небі, вітер, щастя, дим,
Роки і рік, сніги, водою стерті,
Вони мені одне лиш: ви і ви...
Димлять століття, води і народи...
Моя ви пам’ять степу-ковили,
Зорі червоний голос і свободи.
Дивіться, гляньте: мій – то голос ваш.
Як світиться він тепло на світанні...
Я вас люблю, як сіль свою – Сиваш,
Як ліс у грудні свій листок останній.
Коли моя рука, то тиха, то лукава
Коли моя рука, то тиха, то лукава,
В промінні сну торкнеться губ твоїх,
І попливе по шиї і небавом,
З плеча на груди, із грудей до ніг...
Коли твоя рука солодка, ніби слава,
Червонооким пальчиком майне
В лимонній тиші і коли мене
У темну глибину повергне темна слада –
У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів між берегами ночі:
І голоси у гніздах ластівочі
Стихають тихо... Золоте кермо
Заснулої хмарини понад полем,
І спить рука в руці, і на щоці
Краплина щастя, виказана болем,
До ранку світиться...
До любові
Не руш мене. Я сам самую.
Собі у руки сам дивлюсь.
А душу більше не лікую.
Хай погиба. Я не боюсь.
Переживу. Перечорнію.
Перекигичу. Пропаду.
Зате – нічого. Все. Німію.
Байдужість в голови кладу.
Одне я хочу: старі швидше,
Зав’яльсь очима і лицем,
Хай самота тебе допише
Нестерпно сірим олівцем.
Погасни. Змеркни. Зрабся. Збийся.
Збалакайся. Заметушись.
Офіціантським жестом вмийся.
Але – сльозою не молись.
Не – відбувалось. Не – тремтіло.
Не – золотіло. Не – текло.
Не – полотніло. Не – біліло.
Не... – господи!.. не – не було!..
Як танський фарфор – все минає:
Корою, снігом, рукавом...
Лише бджола своє співає
Над малиновим будяком.
Ірина Жиленко
Іри́на (Іраїда) Володи́мирівна Жиле́нко (*28 квітня 1941, Київ) — українська письменниця.
Закінчила Київський державний університет імені Тараса Шевченка.
Працювала в редакціях газет і журналів.
Перший вірш написала у восьмирічному віці. Дебютувала 1965 року збіркою «Соло на сольфі», яка спричинила тривалу дискусію у пресі.
Ірина Жиленко — автор близько двадцяти книг: «Соло на сольфі», «Автопортрет у червоному», «Вікно у сад», «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна», «Дім під каштаном», «Ярмарок чудес», «Останній вуличний шарманщик», «Вечірка у старій винарні», «Пори року», «Євангеліє від ластівки: Вибрані твори»; для дітей — «Достигають колосочки», «Вуличка мого дитинства», «Двічі по два дорівнює кульбабці», «Казки про буфетного гнома», «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером».
У 2011 році вийшла друком книга спогадів Ірини Жиленко «HomoFeriens».
Родина: чоловік Володимир Дрозд; дочка Ірина Жиленко - молодша Орися (1966 р. н.), кандидат богослов'я; син Павло Дрозд. Відзнаки: лауреатДержавної премії України імені Тараса Шевченка; премії імені Володимира Сосюри.
І світла алея...
І світла алея
веде до стрімкої води.
Скажи мені, де я?
І звідки ця легкість ходи?
Засипаний квітом
будиночка сонячний дах.
Гроза відкотилась...
І змиті дощем на зорі,
в мені засвітились
акацій стрункі ліхтарі.
І світла алея...
І пляж, і старенький причал.
Скажи мені, де я?
І звідки ця спрага спочатку?
Розкрити вікно в пломеніючий сад.
І в чистому зшитку
найперший свій вірш написати.
Із книги «Вечірка у старій винарні».
Коментар.
Поезія побудована на риторичних запитаннях, за допомогою яких підкреслюється особливий внутрішній стан ліричної героїні.
Лірична героїня вірша, а відтак і авторка, замислюється над природою поетичного натхнення, бажання творити.
За золотими вікнами зірок
В земному Києві нема для мене весен.
По осені — мій кожен день і крок.
А як у вас там, в Києві небеснім,
В земному Києві така стара я стала!
А вам Господь років не добавля.
Така ж яскрава посмішка у Алли!
Такий же чорний чуб у Василя!
В земному Києві — безмірність самоти.
Куди піти, коли нема Івана?
А там, за тим віконцем золотим,
де є Іван,— там дім обітований.
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 |
