Іван Нечуй-Левицький (стр. 8 )

Урбанізм - в мистецтві і літературі - змалювання і описи великих міст, динаміки їхнього життя...

Напрямок в містобудуванні ХХ ст., який передбачає неминучість і необхідність створення мегаполісів (міст-гігантів) з надвеликими і надвисокими будівлями.

Авангарди́зм (від фр. avant — попереду та garde — охорона) — термін на означення так званих «лівих течій» у мистецтві, радикальніших, ніж модернізм. Комплекс явищ у мистецтві XX ст., якому притаманне прагнення до радикального оновлення змістовних та формальних принципів творчості, і як наслідок, відмова від канонів мистецтва епох, що передували йому. Авангардизм проявився у цілій низці течій та шкіл (фовізм, кубізм, футуризм, абстракціонізм, дадаїзм, сюрреалізм, експресіонізм, конструктивізм, імажизм) — торкнувся різних царин мистецтва (живопис, скульптура, архітектура, література, музика, кіно). Мистецтво авангардизму складне і суперечливе, воно містить у собі продуктивні пошуки нових художніх форм і бачення світу. Серед його експериментів є невдалі «одноднівки», данина швидкоплинній моді, але залишається й те, що визначило нові імпульси в культурі нашого часу.

Максим Тадейович Рильський

Біографічна скринька

19 березня 1895 р. Максим Рильський народився в Києві. Його батько, етнограф, громадський діяч і публіцист Рильський Тадей Розеславович, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського і княжни Трубецької. Мати - Меланія Федорівна, була простою селянкою з села Романівки (нині Попільнянського району Житомирської області).

1902 р. Помер батько, і родина переїхала з Києва до Романівки. Максим спершу навчався в домашніх умовах, потім у приватній гімназії в Києві.

Змалку познайомився з композитором М. Лисенком, етнографом, дослідником і збирачем українських народних дум та пісень Д. Ревуцьким, актором і режисером П. Саксаганським, етнографом та фольклористом О. Русовим, які справили на нього великий вплив. Деякий час він жив і виховувався в родинах М. Лисенка та О. Русова.

1915—1918 р. р. Після приватної гімназії Рильський навчався на медичному факультеті Київського університету Св. Володимира, потім на історико-філологічному факультеті Народного університету в Києві, заснованому за гетьмана Павла Скоропадського, але жодного з них не закінчив. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою.

1р. р. Вчителював у селі, зокрема й у Романівці, а також у київській залізничній школі, на робітфаці Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти.

1907 р. Надруковано перший його вірш.

1910 р. Перша юнацька збірка поезій «На білих островах».

1918 р. Першою вже зрілою, що визначила появу видатного поета, була збірка «Під осінніми зорями».

1920-ті р. Рильський належав до мистецького угрупування «неокласиків», переслідуваного офіційною критикою за декадентство і відірваність від сучасних потреб соціалістичного життя.

Протягом десятиріччя вийшло десять книжок поезій, серед яких «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги» (1929), та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема 1927 року — переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш».

1931 р. Арештований НКВС, після чого майже рік просидів у Лук'янівській тюрмі. Його товариші-неокласики М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані й загинули в концтаборах.

1932 р. Після ув'язнення творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору і був зарахований до числа офіційних радянських поетів. Його творчість поділилась на два річища — офіційне та ліричне, в останньому йому вдавалося створити незалежні від політики, суто мистецькі твори, які пережили його.

У радянську добу Рильський написав тридцять п'ять книжок поезій, кращі серед яких — «Знак терезів» (1932), «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір», «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь», «Зимові записи» (1964); чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів зі слов'янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства та літературознавства.

1943 р. Обрано академіком АН УРСР.

1944—1964 р. р. Максим Рильський був директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України.

1960 р. Присуджено Ленінську премію.

1943, 1950 — Державну премію СРСР.

24 липня 1964 р. Рильський. Поховано його у Києві, на Байковому кладовищі.

Неокла́сики — група українських поетів та письменників-модерністів початку 20 століття.

Неокласицизм (з грецької новий і зразковий) — течія в літературі та мистецтві, що з'явилась значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм виник в західноєвропейській літературі в середині XIX ст. До групи українських неокласиків у 20-х роках XX ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці. Неокласики позиціонували себе як естетів і жорстко протиставляли себе народництву і романтизму. Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського модернізму. Основні ознаки творчості: відсутність ідейної заангажованості, орієнтація на античність, інтелектуалізм, елітарність (поети-неокласики були водночас академічними літературознавцями, перекладачами).

Те, що неокласики прагнули впроваджувати в своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалось невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935 р. були заарештовані М. Зеров, Павло Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, в підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим. Проходив у цій справі і неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен (О. Бургардт), скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування і не повернувся. А М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р. Неокласики належать до так званих письменників доби розстріляного відродження.

Вітаїзм. Також – віталізм (від лат. vitalis – життєвий). Стильова течія початку ХХ ст., проявилася у кількох модерністських напрямах (неоромантизм, футуризм, експресіонізм). Головна ознака – відтворення безперервного потоку життя, погляд на людину як на біологічну істоту. Джерело вітаїзму – вчення Ф. Ніцше про "діонісійське" (темне, інстинктивне) начало культури. В українській літературі вітаїзм також стверджував життєвість, незнищенність нації. Представлений творами М. Хвильового, Є. Маланюка, О. Ольжича, У. Самчука.

«Троянди й виноград»

У поезії «Троянди й виноград» (1955) виступають герої, для яких праця стала не лише життєвою потребою, а й творчістю. Це дівчина-колгоспниця, машиніст і молодий агроном-селекціонер. Їм усім властиве захоплення природою, красою світу, невтомність у роботі. Праця дає людям поетичне натхнення, сповнює серця відчуттям радості буття. Остання строфа — своєрідне філософське узагальнення. Поет майстерно користується зоровими і слуховими образами. Незабутнє враження справляє гармонія чорних і червоних кольорів у рядках:

...так же хороше над чорним ґрунтом мак

Переливається, мов полум'я червоне.

Пишне квітування маку над чорною ріллею стало можливим завдяки людській праці. Тільки в праці створюється все, чим живе на світі людина. Праця не з примусу, а за покликом серця приносить моральне задоволення і щастя в житті, робить його цілеспрямованим. Через символiчнi образи троянд i винограду гли­боко й поетично розкрито радiсть повнокровного буття людини, мудро показано, в чому полягає сенс, глибина ïï щастя:

Ми працю любимо, що в творчість перейшла,

І музику палку, що ніжно серце тисне,

У щастя людського два рівних є крила:

Троянди й виноград, красиве і корисне.

Ці рядки, в яких висловлена основна думка поезії,— щастя людини в красі творчої праці,— якнайкраще характеризують духовний світ наших сучасників.

«Мова»

І в поетичних творах, і в наукових працях М. Рильський закликав бути уважними до рідної української мови. Блискучий знавець її скарбів, поет звертався до сучасників і наступних поколінь:

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову. Пильно й ненастанно

Політь бур'ян. Чистіша від сльози

Вона хай буде. Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм живим життям.

Прислухайтесь, як океан співає —

Народ говорить. І любов, і гнів

У тому гомоні морськім. Немає

Мудріших, ніж народ, учителів;

У нього кожне слово — це перлина,

Це праця, це натхнення, це людина.

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля,

Не майте гніву до моїх порад

І не лінуйтесь доглядать свій сад.

Поет радить вчитись у народу, в якого «кожне слово — це перлина, це праця, це натхнення, це людина», частіше заглядати до словників. Він наголошує на потребі домагатися високої мовної культури: «Не тільки в художній літературі, а й у кожному слові людському увага до мови – доконечна річ для того, щоб думка знайшла свою справжню, кришталеву форму».

Євген Павлович Плужник

Євген Павлович Плужник (літературний псевдонім Кантемирянин; (* 14(26) грудня 1898, Кантемирівка, Воронезька губернія — 31 січня 1936, Соловки) — український поет, драматург, перекладач.

Біографічна скринька

14(26) грудня 1898 р. Євген Плужник народився у слободі Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губернії (Східна Слобожанщина). Деякий час вчився у Воронезькій гімназії (виключений за участь у нелегальних гуртках), пізніше — у Ростові-на-Дону, Боброві (Воронежчина).

1918 р. Родина переїздить на Полтавщину, де Є. Плужник працює вчителем мови та літератури. Згодом навчався у Київському зоотехнічному інституті, де працював чоловік його сестри, навчання покинув, щоб стати актором.

1921 р. Працює у Київському музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка, де вчився у відомого тоді професора Володимира Сладкопевцева разом із В. Строєвим та В. Осєєвою. Попри успіхи у навчанні був змушений покинути його через туберкульоз.

1923 р. Одружився з Галиною Коваленко. Дітей не мали. 1943 року Г. Коваленко емігрувала до Львова, згодом до Німеччини і зрештою до США. Написала спогади про поета. Її сестри Марія Юркова та Таїсія Коваленко берегли пам'ять про поета та сприяли його реабілітації і перевиданням.

1926 р. Хвороба загострилася. Однак поет вижив («Ти знаєш, якщо дуже захотіти, можна і не вмерти…»). Лікування проходив у Ворзелі. Відтоді двічі на рік — в Криму або на Кавказі.

4 грудня 1934 р. Заарештований НКВС. Звинувачений у належності до націоналістичної терористичної організації.

Березень 1935 р. Виїзною Військовою колегією Верховного суду разом з Г. Епіком, М. Кулішем, В. Підмогильним, О. Ковінькою та ін. засуджений до розстрілу. Згодом вирок змінено на довготривале табірне ув'язнення на Соловках, де він помер від туберкульозу. Його останніми словами були: «Я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру». Похований на табірному кладовищі. Могила не збереглася.

Серпень 1956 р. Реабілітований. Умовна могила — на Байковому кладовищі у Києві, 9 дільниця.

Творчість.

У середині 1920-х років видав свої перші поетичні збірки «Дні» (1926) і «Рання осінь» (1927). Працював разом з В. Атаманюком і Ф. Якубовським над «Антологією української поезії» (1930—1932). Перекладав «Невський проспект» та «Одруження» Миколи Гоголя, «Похлібці» та «Злодії» Антона Чехова, «Тихий Дон» Михайла Шолохова, «Дитинство» й «Отроцтво» Л. Толстого, «Діло Артамонових» М. Горького, «Острів попелястих песців» Я. Кальницького, «Зруйновані гнізда» І. Кіпніса. Плужник — автор збірки поезій «Рівновага» (1933, опубліковано в Аугсбургу в 1948, в Україні — 1966), роману «Недуга» («Сяйво», 1928), п'єс «Професор Сухораб» (1929), «У дворі на передмісті» (1929), «Болото» (текст невідомий), віршованої п'єси «Змова в Києві» («Шкідники», «Брати»). Останню мав ставити театр ім. І. Франка (режисер Кость Кошевський) та «Березіль» Леся Курбаса. Автор вірша у оповіданні Валер'яна Підмогильного «Третя революція». Написав кілька сценаріїв для ВУФКУ, однак фільми не були поставлені. Доля сценаріїв невідома. Спільно з Валер'яном Підмогильним уклав словник «Фразеологія ділової мови» (1926, 1927). Заради заробітку робив мовну редакцію «робітничих» письменників, зокрема, редагував «Роман міжгір'я» І. Ле.

Афоризми.

Де українців два, там і лінгвістів двоє.

Минуло всім, але не всім минулось.

Як два по два чотири: лівіють погляди — псуються і маніри.

Зміст — справа поглядів і часто… гонорару…

Люди часто говорять: «Я вас кохаю» тоді. як треба казати: «Я вас хочу…» Причім дуже часто на місце цього «вас» у другій формулі можна підставляти багатьох…

Хай розмовляють ті, кому сказати нічого…

Щоб покохати жінку, треба полюбити її, як людину. Шукати в жінці людину — це суть кохання; в нім ріжність статей тільки підкреслює одність єства.

Та це ж розмова лиш! — Але розмова довга: почнеш у Києві, кінчиш на Соловках!

Ніч... а човен — як срібний птах!..

Ніч... а човен — як срібний птах!..

(Що слова, коли серце повне!) ...

Не спіши, не лети по сяйних світах,

Мій малий ненадійний човне!

І над нами, й під нами горять світи.

І внизу, і вгорі глибини...

О, який же прекрасний ти,

Світе єдиний!

Коментар.

У вірші Є. Плужника конкретна картина ночі на човні поєднується з алегоричною, з глибоким підтекстом. Зачаровує порівняння «човен — як срібний птах» (конкретне значення) і тут же — «не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне!» (абстрактне, переносне значення, метафора, що може означати і людське життя, і вибір шляху людиною, і мрію). Ліричний герой розуміє глибину й незбагненність світу, але в цьому його краса й привабливість, те, заради чого варто жити.

Річний пісок слідок ноги твоєї

Річний пісок слідок ноги твоєї

І досі ще — для мене! — не заніс.

Тремтить ріка, і хилиться до неї

На тому березі ріденький ліс...

Не заблукають з хуторів лелеки, -

Хіба що вітер хмари нажене...

О друже мій єдиний, а далекий.

Який тут спокій стереже мене!

Немов поклала ти мені на груди

Долоні теплі, і спинилось все:

І почуття, і спогади, і люди,

І мертвий лист, що хвилями несе.

Немов ласкаві вересневі феї

Спинили час, — і всесвіт не тече...

І навіть цей слідок ноги твоєї

Вже не хвилює серця і очей…

Бо я дивлюсь і бачу: все навіки

На цій осінній лагідній землі,

І твій слідок малий — такий великий,

Що я тобі й сказати б не зумів!

Коментар.

У вірші Є. Плужника «Річний пісок слідок ноги твоєї...» передає особисті почуття ліричного героя, спогади про кохання, які не стираються з пам'яті, і філософські роздуми про сенс життя, про велике мале в ньому. Кохання — це те велике, чим варто дорожити, що треба берегти. Досить похмурий пейзаж («ріденький ліс», безлюддя, «мертвий лист») натякає на складні життєві обставини ліричного героя, на те, що він у розлуці з близькою людиною. І це додає його спогадам нотку трагічності, болючого щему, жалкування за тим, що головні слова, можливо, так і не були сказані.

Вчись у природи творчого спокою

Вчись у природи творчого спокою

В дні вересневі. Мудро на землі.

Як від озер, порослих осокою.

Кудись на південь линуть журавлі.

Вір і наслідуй. Учневі негоже

Не шанувати визнаних взірців,

Бо хто ж твоїй науці допоможе

На певний шлях ступити з манівців?

Коментар.

До тих вічних цінностей, взірців, до яких варто звертатися, поет відносить природу, у якій все гармонійно поєднане, включене в життєвий коловорот.

Людині притаманно сумніватися, помилятися. Тому потрібно і вчитися у природи, прислухатися до свого серця, своєї натури як частки цієї природи. І вірити, мати якісь ідеали, співзвучні загальнолюдським, щоб не схибити, не піти манівцями. Така головна думка поезії Є. Плужника «Вчись у природи творчого спокою...».

Для вас, історики майбутні

Для вас, історики майбутні,

Наш біль — рядки холодних слів!

О, золоті далекі будні,

Серед родючих вільних нив!

Забудь про ті натхненні свята,

Що в них росила землю кров!

Мовчи, мовчи, душе підтята,

— Агов!

Якийсь дідок нудний напише, —

Війна і робітничий рух...

О, тихше!

- Біль не вщух!

Коментар.

Людське життя для історії — це тільки мить. А для людини — піт праці і кров боротьби, це радощі й страждання. Про них навряд чи напишуть майбутні історики. Можливо, узагальнять словами «війна», «робітничий рух». Для ліричного ж героя поезії — це живий біль, жива рана, і не треба її ятрити порожніми фразами. Мабуть, тільки письменникові під силу передати людські почування, історію «підтятої» людської душі.

Микола Платонович Бажан

Бажа́н Мико́ла Плато́нович (9 жовтня 1904, Кам'янець-Подільський — 23 листопада 1983, Київ) — український письменник, філософ, громадський діяч, перекладач, поет. Академік АН УРСР (з 1951 року), заслужений діяч науки УРСР (з 1966 року), заслужений діяч мистецтв Грузинської РСР (з 1964 року), народний поет Узбецької РСР.

Депутат Верховної Ради СРСР 2—5 скликань (у 1946–1962 роках) і Верховної Ради УРСР 6—9 скликань. Член ЦК КПРС. На XVII–XIX і XXI–XXV з'їздах Компартії України обирався до складу ЦК КПУ. У 1943–1949 роках був заступником голови РНК (Ради Міністрів) УРСР.

Біографічна скринька

26 вересня (9 жовтня) 1904 р. Народився Бажан в місті Кам'янці-Подільському, але його юнацькі роки пройшли в Умані. Його батько, Платон Артемович Бажан, був військовим топографом.

1923 р. Після закінчення Уманського кооперативного технікуму переїжджає до Києва, де навчається спочатку в кооперативному інституті, а потім в інституті зовнішніх зносин.

1923 р. Перший вірш Бажана було опубліковано в «Жовтневому збірнику панфутуристів» в Києві.

1926 р. В Харкові виходить перша книга поета — «Сімнадцятий патруль», присвячена героїці громадянської війни.

р. р. Поступово Бажан формує свій власний експресіоністічно-бароково-романтичний стиль і охоплює широке коло тем української історії та сьогодення. Його твори «Будівлі», «Гетто в Умані», «Розмова сердець», «Дорога» стали сенсацією в українській літературі того часу. Велика історична поема «Сліпці» вважається творчою вершиною Миколи Бажана.

1934 р. Талановитий поет привернув увагу радянської влади. Його творчість починає засуджуватися в літературних журналах, періодичній пресі. Протистояння з владою поет не витримав.

1930-ті р Відбувається такий бажаний для більшовиків перелом у творчості . Спочатку він багато займається перекладами, а трохи пізніше головною темою його творчості стає прославляння соціалістичного будівництва і боротьба з «буржуазним націоналізмом». Його твори 1930-х років повні лестощів і вихваляння радянському ладу і його вождям («Товариш стоїть в зореноснім Кремлі», поема-трилогія про Кірова «Безсмертя», поема «Клич вождя».

1940 р. вступає у ВКП(б). Свою літературну діяльність до кінця життя він буде поєднувати з активною державною та громадською роботою.

У період радянсько-німецької війни — у діючій армії, був редактором газети «За Радянську Україну». Широку популярність придбав його вірш «Клятва» (1941).

1942 р. Пише поему «Данило Галицький».

1943 р. Публікує книгу «Сталінградський зошит» (Сталінська премія, 1946).

1948 р. Виходить цикл «Англійські враження» (Сталінська премія, 1949).

1952 р. У книзі «Біля Спаської вежі» оспівав віковічну дружбу російського та українського народів.

У 1960—1970-х роках продовжував активну літературну діяльність.

р. р. З друку виходять його збірки «Італійські зустрічі», «Чотири розповіді про надію», «Уманські спогади», поеми «Політ крізь бурю» та «Нічні роздуми старого майстра».

Автор літературно-критичних творів «Дружба народів — дружба літератур» (1954), «Люди, книги, дати» (1962).

1953–1959 р. р. Голова правління Спілки письменників України.

2 липня 1956 р. Під час хрущовської відлиги порушив перед ЦК КПУ питання про реабілітацію репресованих письменників В. Бобинського, Г. Епіка, І. Кириленка, О. Слюсаренка, Д. Гофштейна, І. Кулика, М. Куліша, О. Влизька, Д. Загула, С. Пилипенка, В. Чечвянського, Б. Антоненка-Давидовича.

1957–1983 р. р. Головний редактор Головної редакції Української Радянської Енциклопедії.

1959–1965 р. р. За ініціативою і під керівництвом видана Українська Радянська Енциклопедія в 17-ти томах.

1977–1985 р. р. Видана Українська Радянська Енциклопедія в 12-ти томах.

1966–1968 р. р. «Історія українського мистецтва» (томи 1-6).

1978 р. «Шевченківський словник». М. Бажан - один з авторів гімну УРСР та перекладу на українську мову гімну СРСР.

М. Бажану належать переклади поем Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» (1937), Алішера Навої «Фархад і Ширін» (1947), Давида Гурамішвілі «Давитіані» (1949), віршів О. Пушкіна, В. Маяковського, С. Чіковані, Ю. Словацького, Ц. Норвіда, Я. Івашкевича, Р. М. Рільке та інших.

Жив у Києві.

23 листопада 1983 року. Помер, похований на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 2). Автори надгробного пам'ятника — скульптор І. В. Макогон, архітектор .

Премії і нагороди

Лауреат:

Ленінської премії (1982);

двох Сталінських премій (1946, 1949);

Державної премії УРСР (1971);

Державної премії УРСР імені (1965);

Державної премії Грузинської РСР імені Ш. Руставелі (1937).

Нагороджений п'ятьма орденами Леніна, орденом Червоного Прапора, медалями.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 вересня 1974 року за великі заслуги в розвитку радянської літератури, активну громадську діяльність та у зв'язку з 40-річчям з дня утворення Спілки письменників СРСР Бажанові Миколі Платоновичу присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і золотої медалі «Серп і Молот».

Ім'ям Миколи Бажана названо проспект у Києві, вулиці в багатьох містах України. У будинку (вулиця Терещенківська, 5), де жив Микола Бажан, відкрито літературно-меморіальний музей-квартира письменника; на фасаді будинку в 1984 році встановлена ​​меморіальна дошка (бронза, барельєфний портрет; скульптор І. В. Макогон, архітектор ). В Солом'янському районі Києва ім'я Миколи Бажана носить бібліотека.

Також меморіальна дошка (скульптор Я. Скакун) встановлена ​​25 жовтня 1988 року в місті Кам'янець-Подільському на будинку (вулиця Лесі Українки, 28), де народився і провів дитячі роки поет.

«Будівлі»

Мотиви революційного героїзму та оптимізму відчутні й у творчості М. Бажана 20-х рр. Його поезія характеризувалася узагальненнями глибокого філософського значення. Про зрілість таланту поета свідчить збірка "Будівлі" (1929 р.), що цілком відповідає традиціям необароко і водночас є новаторською, наповненою тонкими відтінками художнього зіставлення віків та культур. Це явище яскравого національного колориту — у відчуттях, мові, мисленні.

Микола Хвильовий

Миколу Хвильового називають «основоположником української прози XX ст.».

Біографічна скринька

Микола Григорович Фітільов (Хвильовий) народився 13 грудня 1893 р. у с. Тростянець на Харківщині (нині Сумська область).

1904 р. - батько залишив дружину і п'ятьох дітей, мати вчителювала по селах.

Микола навчався в Богодухівській гімназії, яку кинув, не одержавши атестата (пізніше довелося складати екзамени екстерном).

Роки блукань: працює в економії, на заводах, вантажником у порту.

Миколу Фітільова мобілізовано в царську армію.

1917 р. - госпіталь у Кишиневі, повернення додому.

М. Фітільов - організатор повстанського загону, вступає до КП(б)У.

1921 р. - демобілізація, поселення в Харкові, де активно друкується, здійснює велику організаційну роботу, очолюючи ВАПЛІТЕ.

Події 1pp. (голод, репресії проти інтелігенції, арешт Михайла Ялового) призвели до трагічного фіналу: 13 травня 1933 p. М. Хвильовий застрелився, кинувши виклик подіям розстрілу цілої генерації.

Творча спадщина

Перші збірки оповідань «Сині етюди» (1923), «Осінь» (1924).

Центральні твори: новели «Синій листопад», «Арабески», «Дорога й ластівка», «Кіт у чоботях», «Солонський Яр», «Легенда», «Я (Романтика)» та ін. 1924 р. - повість «Санаторійна зона», 1926 р. - роман «Вальдшнепи», 1927 р. - оповідання «Мати», 1928 р. - «Сентиментальна історія», 1929 р. - повість «Іван Іванович» та ін.

«Я (Романтика)»

У новелі «Я (Романтика)» (надрукована в 1924 р.) постає проблема гуманності й фанатичної відданості революції, розкривається суперечність між одвічним ідеалом любові й беззастережним служінням абстрактній ідеї, розвінчується романтика більшовицької революції. Твір торкається теми роздвоєності людської особистості («Я - чекіст, але і людина»).

Інсургенти - повстанці.

Версальці (образно) (запозичено з часів Паризької комуни) - усі, хто проти комунарів (у роки революції часто вживався як символ подоланої монархії).

Вакханалія - гучне дійство, бенкетування.

Найважливіші стильові ознаки новели М. Хвильового:

- розповідь від першої особи;

- драматизм;

- внутрішні монологи героя;

- відсутність безпосередньої авторської оцінки;

- лаконізм;

- виразні художні деталі;

- глибокий психологізм;

- відмова від традиційного описового реалізму;

- часові зміщення;

- символічність образів, деталей (наприклад, безіменність персонажів: годинник - пересторога Бога, що життя - короткотривале).

Ідея твору: вимріяне майбутнє не може наблизити людина з роздвоєним «я», ціною злочину його не побудувати.

Юрій Яновський