Іван Нечуй-Левицький (стр. 11 )

Наскрізний конфлікт драматургії М. Куліша - людина і час, складні колізії епохи. Увага драматурга зосереджена на трагічності чи трагікомічності існування штучно створеної радянської людини. М. Куліш переконаний: немає на світі таких ідей, які б дорівнялися вартості людського життя.

Біографічна скринька

6  грудня 1892 р. - народився в с. Чаплинка на Херсонщині в селянській родині.

р. - закінчив чотирикласну школу, вступив до 5 класу приватної гімназії, але коштiв на закiнчення навчання не вистачило, i Микола опинився в притулку олешкiвського благодiйного товариства.

1908 р. Через бунтарський дух М, Кулiша виключили зi школи. Завдяки турботам молодих вчителiв Микола Гурович вступає до громадськоï чоловiчоï гiмназiï. Вiн виявляє себе як талановитий та всебiчно розвинений юнак. Випускає рукописний журнал, пише вiршi, ставить аматорськi вистави.

1913 р. Гiмназiю було закрито, i Микола, маючи надiю 
таки отримати атестат про закiнчення гiмназiï, ïде на Кавказ, де було легше скласти екзамени екстерном.

1914 р. - вступив до Новоросійського (Одеського) університету на історико-філологічний факультет.

У роки Першої світової війни - школа прапорщиків, фронт, поранення, служба у штабі.

1917 р. - перейшов у революційний табір, працював у полковому комітеті.

Після громадянської війни М. Куліш працює на ниві освіти.

1924 р. - п'єса «97» (розпочав в Олешках, завершив в Одесі) має реальну основу - голод 20-х років в Україні.

Переїзд до Харкова.

Сатирична комедія «Отак загинув Гуска» (висміюється переродження деяких револю­ціонерів, намагання побудувати соціалізм «командним методом»).

1926 р. - комедія «Хулій Хурина» (висвітлює негативізм чиношанування, хабарництва, бюрократії).

1926 р. - комедія «Зона» (перероблено під назвою «Закут» у 1929 р.) (показана моральна деградація комуніста, автор передбачив загибель свою і своїх однодумців).

Січень 1927 р. - був обраний президентом ВАПЛІТЕ.

1927 р. - поява комедії «Народний Малахій».

1929 р. - комедія «Мина Мазайло» (проблема - міщанство й українізація).

Драма «Патетична соната» (про болісний пошук Україною своєї долі на роздоріжжях історії).

1932 р. - «Вічний бунт».

1933 р. - драми «Прощай, село», «Маклена Граса».

1934 р. М. Кулiша виключають з Комунiстичноï партiï за написання "антипартiйних нацiоналiстичних п'єс".

8 грудня 1934 р. Пiд час похорону найближчого друга - I. Днiпровського - М. Кулiша прямо з вулицi енкаведисти забирають у свiй "воронок".

2березня 1935 р.  На закритому судовому слуханнi велику групу "нацiоналiстiв", серед них i М. Кулiша, засудили на 10 рокiв спецтаборiв. Окрiм стандартних у таких випадках звинувачень Кулiшевi iнкримiнували ще й членство в ОУН. Пiд час вiдбуття покарання М. Кулiш, як "особливо небезпечний злочинець", утримувався в спецiзоляторi. Його нiхто не бачив, що призводило до iснування рiзних чуток щодо його iснування та смертi в таборi.

Iз архiвних документiв вiдомо, що "особлива трiйка" УНКВД Ленiнградськоï областi постановою ч. 83 вiд 9 жовтня 1937 року засудила видатного драматурга до розстрiлу.

3 листопада 1937 р. Миколу Кулiша розстрiляли разом iз великою групою украïнськоï iнтелiгенцiï в лiсi пiд Сандармохом (Карелiя). 

«Мина Мазайло»

1929 p. - «Мина Мазайло» видана окремою книжкою.

Тема: міщанство й українізація.

Жанр: М. Куліш визначив як сатиричну комедію, але у творі має місце трагічність становлення української мови й зацькованого народу, тому - трагікомедія.

Основні персонажі: Мина Мазайло, Мокій, дядько Тарас, Мотрона Розторгуєва (тьотя Мотя), Рина, Уля Розсоха та ін.

Конфлікт: політичний. Ставлення персонажів до мови лягло в основу конфлікту, що у творі розгортається у формі дискусій, які породжують комічні ситуації, визначають основні сюжетні лінії: Мина - Мокій, Уля - Мокій, тьотя Мотя - дядько Тарас та ін.

Особливості сюжету. В основу твору покладено начебто анекдотичну історію про те, як харківський службовець «Донвугілля» з Н-ської вулиці Холодної Гори Мина Мазайло вирішив поміняти своє прізвище (у якому вбачав причину своїх життєвих і службових поразок) на престижніше - російське Мазєнін. Але суперечка з приводу цього факту поступово переходить у сімейну дискусію і виходить на рівень національної проблеми.

Ідея: засобами гротеску і разючої сатири автор викриває суспільні антиукраїнські явища наприкінці 20-х років XX ст., висміює носіїв великодержавного шовінізму.

Особливості п 'ecu «Мина Мазайло»:

- драму не можна перекласти: втрачається обігрування українських і російських прізвищ;

- немає позитивних персонажів (навіть дядько Тарас, половинчастий у своїх думках і вчинках, надто легко здає свої позиції; Мокій - не патріот, українська мова цікавить його більше з наукової точки зору);

- у творі містяться досить прозорі натяки на облудність насильницької радянської українізації;

- фіаско для Мини можливе тільки в літературному творі, оскільки в той час більшовики підтримували перевертнів та ін.

Осип Турянський

О́сип Васи́льович Туря́нський (псевдонім — Іван Думка; 1880–1933) — український письменник і літературний критик, учитель середніх шкіл Галичини.

Біографічна скринька.

22 лютого 1880 р. Народився в селі Оглядів (нині Радехівський район Львівської області). Був найстаршим серед 8 дітей. За допомогою сільського вчителя вступив до Львівської української гімназії, потім закінчив філософський факультет Віденського університету. Там же захистив докторську дисертацію.

1908 р. У літературі дебютував новелами в альманаху віденської «Січі».

З 1910 р. Викладав українську мову та літературу в Перемишлянській гімназії.

1914 р. Був мобілізований в австрійську армію й відправлений на сербсько-австрійський фронт. Потрапив у полон. Перебував у таборі для інтернованих на італійському острові Ельба.

1917 р. Пережите в сербському полоні відтворив у повісті-поемі «Поза межами болю». Цей твір, написаний у стилі експресіонізму, став видатним явищем української модерної літератури.

Після повернення з Італії до Австрії викладав право у Віденському університеті, потім працював у Галичині, займався видавничою та педагогічною діяльністю.

28 березня 1933 р. Підірване сербським полоном здоров'я швидко тануло, невдовзі у Львові письменник помер. Тільки через п'ятдесят років його ім'я та літературна праця були гідно пошановані.

Творча спадщина.

Антивоєнна психологічна повість-поема з часів Першої світової війни «Поза межами болю» (1917–1921; одночасно німецький переклад); повісті «Дума пралісу» (1922), «Син землі» (1933); збірка оповідань «Боротьба за великість», комедія «Раби» (1927); літературно-критичні нариси.

За мотивами повісті «Поза межами болю» 1989 року знято однойменний художній фільм (режисер — Ярослав Лупій).

«Поза межами болю»

Присвята дружині й сину

Переднє слово: «Я й мої товариші впали жертвою жахливого злочину. Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства. І судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межі людського болю — у країну божевілля і смерті».

Проблематика твору. Автор вирішив написати про своїх загиблих товаришів, тіні яких йому з'являються у сні і наяву. Це буде їм жалобним вінком, а спільні муки хай «падуть прокльоном на старий світ, який ще досі тоне в морі крові й нікчемності». «Хай ясна ідея... веде... все вище й вище на сонячний шлях волі і щастя великого українського народу й до вселюдського братства й любові.

І коли наша боротьба за волю така важка і кривава, то не падаймо ні на хвилю в темряву розпуки, бо

Через сльози і терпіння

Шлях веде до просвітління:

Хто боровся, скутий тьмою,

Тому сонце — мрія мрій».

Стислий переказ змісту. Штранцінгер, який просувався зі своїми шістьма товаришами, раптом зупинився. Він був сліпий, і скрипка — те єдине, що лишила йому воєнна доля. Іти більше не міг, сказав, що залишиться тут. Товариші сказали, що залишаться з ним. Підійшов старий серб-охоронець, націлився на Сабо. Той ударив його палицею по голові. У сумці в стражника були патрони, але ні крихітки їстівного. Навколо були засніжені гори, урвища й безодні, скрізь чигала смерть. Ніде й сліду людей. Якщо й зустрінуть хату албанця, то й там їх чигає куля. Втома тягне всіх додолу, але сідати не можна — замерзнеш одразу.

Тільки наче з-поза сумерків, з безкраїх засвітів, із-за океану ніжно тихенько щось гомонить: «Тату, тату!» Син.

Треба вогню, без нього загинуть. Знайшли якийсь корч, відірвали від нього, що могли, але мокрі гілочки не загорялися. Книжки Шекспіра, Ґете, Канта спалили ще три дні тому. Кожен відірвав від себе шмат сухого одягу, але й це не допомогло. Потрібний був цілий одяг. Значить, хтось заради загального добра мусив померти. Але всі хотіли жити. Тоді вирішили, що помре найслабший. Вони будуть скакати, танцювати навколо того корча, поки хтось не впаде. «Без найменшої тіні спротиву почали скакати людські скелети, замерзлі з морозу, смертельно вичерпані голодом, бігати і скакати довкола корча. Лише одна думка вводила в рух їх закостенілі ноги: «Скачи, скачи і витримай... а то, може, твої власні товариші тебе доб'ють!» Почався дикий танець. Героєві-оповідачеві хотілося впасти, скочити в безодню, але слабенькі ручки сина, які він ніби відчував на шиї, тримали його.

Добровський сміявся й показував елегантні фігури танцю, бо був колись балетмейстером. Сказав, щоб товариші уявили собі, що танцюють на балу з прекрасними дамами, котрим говорять компліменти, яких цілують.

Один упав знесилений, але зараз же підхопився, як м'ячик, боячись виявитися найслабшим. Бояні заплакав і став кликати маму. Добровський розмовляв з коханою жінкою, говорячи, щоб не лякалася його теперішнього вигляду. «Адже ви знаєте, звідкіля у мене мертвецькі руки і щоки? З грому гармат, із тяжких ран душі і тіла, з голоду й розпуки вони. З геройської боротьби за ваші товстенькі щоки й руки, за ваші золоті намиста й жемчуги. Та коли я гинув серед куль у ямі, вам не стало терпцю ждати на мене». Тепер він уже не плаче, як тоді, лише сміється. Бояні не міг більше скакати, хотів кинутися в прірву, але йому не дали. Він подивився на кожного з товаришів і закликав маму на порятунок. Сабо глянув на нього й сказав співчутливо, що й він людина, хай той не думає погано про нього. Бояні всміхнувся, попросив передати якісь гарні слова його мамі й заспокоїти її, що помер він у теплій хаті на м'якій постелі.

Товариші стягли з трупа вбрання і розпалили вогонь. «Важке мовчання перебив Добровський: «Оце має бути людська доля! Вродилася людина, плакала, сміялася, співала, навчилася ходити і причимчикувала, сердешна, аж сюди, щоби після найстрашніших мук покластися тут, у тій проклятій льодовій пустині на спочинок.

— Прокляте те життя, в котрому слабший мусить згинути, щоб дужчий міг жити».

Коментар.

Історичний матеріал Першої світової війни став для О. Турянського предметом художнього узагальнення. Письменник показав боротьбу в людині біологічних інстинктів і духовної волі до життя, підніс загальнолюдські цінності — дружбу, вірність, гуманізм, любов до рідних та батьківщини, що єднають людські серця, звільняють і просвітлюють душу.

Богдан-Ігор Антонич

Біографічна скринька

Богдан-Ігор Антонин— український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець.

5 жовтня 1909. Народився в с. Новиця, Горлицький повіт, Лемківщина, тепер територія Польщі, в родині греко-католицького священика Василя. Справжнє прізвище батька було Кіт, яке родина змінила перед народженням єдиного сина. Мати майбутнього письменника, Ольга Волошинович, походила із села Липовець Сяноцького повіту.

Початкову освіту майбутній поет здобував під наглядом приватної вчительки.

Упродовж 1920—1928 р. р. навчався у гімназії гуманітарного типу імені Королеви Софії у Сяноку. З першого і до останнього класу Антонич відзначався як кращий учень.

Протягом 1928—1933 р. р. Антонич — студент Львівського університету Яна Казимира, де навчався на філософському факультеті (спеціальність — польська філологія).

Ще під час навчання в університеті Антонич пристрасно включився в літературне та громадське життя столиці Західної України, був членом гуртка студентів-україністів при Науковій секції Товариства «Прихильників освіти», наполегливо почав вивчати нюанси української мови, вчитуючись не тільки в словники та граматично-лінгвістичні підручники, але також у твори поетів Радянської України.

Перший свій вірш поет опублікував 1931 року у пластовому журналі «Вогні». Потім він розміщував поезії у багатьох періодичних виданнях. Вів літературну хроніку у часописі «Дажбог».

Крім того, він випробовував свої сили у прозі та драматургії. Залишилася незакінчена новела «Три мандоліни» та великий фрагмент повісті, що мала називатися «На другому березі». Він склав лібрето до опери «Довбуш», що її мав написати Антін Рудницький.

6 липня 1937 р. Помер Антонич на двадцять восьмому році життя. Після перенесеного апендициту та наступного запалення легенів перевтомлене довгою і високою гарячкою серце не витримало. Похований письменник на Янівському цвинтарі у Львові.

Визнання

Після його смерті та входження Західної України в склад УРСР Антонич, як аполітичний поет-містик, був заборонений; інтерес до нього виник лише в 1960-і роки в українській діаспорі, а потім й у СРСР. Його вірші перекладені багатьма мовами. У 1989 році у Львові встановлена меморіальна дошка на Городоцькій вулиці, буд. 50, де він жив. Меморіальна дошка Антоничу встановлена й на його батьківщині в Новиці (Польща).

Зелена Євангелія

Весна - неначе карусель,

на каруселі білі коні.

Гірське село в садах морель,

і місяць, мов тюльпан, червоний.

Стіл ясеновий, на столі

слов'янський дзбан, у дзбані сонце.

Ти поклоняйся лиш землі,

землі стобарвній, наче сон цей!

Вірш «Зелена Євангелія» — це гімн природі, весні, землі, де все це гармонійно поєдналося. Захоплюють тонкі й незвичні спостереження: дійсно, хіба заметіль із пелюсток квітучих абрикосів (морель) не нагадує карусель? І місяць інколи буває червоним, як тюльпан. Земля стобарвна, і весело ловити сонце в дзбан (глечик), радіти йому, цінувати миті життя. 

Євген Маланюк

Євген Маланюк - визначний поет і літературознавець, культуролог й автор мистецьких есе та історичних розвідок, палкий патріот України й гуманіст. Його творчість справляла велике враження не тільки на митців «Празької школи», але й на всю українську лірику XX ст.

Біографічна скринька.

20 січня 1897 рік - народився Євген Филимонович Маланюк в селищі Архангород на Херсонщині (нині Кіровоградська область) в родині українців козацько-чумацького походження. Батько майбутнього поета проводив просвітницьку роботу на селі, ставив вистави, організував читальню; мати захоплювалася поезією.

1914 р. - закінчив Єлисаветградське реальне училище, вступив до Петербурзького політехнічного інституту.

3 початком Першої світової війни Маланюк став слухачем Військової школи в Києві.

1916 р. - Маланюка направляють на Південно-Західний фронт.

1917 р. - переходить на бік УНР, працював в Генеральному штабі України, став ад'ютантом генерала Василя Тютюнника.

1920 р. - інтернований до Польщі (табори біля Каліша).

Погляди Є. Маланюка: література має формувати в читача національну свідомість і державницьку волю, не втрачаючи своєї мистецької самобутності й не стаючи ілюстрацією до партійної ідеології.

1923 р. - переїхав до Чехії, вступив до Української господарської академії в Подєбрадах на гідротехнічне відділення інженерного факультету. Після завершення навчання працює у Варшаві.

Видання збірок «Стилет і стилос» (1925) та «Гербарій» (1926), у яких
Є. Маланюк виявив себе як митець державницького мислення, який болісно роздумує над уроками й причинами втрати Україною незалежності.

1929 р. - організував літературне угрупування «Танк», редагував журнал «Мир», згодом співпрацював тільки з «Вісником» під впливом Д. Донцова.

Викладання математики, української мови в табірній гімназії у Регенсбурзі. Активно співпрацює з МУРом.

1949 р. переїзд до Нью-Йорка. Працює чорноробом, креслярем, але не припиняє активної діяльності на літературній ниві. Маланюк – почесний голова об'єднання українських письменників у діаспорі «Слово», дружить з поетами нью-йоркської групи.

16 лютого 1968 р. - помер Є. Ф. Маланюк, похований на нью-джерському цвинтарі Баунд Брук, названому американськими українцями «нашим Пантеоном».

Творча спадщина.

Творчість Євгена Маланюка поділяється на два періоди:

1pp.: вихід збірок «Стилет і стилос» (1925) та «Гербарій» (1926), «Земля і залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939), «Вибрані поезії» (1943);