Іван Нечуй-Левицький (стр. 19 )

1938 р. вступив до Харківського університету.

1941 р. добровольцем пішов на фронт.

Після демобілізації закінчив Дніпропетровський університет.

1pp. - як результат палкого авторського бажання «воскресити» загиблих бойових побратимів окремими частинами виходить роман-трилогія «Прапороносці» у журналі «Вітчизна». О. Гончара приймають до Спілки письменників, нагороджують двома Державними преміями (Сталінськими).

1947 р. - надрукована повість про полтавських підпільників «Земля гуде».

1949 р. - упорядкована й вийшла у світ збірка «Новели», написана під свіжим враженням від фронтових спогадів: «Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають». Найромантичнішою з-поміж цих новел є «Модри Камень». У ній розповідається про несподіване кохання, що прийшло до радянського бійця і словацької дівчини Терези, завдяки війні та водночас усупереч їй.

У 50-х роках - О. Гончар завершує й публікує повісті «Микита Братусь», «Щоб світився вогник», дилогію про громадянську війну й революцію в Україні «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957).

1960 р. - поява роману «Людина і зброя» (удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка 1962 p.).

1968 p. - надруковано роман у новелах «Тронка» (нагороджено Ленінською премією 1964 p.).

1968 p. - поява «багатостраждального» роману «Собор». Цей твір мало не скинув з п'єдесталу визнаного вже владою класика «соціалістичного реалізму». Автора розкритиковано, а «Собор» був 20 років заборонений, викликаючи цим ще більший читацький інтерес. Відразу ж після критики, щоб урятувати своє високе становище, О. Гончар змушений був «виправлятися». Так з'явилися романи:

1970 р. - «Циклон»;

1973 р. - повість «Бригантина»;

1976 р. - «Берег любові».

У цих творах порушено важливі суспільні проблеми, але такі, що вже не дратували владу.

1985 р. - Олесь Гончар лише через 40 років укладає окрему книжку фронтових віршів, яку так і назвав - «Фронтові поезії». То були думки й переживання звичайного солдата.

14 липня 1995 р. - Олесь Гончар помер.

Роман «Собор» (1968)

За жанром «Собор» - проблемно-філософський роман, у якому важливі соціальні та на­ціональні проблеми розглядаються з точки зору вічних гуманістичних істин, якими мусить керуватися людська цивілізація, щоб не прийти до свого остаточного руйнування і знищення.

Твір складається з багатьох розділів, у кожному з яких представлено конкретного героя. Але долі всіх персонажів тим чи іншим чином пов'язані із собором, який є центральним образом твору. Це символічний образ, який уособлює в собі духовне начало українського народу, здійснює зв'язок поколінь, є духовним суддею людських діянь з погляду вічності. Собор увібрав у себе довершеність і гармонію, витончену красу і внутрішню силу. Тому він сприймається як жива істота: «Вночі собор молодіє. Зморшок часу на ньому не видно...».

Проте найголовнішою у творі є тема збереження духовних святинь, без яких людина перестає бути людиною. Саме в ставленні до собору розкриваються всі персонажі твору. Вони ніби поділяються на два умовні табори - захисників цієї величної споруди та недругів.

Духовно багатими і чистими постають перед нами жителі приміської окраїни. У кожного з героїв твору своя доля, історія, шлях. Але їх єднає моральна чистота, виражена у їхньому ставленні до праці, до природи, культури свого народу. Душі Єльки Чечіль і Миколи Баглая, Віруньки й Івана Баглая, Ізота Лободи і Ягора Катратого такі ж чисті, як прозорі води Скарбного. Ніякий бруд не може торкнутися їхніх сердець. Але Володька Лобода, якого в селі прозвали «батькопродавцем», «юшкоїдом», є морально зіпсованою людиною.

У центрі твору - проблема духовності сучасної людини, точніше - сучасного українця. Тому вона так тісно пов'язана з проблемами батьків і дітей, наступності поколінь, збереження історичної пам'яті та національної гідності, проблемами національного нігілізму, відступництва від свого народу.

Григір Тютюнник

Григір Тютюнник - прекрасний новеліст - належить до тих письменників, які у звичайних буденних реаліях життя бачили їхню глибинну сутність, закономірність суспільних процесів.

Біографічна скринька.

 Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 р. у с. Шилівка на Полтавщині.

Батька майбутнього письменника заарештували як ворога народу, що не могло не позначитися на долі сім'ї.

Значний вплив на формування письменницького таланту Григора відіграв його старший брат Григорій (також письменник).

І95І - І954 p. p. - служба в морфлоті.

І96І р. - оповідання російською мовою «В сумерках».

I962 p. - Григір Тютюнник закінчив філологічний факультет Харківського університету.

З I963 р. - живе у Києві, працює в редакції газети «Літературна Україна», згодом - у сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка, у видавництвах художньої літератури «Дніпро», «Молодь», «Веселка», «Радянський письменник».

I966 р. - вихід першої збірки оповідань «Зав'язь», яка продовжувала кращі традиції В. Стефаника і Г. Косинки.

І969 р. - збірка прози «Деревій».

І972 р. - «Батьківські пороги».

І975 р. - «Крайнебо».

І978 р. - «Коріння».

I976 р. - повість «Климко».

І978 р. - повість «Вогник далеко в степу».

І980 р. - присуджена республіканська премія імені Лесі Українки за твори для дітей.

7 березня І980 р. - покінчив життя самогубством, похований на Байковому кладовищі.

Творча спадщина.

Чотири десятки оповідань і новел, п'ять повістей, кілька нарисів, рецензій, кіносценарій за романом Григорія Тютюнника «Вир», твори для дітей.

Особливості творчості Григора Тютюнника:

- у невеликому за обсягом творі (оповіданні, новелі) уміло розкривав внутрішній світ героїв;

- проза сповнена багатством асоціацій, живих народних типів, психологічним, філософським змістом;

- улюблений жанр письменника - оповідання;

- тематика торкається проблем українського села («Перед грозою», «На згарищі»), процесів міграції сільських жителів до міста («Син приїхав», «Оддавали Катрю»);

- головні герої - прості люди, непомітні, з особливою душевною структурою, відчуттям світу, його багатобарвності;

- у творах для дітей - діти, обпалені війною (повість «Облога», «Климко», «Вогник далеко в степу»), зображує конкретних людей у конкретних обставинах;

- наскрізно проходить проблема бездуховності, споживацтва, відступництва від рідного, проблема людського існування на землі;

- у творах майже немає відступів, одразу подаються яскраві життєві діалоги, подія, що є зав'язкою твору;

- автор не моралізатор: він не повчає читача, дає йому право самому оцінювати героїв;

- особливу увагу автор звертає на мову героїв;

- «млявість» сюжету та ін.

«Три зозулі з поклоном»

Новела «Три зозулі з поклоном» - у певній мірі автобіографічний твір (новела - згадка про репресованого у 1937 р. батька).

«Присвячено Любові Всевишній».

Написано під впливом почутої пісні «Летіла зозуля через мою хату» у виконанні сліпого бандуриста.

Пояснення назви:

- щоб позбавити кохану людину, якій не могли відповісти взаємністю, мук, через старця чи малу дитину передавали «Три зозулі з поклоном», що означає: «Забудь, покинь, залиш, відпусти»;

- зозуля гнізда не мостить, тобто людина має розуміти: кохання приречене.

У творі представлена життєва ситуація - любовний трикутник (Марфа Яркова - Михайло (батько оповідача) - Соня).

Новела містить яскраві деталі - «татова сосна» як пам'ять про батька, людину, невинно загублену (для родичів та односельців), символ рідного дому, трепетна надія на повернення (для Михайла).

Особливості композиції:

- три сюжетні лінії, пов'язані одним почуттям ЛЮДИНИ;

- є обрамлення;

- у кожному фрагменті є інший головний герой, але у центрі твору - Марфа.

«Зав'язь»

Особливості твору:

- розповідь про перше кохання, ніжне й тремтливе;

- письменник вихоплює з життя одну мить - побачення коханих, відтворює психологічний стан героїв (Миколки і Соні);

- наявність художніх психологічних деталей, які створюють картину зародження першого кохання (зав'язь на деревах, сніг у проваллі тощо);

- розповідь від першої особи - прийом, що допомагає автору «оголити» переживання юнака від зустрічі з дівчиною;

- лексичне багатство (використання синонімів);

- символічна назва новели: йдеться не тільки про зав'язь на деревах, а й про народжуване весняне світле почуття, про «вічну загадку любові»;

- утверджується думка про необхідність захищати від усілякого лиха і зав'язь плоду - основу нового врожаю, і перше кохання - символ вічності життя.

Василь Земляк

Васи́ль Си́доровичЗемля́к (справжнє прізвище — Ва́цик; * 23 квітня 1923, Конюшівка — † 17 березня 1977, Київ) — український письменник, кіносценарист, лауреат Шевченківської премії.

Біографічна скринька.

23 квітня 1923 року. Народився в селі Конюшівці (нині Липовецького району Вінницької області).

Його вабило небо, й він, сільський хлопець із Вінниччини, став курсантом авіаучилища в Харкові

Учасник Великої Вітчизняної війни. Був партизаном і звідав увесь драматизм боротьби з окупантами в їхньому тилу

1950 р. Закінчив Житомирський сільськогосподарський інститут.

1956, 1957 р. р. Поява друком двох його повістей — «Рідна сторона» та «Кам'яний Брід» - присвячені темі українського повоєнного села.

1956 — 1963 р. р. Працює на Київській кіностудії ім. Олександра Довженка, створює низку сценаріїв, названих, утім, кіноповістями, — «Олесь Чоботар», «Новели Красного дому», «Останній патрон».

1960 р., 1966 р. Творче змужніння Василя Земляка як письменника, що вже мав власну тему й своєрідний стиль, засвідчили два наступні його твори — повісті «Гнівний Стратіон» і «Підполковник Шиманський», які явили читачеві вже досвідченішого й сформованішого автора.

В 1роках. Головний редактор Київської кіностудії.

Жив у Києві.

1971 р. Поява «Лебединої зграї» яканайпереконливіше засвідчила висхідний напрям його творчості й стала вінцем пошуків у галузі стилю та характерології, ввібравши в себе весь попередній досвід Земляка-прозаїка. «Зелені Млини» доводили сюжет цього роману до часів війни. Задумані були й виношувались «Веселі Боковеньки», третя частина твору, який мав би розгорнутися в епопею. Але цілком здійснити задумане Землякові не судилося… Письменник на тривалий час став об'єктом дискусій про українську прозу 1970-х років.

1976 р. Друга книга - «Зелені Млини».

1978 р. Твір «Зелені Млини» був відзначений Державною премією України імені Тараса Шевченка, витримав упродовж небагатьох років кілька видань.

1р. р. В останні роки життя Василь Земляк створив трагедію «Президент», присвячену боротьбі й смерті національного героя Чилі СальвадораАльєнде.

Кінематографічна діяльність: автор багатьох повістей, сценаріїв фільмів: «Люди моєї долини» (1960, у співавт.); «Новели Красного дому» (1963); «Дочка Стратіона» (1964, у співавт.); «На Київському напрямку» (1967, співавтор і режисер ); «Важкий колос» (1969, у співавт.); «Відвага» (1971); «Вавилон-ХХ» (1980, співавтор і режисер І. В. Миколайчук).

17 березня 1977 року. Василь Сидорович Земляк помер. Похований на Байковому кладовищі.

«Лебедина зграя»

Жанр. Роман-дилогія В. Земляка «Лебедина зграя» — це новітній бурлеск, вияв опозиції до обов'язкового на той час дотримання вимог соціалістичного реалізму.

Традиційний зміст поданий у модерній формі, де поєднуються реальне життя, художня умовність, символізм образів (лебедина зграя, гойдалка, Вавилон, цап), гротеск та іронія. Перед читачами постає ціла галерея образів селян-трудівників, хуторян, тисячолітніми узами прив'язаних до землі, до худоби, філософів і людей, відданих громаді, ідеї та безпринципних зрадників, заздрісників. Український народ подається у всьому своєму багатоголоссі, в переплетінні доль. Але переважну більшість їх єднає любов до рідної землі, до свого Вавилона.

Зміст «Лебединої зграї» і «Зелених Млинів», здавалося б, зовсім неважко окреслити, взявши до уваги зовнішньоподієве начало дилогії. Це, перш за все, втілена в образі села Вавілон історія українського Побужжя, починаючи з пореволюційних подій, коли виникали комуни й точилася смертельна «класова» боротьба, й кінчаючи визволенням краю навесні 1944-го від фашистських окупантів. Елементи умовності, фантастики, гротеску допомагають читачеві помічати в історії й історіях вавілонських не тільки пряме, а й додаткове, друге значення, що асоціюється не просто з ідеєю, а з її філософічністю. Не випадково майже все, що відбувається у Вавілоні чи поблизу нього, знаходить відповідний коментар в устах доморощеного, «самодіяльного» філософа Левка Хороброго.

У цьому творі проблема оповідача взагалі належить до особливо складних і значущих, оскільки йдеться не про стиль, не так про точку зору, як про оцінну позицію — героїв, автора, читача.

Однак події, зображені в романі-дилогії, без будь-якої двозначності адресовані в життя, в реальність з конкретним змаганням сил, соціально, історично породжених. У «Лебединій зграї» це — бідняки, яких об'єднують у комуну, а з іншого боку, на другому полюсі — багатії, колишні власники — Бубели, Гусаки, Раденькі тощо. Мабуть, тільки Явтушок Голий стоїть посередині, вагаючись, перебігаючи з табору в табір залежно від політичної погоди. Щоправда, деякий час намагається лишитися не те щоб «над», а «побіля» поєдинку й «філософ» Левко Хоробрий.

Одна з найприкметніших ознак твору — багатство й виразність соціально-психологічного типажу героїв, розмаїття живих, тонко вималюваних характерів. Максим Тесля і Клим Синиця, «поет-сировар» Володя Яворський і Лель Лелькович, Орфей Кожушний і його (та, власне, не його) Мальва, брати Соколюки й Харитон Гапочка, Явтушкова Пріся й Паня Ластовенко, навіть зовсім епізодичні персонажі, як-от Тихін та Одарка, що любили обідати по сусідах надурняка, — кожен постає перед нашим зором як живий, думає, говорить і діє по-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи». А разом узяті вони й утворюють ту цілісність, ім'я якій народ — у конкретно-історичній соціальній його характеристиці.

За багатством деталей і подробиць майже ніде не губиться значущість: різні «побіжні» описи, сцени, міркування не просто цікаві, а й важливі, змістовні з погляду загальної ідеї твору (хоч тут, треба визнати, відбилися ідеологічні домінанти тодішньої радянської літератури, зокрема у трактуванні «революційного перетворення» дійсності та «соціалістичного будівництва»). Образ Явтушка — одне з найбільших досягнень автора — не виняток у цьому плані, так само як і яскраві описи побуту, звичаїв, сільського життя загалом.

Діалектика життєвих змін і сталості «основ життя» — це стихія Василя Земляка, Вавілон із його глибинними традиціями перетворюється, можна сказати, в нас на очах, щоб під кінець роману «вичерпати себе історично і соціально» (мовиться, правда, про назву) та стати Веселими Боковеньками. Разом з тим, є й у Вавілоні, й у Глинську, й у тих Веселих Боковеньках щось вічне, неперехідне — як народ, що тут живе й буде жити. Нащо вже Явтушок, цей гріх Вавілона, — його ненадія й непевність, а й він під кінець «знаходить себе» у благородному ділі. І Левко Хоробрий, не без філософського натяку, так підсумовує його життєвий шлях: «Він оживе в синах, в онуках і правнуках, і буде сукатися його ниточка в народі, доки існуватиме любов до землі й доки житиме носій тієї любові — селянин, з усіх суспільних витворів людських, може, найскладніший і найсуперечливіший». Вірний собі автор не втримується, щоб і тут не підправити високості цих слів уже Прісиним висновком у стилі цілого роману: «Згадаєте мене, що цей диявол переживе і сам Вавілон…».

Валерій Шевчук

Вале́рій Олекса́ндрович Шевчу́к (* 20 серпня 1939, Житомир) — український письменник-шістдесятник, майстер психологічної і готичної прози, автор низки літературознавчих та публіцистичних праць, інтерпретатор українського літературного бароко.

Біографічна скринька.

20 серпня 1939 р. Валерій Шевчук народився у родині шевця в Житомирі.

1956 р. Після закінчення школи хотів стати геологом, але, розчарувавшись у геології, поїхав до Львова вступати у Львівський лісотехнічний інститут. Не вдалося - і Валерій повернувся додому. Працював на ремонті Житомирського сільськогосподарського інституту (тепер — Житомирський національний агроекологічний університет) будівельним підсобником. Особливе враження справили на майбутнього письменника книга Д. Багалія «Григорій Сковорода — український мандрований філософ» і твори І. Франка, що, за висловом самого Шевчука, «встановило основи мого світогляду».

У 1957 р. В. Шевчук закінчив технічне училище і був відправлений на роботу на бетонний завод.

У 1958 р. Поступив на історико-філософський факультет Київського університету. Навчаючись, налагодив стосунки з літературними студіями: «Січ» (студія імені В. Чумака) і «Молодь», писав вірші, з 1960 р. почав писати новели.

У 1961 р. Дебютував оповіданням «Настунька» про Т. Шевченка в збірнику «Вінок Кобзареві», що вийшов у Житомирі.

Навесні 1961 р. Літературна студія «Січ» видала стінну газету «Заспів», в якій було надруковано оповідання В. Шевчука «Щось хочеться».

У 1961 р. В. Шевчук написав 18 коротких новел і першу статтю «С. Васильченко в Коростишівській семінарії» для житомирського збірника, наступного року написав 20 новел, частину з яких надрукував переважно в журналах «Вітчизна» та «Літературна Україна».

Після закінчення університету Валерія Шевчука було відправлено до Житомира власним кореспондентом газети «Молода гвардія». У листопаді був призваний до армії, служив у Мурманській області. В армії знову почав писати вірші, не припиняючи роботи над прозою.

У 1965 р. Повернувся додому саме в той час, коли почалися масові політичні арешти серед української інтелігенції, був у кінотеатрі «Україна», протестуючи проти масових репресій. У вересні влаштувався в науково-методичний відділ музеєзнавства, який містився в Києво-Печерській лаврі.

У 1966 р. Закінчив повість «Середохрестя», в якій відбив враження від студентського життя. Арештували його брата, тому Валерій змушений був звільнитися з роботи.

У 1967 р. Вийшла книжка «Серед тижня». В. Шевчук став членом Спілки письменників України.

У 1969 р. Написав повість «Золота трава» і перший варіант повісті «Мор». Писав історичні й фольклорно-фантастичні оповідання, статті, вийшла книжка «Вечір святої осені», в якій було надруковано вісім нових оповідань. У важкі сімдесяті роки твори письменника майже не друкували, тому він змушений був писати «для себе».

Протягом 1979 — 1999 pp. Валерій Шевчук видав такі книги: «Крик півня на світанку» (1979), «Долина джерел» (1981), «Тепла осінь» (1981), «На полі смиренному» (1983), «Дім на горі» (1983), «Маленьке вечірнє інтермеццо» (1984), «Барви осіннього саду» (1986), «Три листки за вікном» (1986), «Камінна луна» (1987), «Птахи з невидимого острова» (1989), «Дзиґар одвічний» (1990), «Дорога в тисячу років» (1990), «Панна квітів» (1990), «Із вершин та низин» (1990), «Стежка в траві. Житомирська сага» (у 2 т., 1994), «У череві апокаліптичного звіра» (1995), «Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення» (1995), «Око прірви» (1996), «Жінка-змія» (1998), «Юнаки з вогненної печі» (1999), «Біс плоті» (1999) та ін.

У 1986 р. В. Шевчуку присвоєне звання «Заслужений діяч польської культури», наступного року він був удостоєний Шевченківської премії за роман «Три листки за вікном».

З 1988 р. Валерій Шевчук — ведучий історичного клубу «Літописець» при Спілці письменників України.

У 1999 р. Був нагороджений «Орденом князя Ярослава Мудрого» V ст.

На сьогоднішній день В. Шевчук — викладач Київського національного університету ім. Т. Шевченка, ведучий історико-суспільних циклових річних програм Українського радіо: «Козацька держава», «Київ, культурний і державний», «Загадки і таємниці української літератури», «Цікаве літературознавство».

29 листопада 2011 року. Започаткована в Інституті філології та журналістики Житомирського державного університету імені Івана Франка премія Валерія Шевчука (Премія Шевчука) — українська літературна премія, творча відзнака за кращу книгу прози, видану українською мовою.

У творчості В. Шевчука умовно можна виділити три основні напрямки: історична проза, твори, що відображають сучасне життя, літературознавчі праці.

«Дім на горі»

Композиція. Роман-балада "Дім на горі" складається з двох частин.