Іван Нечуй-Левицький (стр. 7 )

Зміст дев’ятнадцятої пісні: Одіссей разом з Телемахом виносить зброю з їдальні, потім залишається наодинці. Меланта знов його ображає. Він розповідає Пенелопі вигадану про себе історію і запевняє її, що Одіссей незабаром повернеться до свого дому. Евріклея впізнає його по рубцеві на нозі; він наказує їй мовчати. Пенелопа розповідає йому сон свій, потім каже, що віддасть свою руку тому з женихів, котрий переможе інших стрільбою з Одіссеєвого лука; нарешті Пенелопа йде геть.

Зміст двадцятої пісні: Одіссей лягає спати в сінях; прокидається від ридань Пенелопи. Добрі прикмети, їдальню готують до учти. З'являється спочатку Евмей, потім Мелантій, який знову ображає Одіссея, і, нарешті, Філотій, що наглядає череди корів. Змагання стримує женихів, які мали намір умертвити Телемаха. За столом Ктесіпп ображає Одіссея. Серед женихів замішання: Теоклімен провіщає їм близьку загибель.

Зміст двадцять першої пісні: Пенелопа приносить Одіссеєві лук і стріли; побачивши їх, Евмей і Філотій проливають сльози; Антіной насміхається з них. Телемах встановлює жердини для стріляння й пробує натягнути лука; Одіссей подає йому знак, щоб він залишив лук. Женихи марно намагаються його натягнути. Одіссей відкривається Евмеєві і Філотію; вони готуються вмертвити женихів. Після невдалої Еврімахової спроби натягти лук Антіной пропонує відкласти стріляння до наступного дня. Одіссей просить, щоб йому дозволили зробити спробу; женихи проти цього, але за наказом Телемаха лук подано Одіссеєві; він його натягує, стріляє і влучає в ціль.

Зміст двадцять другої пісні: Одіссей вбиває Антіноя, відкривається женихам і відкидає мирні наміри Еврімаха. Телемах приносить з верху зброю; він забуває зачинити двері, і в них входить Мелантій, який забезпечує женихів зброєю; але згодом його схоплюють Евмей з Філотієм і, зв'язавши, зачиняють нагорі. Поява Афіни спочатку у вигляді Ментора, потім у вигляді ластівки; серед женихів замішання. Усіх, за винятком окличника Медонта і співця Фемія, забито. Одіссей наказує повиносити трупи з їдальні. Страта служниць і Мелантія. Одіссей посилає Евріклею покликати Пенелопу.

Зміст двадцять третьої пісні:

Евріклея приносить радісну звістку Пенелопі, яка йде разом з нею до бенкетного покою. Пенелопа не зразу впізнає свого чоловіка. Щоб обманути жителів міста, Одіссей розпочинає шумний танок; обмившись у купальні, він повертається до Пенелопи і, відкривши їй таємницю, розвіює всі її сумніви. Усі лягають спати. Одіссей і Пенелопа розповідають одне одному свої пригоди. З настанням ранку Одіссей іде до свого батька Лаерта.

Зміст двадцять четвертої пісні: Душі женихів, приведені Гермесом до Аїда, зустрічають там Ахілла і Агамемнона. Амфімедонт розповідає про загибель женихів Агамемнонові, який вихваляє мужнього Одіссея і доброчесну Пенелопу. Тим часом Одіссей відкривається батькові; під час обіду його впізнає Доліон та його сини. Чутка про загибель женихів викликає в місті заколот. Евпейт веде своїх спільників проти Одіссея. Одіссей залишається переможцем. Між ворогуючими за допомогою Афіни укладається мир.

Література ХХ ст.

Павло Тичина

Біографічна скринька

Павло Григорович Тичина народився 27 січня 1891 р. у с. Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (нині Бобринецького району Чернігівської області) у багатодітній сім'ї сільського дяка.

Павло з дитинства виявив хист до музики, малював, віршував.

1pp. - навчався в Чернігівському духовному училищі.

У 1pp. - перші поетичні спроби як наслідування народних пісень та творів Шевченка.

1pp. - навчання в Чернігівській духовній семінарії.

1912 р. - з'явилися перші друковані твори. Згодом, навчаючись у Київському комерційному інституті, працював у газеті «Рада».

1pp. - працює в редакції ліберального україномовного журналу «Світло», а після його закриття - у Чернігівському статистичному бюро.

1pp. - Тичина - помічник хормейстера в українському театрі М. Садовського.

1918 р. - вихід збірки «Сонячні кларнети».

1920 р. - подорож з капелою К. Стеценка «Думка» Правобережною Україною від Києва до Одеси.

1920 р. - організовує хор.

1pp. - співредактор журналу «Червоний шлях» (Харків). Входить до заснованої 1923 р. Спілки пролетарських письменників України «Гарт».

У 1926 р. брав активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури) на чолі з М. Хвильовим, куди увійшли й колишні члени «Гарту».

З 1929 р. - дійсний член Академії наук Української РСР.

У 1pp. і в 1pp. очолює Інститут літератури АН УРСР.

З 1947 р. - член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології.

1pp. - міністр освіти УРСР.

З 1953 до 1959 р. - голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради національностей Верховної Ради УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей.

Лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР імені (1962).

1967 р. отримав звання Герой Соціалістичної Праці.

16 вересня 1967 р. в Києві помер. Похований на Байковому кладовищі.

Творча спадщина

М. Рильський, характеризуючи індивідуальну неповторність поезії П. Тичини, дуже вдало назвав її музичною рікою. Він мав на увазі насамперед те, що творчість одного з найкращих поетів минулого століття не просто напрочуд музична, але й передає одвічний космічний світлоритм, переливається і плине, як музична ріка.

З 1907 р. Тичина-семінарист починає цікавитися творами сучасників - М. Коцюбинського, М. Вороного, О. Олеся, В. Самійленка. Жук приводить допитливого юнака в дім М. Коцюбинського. Усе це стимулювало хлопця до поетичної творчості.

У 1916 р. під впливом «Лісової пісні» Лесі Українки розпочав писати драматичну поему «Дзвінкоблакитне».

1916 р. - відродження українського національного життя, сподівання мільйонів на відновлення власної державності вносять зміни в життя і творчість поета: він пише поему «Золотий гомін», наснажену пафосом визволення народу.

1917 р. - виходить збірка поезій «Сонячні кларнети» і тетраптих «Скорбна мати», який є свідченням братовбивчої трагедії (присвячений пам'яті матері поета, якої не стало 1915 р., цикл водночас набув широкого символічного звучання).

1920 p. - одна за одною виходять ще дві збірки поезій - «Замість сонетів і октав» та «Плуг», які стали подією в літературному житті. У цей самий час П. Тичина почав працювати й над поемою-симфонією «Сковорода», яку так і не встиг завершити, хоча писав її до останніх своїх днів.

1924 р. - працюючи вже в редакції харківського журналу «Червоний шлях», видає збірку «Вітер з України».

1931 р. - переломний момент творчості Тичини - вихід збірки «Чернігів», що засвідчила перехід поета в число «офіціозних» авторів.

Посилення тиску тоталітарного режиму сковує, калічить талант поета. Про це свідчать вкрай заідеологізовані, вимучені вірші, що входили до збірок «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941).

У 1942 р. побачила світ поема «Похорон друга», яка з'явилася у період смертельної боротьби проти фашизму. Поема наснажена високим гуманістичним пафосом, у ній на повний голос звучить мотив унікальної цінності життя кожної людини і водночас звучить гімн безсмертю народу.

1943 р. - публіцистичні твори: «Творча сила народу», «Геть брудні руки від України» .

«Ви знаєте, як липа шелестить...»

Це поезія-мініатюра, яка складається з двох б-рядкових строф.

У творі паралельно (настроєво суголосно) зображуються два світи - світ природи і світ людини (прийом паралелізму).

Починаючи від першого питального речення, поет намагається уявно поєднати людину й природу. Вдало застосовані художньо-виражальні засоби (епітети «місячні весняні ночі», «старі гаї»; метафори «сплять гаї» та ін.), майстерне створення словесно- музичних асоціацій роблять поезію стрункою й елегантною.

Перед нами картина-елегія.

Елегія - вірш, у якому виражені настрої суму, журби, задуми, меланхолії. Паралелізм - паралельне зображення двох і більше явищ із різних сфер життя (порівняння у формі зіставлення; на відміну від порівняння у паралелізмі зображувані картини пов'язуються між собою не тільки синтаксично, але й логічно).

«Сонячні кларнети»

У 1918 р. в барвах музики тріумфально залунали «Сонячні кларнети». До читача прийшла «воістину сонячна книга», яка незвичайним світлом влилася в душі людей, сп'янила красою українського слова, яке «з такою не чуваною досі музичністю грало, співало, бриніло, гриміло, лилося зі сторінок незабутньої книги».

Сама назва насичена глибоким емоційним змістом, зумовлена не тільки тим, що поет грав на кларнеті і любив цей інструмент. Кларнет - інструмент, який тембрами нагадує звучання людського голосу і має великі виражальні можливості. Отже, можна уявити, що збірка - це звучання людського голосу душі, що розкриває величезний внутрішній світ, зігріта й осяяна промінцями сонця, що надає усьому живому ритмічного руху. Це проміння ніби зв'язує сонце із землею та іншими планетами. Дійсно, збірка розкривала різнобарвну гармонію космічного оркестру і ніби промовляла: «Ти - людина, наділена здатністю сприймати красу і народжена жити в красі». Тичина був часткою цього хаотичного Всесвіту, рухав емоціями.

У збірку «Сонячні кларнети» Тичина вмістив 44 найкращі твори, поєднані змістом і стилем, але різні в ритмічному плані (37 розмірів).

«Арфами, арфами...»

Поезія зі збірки «Сонячні кларнети», з'явилася під впливом вірша Миколи Вороного «Блакитна панна».

Твір пройнятий весняною, урочистою, сонячною мелодією. Складається з 4-х строф.

Поезія наснажена оптимістичним пафосом радості зустрічі з весною:

Йде весна

Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Специфічна ритмічна будова, яскрава метафоричність, насиченість асонансами й алітераціями роблять твір самобутнім.

Михайль Семенко

Михайль Семенко (Михайло Васильович Семенко, (*31 грудня 1892, с. Кибинці Миргородського повіту на Полтавщині — †23 жовтня 1937, Київ) — поет, основоположник і теоретик українського футуризму (також відомого як панфутуризм), невтомний організатор футуристичних угруповань, редактор багатьох видань. Модернізував українську лірику урбаністичною тематикою, сміливими експериментами з формою вірша, запровадив свіжі (навіть епатажні) образи й творив нові слова, покликані відбити нову індустріалізовану добу.

Біографічна скринька

31 грудня 1892 р. Народився Семенко Михайль Васильович в с. Кибинці Миргородського повіту Полтавської губернії.

Батько Михайла Семенка — Василь, працював писарем. Мати Михайла закінчила лише початкові класи церковноприходської школи, проте була письменницею-самоуком, автором ряду повістей, надрукованих під її дівочим прізвищем — Марія Проскурівна. Брат поета, Василь, був цікавим художником, разом з Михайлом починав футуристичний рух в Україні, проте на початку Першої світової війни загинув на Західному фронті. Ще один брат — Олександр і сестра Олександра також писали вірші, але ще зовсім молодими померли від туберкульозу. Також у Михайля була сестра Софія та молодший за нього на 8 років брат Микола.

Навчався в реальній школі і три роки в Петербурзькому психоневрологічному інституті. Коли почалася революція, Семенко переїздить до Києва, де активно починає займатися літературною творчістю.

Про юність Михайла Семенка збереглося досить мало свідчень. Відомо про його активну участь в громадському і суспільно-політичному житті країни в роки Жовтневого перевороту та у часи міжвладдя.

Зі своєю першою дружиною Лідією Михайль Семенко познайомився у Владивостоці, де він прожив близько трьох років. Почуття Семенка до майбутньої дружини характеризують як глибоке і водночас безмежно тривожне, що спричинило високі злети ранньої лірики поета —у циклах «Осіння рана», «П'єро кохає». Михайль Семенко мав сина Ростислава і доньку Ірину.

Михайль Семенко був також одружений з українською актрисою Наталією Ужвій, з якою розлучився. В цьому шлюбі єдиною дитиною був син Михайло (1927 р. н.). Він теж проявляв поетичний дар, писав вірші. Після розлучення залишився з Наталією Ужвій. Навчався в Київському університеті на факультеті міжнародних відносин. Помер від менінгіту.

23 квітня 1937 р. Михайль Семенко був арештований. Письменника звинуватили в «активнiй контрреволюцiйнiй дiяльностi». Серед іншого йому закидали спробу скинути Радянську владу в Украiнi за допомогою німецьких фашистiв. Надломлений морально та фізично Михайль Семенко, як свiдчать протоколи допитiв 4, 7 та 8 травня 1937 р., «зiзнався» у всiх звинуваченнях. Зiзнання були написані пiд диктовку енкавеесників.

23 жовтня 1937 р. Відбулося закрите засідання Військової колегії Верховного Суду СРСР. Комісія «іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік» винесла вирок: «приговорила Семенко Михайла Васильевича к высшей мере уголовного наказания — расстрелу с конфискацией всегои имущества, лично ему принадлежащего». Того дня Cеменка було страчено разом з іншими українськими письменниками. Михайль Семенко був реабілітований посмертно.

Літературна діяльність

Перша збірка «Prelude» (1913), наступними збірками — «Дерзання» і «Кверофутуризм» (191року Cеменко видав у Києві збірки «П'єро задається», «П'єро кохає» і «Дев'ять поем»; 1919 — збірки «П'єро мертвопетлює», «Bloc-notes» і «В садах безрозних», а також поему «Ліліт». 1920 - видав разом з М. Любченком і О. Слісаренком «Альманах трьох»; 1921 — збірку «Проміння погроз»; 1924 видав під назвою «Кобзар» дві збірки своїх творів 1910—1922 років, 1925 — збірку «В революцію» та поезофільм «Степ»; 1927 — (разом з Г. Шкурупієм і М. Бажаном) «Зустріч на перехресній станції» і заснував нове об'єднання футуристів (письменники Гео Шкурупій, Дмитро Бузько, Леонід Скрипник, Олексій Полторацький, Олекса Близько та художники Вадим Меллер, Анатолій Петрицький та ін.) під назвою «Нова генерація» з журналом цієї ж назви (1927—1930). Сильно критикований, Семенко відійшов від футуризму, ставши співцем більшовицької революції (збірки «Малий кобзар і нові вірші», 1928; «Європа й ми», 1929). На початку 1930-х pоків визнав «помилковість» своїх колишніх позицій, виявом чого й були збірки «Сучасні вірші» (1931), «З радянського щоденника» і «Китай в огні» (1932) та «Міжнародні діла» (1933).

Авангардистська лірика футуриста М. Семенка.

Провідним поетичним образом у поезії М. Семенка є місто. Його він оспівував у кількох поезіях із назвою "Місто", ці твори мають другу назву за першим рядком: "Вдихаю я тонку отруту...", "Блимно і крапно", "Сонце освітлювало...", "Зойкно вилітали...", "Вечір подощовий...", "Місто мокре", "Ось те сте...". А також у віршах із надзвичайно промовистими назвами, що відображують міську атрибутику: "Будинки", "Тротуар", "Улиці", "Асфальт", "В кафе". Михайло Семенко захоплюється міськими пейзажами, із задоволенням вдихає запах бензину, обожнює швидкий рух, який він називає "життєрухом", любить посидіти з друзями в кав'ярні, сходити в кіно, яке входило тоді в моду.

Місто

Вдихаю я тонку отруту

Садів гамірливо-бензинних.

Люблю розпачливість забуту

Незнайомої Зіни,

ажурний капелюх незнайомої Зіни.

З шостого поверху дивлюсь на стіни —

В надвечірній час, коли дими мережчаті.

Люблю міста мініатюрні сонатини,

Без свідків за орхідеями стежачи.

У поезії він головним критерієм вартісності вважає оригінальність думки і словесну гру. Навіть із назв творів Михайла Семенка можна здогадатись, що він є прихильником неологізмів. Про значення багатьох таких слів читач легко здогадується, а над деякими доводиться задуматись. Семенка тримають читацьку думку у постійному напруженні, тому їх цікаво читати і аналізувати.

Візьмімо, наприклад, вірш "Бажання". Тільки такий оригінальний митець, як Михайло Семенко, міг поставити таке безглузде, на перший погляд, запитання:

Чому не можна перевернути світ?

Щоб поставити все догори ногами?

Виявляється, що подібне "бажання" М. Семенко може здійснити сам і не знайдеться сміливця, хто посмів би йому заперечити. Перевертання світу, здійснене ліричним героєм поезії М. Семенка, виглядає дещо дивним. Він стягує місяця й дає йому "березової каші", роздає дітям зірки замість іграшок, а служниці Маші дарує весняні берези, щоб її покохав Петька. Михайло Семенко любить постійні зміни, постійну динаміку. Його не влаштовує навіть сама природа, він називає її "балаганом" і прагне, щоб її "чорти вхопили", адже його "бажання" неможливо виконати.

Бажання

Чому не можна перевернути світ?

Щоб поставити все догори ногами?

Це було б краще. По-своєму перетворити.

А то тільки ходиш, розводячи руками.

Але хто мені заперечить перевернути світ?

Місяця стягнуть і дати березової каші,

Зорі віддати дітям — хай граються,

Барви, що кричать весняно, — служниці Маші.

Хай би одягла на себе всі оті розкоші!

Тоді б, певно, Петька покохав її,

скільки було сили.

А то ходиш цим балаганом, що звуть — природа,

Й молиш: о, хоч би вже тебе чорти вхопили!

1. IV. 1914. Київ

Вірш "Запрошення" - це звернення до прийдешніх поколінь. Поет усім тим, хто хоче його "духа визвать", обіцяє показати безліч світів "оригінальних і капризних", безліч шляхів, а також відчинити замкнуті двері. Михайлові Семенку вдалося перемогти "всі стихії й дощі", тому, звичайно, прогулятися з ним вночі було б цікаво.

Запрошення

Я покажу вам безліч світів —

Оригінальних і капризних.

Я покажу вам безліч шляхів —

Хто хоче мого духа визвать?

Ми проходимо до останнього пункту.

Ми перемогли всі стихії й дощі.

Я відчинив двері замкнуті —

Хто хоче зі мною гулять вночі?

Таку ж цікаву прогулянку обіцяє поет і у другому вірші з аналогічною назвою "Запрошення". Поет знає, що дехто дивиться на футуристів "як на звірів", проте він хоче подолати таке несправедливе ставлення з боку суспільства до нього і його друзів, прагне довіри й доброзичливості з боку читачів, він пише:

Люди ми сильні, молоді, сміливі -

Не боїмось нікого й бажаємо усім добра.

Не зважаючи на екзотичність мислення Михайла Семенка, непримиренність його натури, поет став провідною зіркою авангардного руху в Україні, зробив гідний внесок у її відродження, яке згодом назвали "розстріляним".

Словничок літературних термінів.

Футуризм; (іт., від лат., майбутнє) - формалістичний напрям у мистецтві та літературі (переважно поезії) на початку 20 ст., який заперечував реалізм, відкидав класичну спадщину, намагаючись зруйнувати всі традиції і прийоми старого мистецтва створенням нового стилю, нібито відповідності сучасності.

Футурист, за Семенком, - це митець нової доби, він руйнує стару лінію розвитку культури, вводить замість традиційних сільських мотивів урбаністичні, замість замріяної лірики - голосну маніфестацію нервової душі, голосно і пафосно демонструє себе, знищує прозу щоденності.

Панфутуризм — літературне угрупування футуристів в Україні після Жовтневого перевороту 1917 року, яке було ідейно пов’язане з загальним футуристичним напрямком в Італії і Росії, але мало питомі особливі риси й існувало досить автономно.

Аспанфут. Угрупування панфутуристів виникло як Аспанфут, що діяв у 1921—1924 роках. Асоціацію панфутуристів (скорочено — Аспанфут) створено 1921 року в Києві. Засновник «Аспанфуту» Михайль Семенко. Термін «панфутуризм» було введено поетом Гео Шкурупієм, втім українське відгалуження футуризму пов’язують перш за все з ім’ям поета і теоретика Михайля (Михайла) Семенка, який разом з однодумцями розробляв теоретичні питання «нової літератури». Маніфест підписали Гео Шкурупій, Михайль Семенко, Юліан Шпол (Михайло Яловий), Олекса Слісаренко, Мирослав Ірчан (Андрій Баб'юк), Марко Терещенко. Пізніше до «Аспанфуту» входили Микола Бажан, Юрій Яновський, Володимир Ярошенко, Андрій Чужий та інші. Завдання панфутуристів: «Ми за комунізм; інтернаціоналізм; індустріялізм; раціоналізацію; винахідництво; якість; економність; соціяльну витриманість; універсальну комуністичну установку побуту, культури, наукотехніки; нове мистецтво. Ми проти національної обмеженості; без принципового упрощенства; буржуазних мод; аморфних мистецьких організацій; провінціялізму; трьохпільного хуторянства; неуцтва; еклектизму».