Іван Нечуй-Левицький (стр. 13 )

7 вересня 1962 року. На 67 році життя Тодось Осьмачка помер.

Творча спадщина.

На творчість Феодосія Степановича Осьмачки значно вплинув символізм і експресіонізм. У пізніх поетичних збірках помітно вплив неоромантизму. У своїх творах Феодосій Степанович Осьмачка особливу увагу приділяв українським народним традиціям, етнографії.

Поезія: «Круча», 1922 р., «Скитські вогні», 1925 р., «Клекіт», 1929 р., «Сучасникам», «Поет», 1947, 1954 рр., «Китиці часу», 1953 р., «Із-під світу», 1954 р. Повісті: «Старший боярин», 1946, «План до двору», 1951, «Ротонда душогубців», 1956. Оповідання: «Психічна розрядка».

«Старший боярин»

Стислий переказ тексту. У червні 1912 року Гордій Лундик приїхав із Черкаської учительської семінарії в село Тернівку до своєї тітки Горпини, яка замінила йому батьків, котрих він рано втратив. Здобути освіту йому допоміг місцевий священик Дмитро Діяковський, зваживши на успіхи здібного учня в земській школі. У його валізі лежала посвідка про те, що Лундик має право навчати в народних школах.

Садиба в Горпини Корецької, як і всі обійстя українських селян, охоплювалася садком. Гордій повечеряв і пішов спати в клуню на сіно, а розповідь вирішив відкласти на ранок, бо тітку чекало мукаюче й хрюкаюче господарство.

Юнакові не спалося. Пригадував навчання, дивився на зоряне небо й думав про те, яка все-таки людина маленька, самотня у Всесвіті. Захотілося рідної душі поряд. Раптом почув спів і пішов на цей голос через яр до попового двору. Там побачив жінку в самій сорочці, з розпущеною косою. Вона йшла, а почувши за собою кроки, пришвидшила ходу. Забігла на подвір'я, злізла по драбині на стріху й зникла в отворі. Юнак кинувся до зачинених дверей. Раптом з-за рогу вийшла дівчина. Він попросив потримати її руку, щоб переконатися, що це не привид. Коли незнайомка нерішуче простягла руку, Гордій відчув її тепло, притяг її до себе й почав цілувати, дивуючись тому почуттю, що зароджувалося в ньому. Дівчина гукнула йому: «Скажений!» - і вирвалася.

Уранці Гордій почав розпитувати тітку про страшний спів уночі біля попівського двору. Та розповіла сумну історію про страшного діда Маркуру Пупаня, котрий сатанинськими чарами зводив жінок із розуму й позбавляв їх життя. Наступного сонячного дня Гордій прийшов на город, розташований на березі ріки Тясмин, підгортати картоплю. На шляху хлопець побачив бричку, в якій сиділи дід Гарбуз і молода панна. Дівчина зупинилася й запитала, чи не він Гордій Лундик. Вона згадала про їхнє несподіване знайомство вночі, запросила хлопця бути старшим боярином її нареченого на весіллі й повезла знайомити з ним. Дорогою Гордій освідчився їй у коханні й спробував поцілувати. Варка вдарила його пужалном батога, і вони випали з брички. Далі поїхала сама, запросивши Гордія до священика на завтра о 12-й дня. Попередня нічна пригода не давала спокою хлопцеві. Уночі він пішов до священикового двору, але, побачивши у вікні церковної бані дивну босу дівчину в самій сорочці, мерщій повернувся.

Батько панни Варки, отець Дмитро Діяковський, після закінчення Київської духовної семінарії одружився із вродливою співачкою церковного хору і став священиком у селі Тернівці. Завів зразкове господарство, посадив великий фруктовий сад, утримував найкращу в околиці амбулаторію, давав гроші на навчання талановитим дітям, дбав про старих, залучав селян до української культури. За це його ненавиділи місцеві поміщики, чиновники й попи. Народ обрав до російської Державної Думи отця Дмитра. Коли о. Діяковський одержав звістку про смерть дружини, то повернувся з Петербурга, покинув усі свої справи, роздав добро, почав пити й ночами кудись зникати. Пішли чутки, що вночі Діяковський ганяється за марою Маркури Пупаня. Лише коли місцевий багатій Харлампій Пронь захотів одружитися з Варкою, панотець ніби трохи отямився, припинив пиячити і зникати вночі.

Гордій прийшов до священика, як просила Варка, о 12-й. Хотів з пошани поцілувати руку, але той не дав, сказавши, що не варто ламати своїх атеїстичних переконань навіть з пошани. Далі вони говорили про літературу, про твори В. Винниченка, про долю України. У розмову включився Пронь, показав пістолет і сказав, що стрілятиме, як і поміщики у Росії, в кожного, хто потягнеться до його землі. Гордій не витерпів і вдарив нареченого Варки, той крикнув йому стати навколішки, інакше застрелить. Гордій, хоч йому кортіло скочити, побігти, байдуже відвернувся від небезпеки, а Варка вибила пістолет. Отець Дмитро сказав Проневі, щоб той більше до них не приходив.

Повернувшись додому, Гордій нічого не сказав тітці про сутичку із Харлампієм Пронем. Та розповіла йому свій страшний сон, коли їй наснився Маркура Пупань, який обіцяв «довести її до краю» (а він і справді в молодості чіплявся до неї, але жінка дивом урятувалася!). Лундик зібрав речі й пішов у сусіднє село до свого товариша, який завідував школою й обіцяв улаштувати його на роботу. У сутінках тітка Горпина побачила, як до хати й справді під'їхав чорний вершник. Коли нападники, які шукали Гордія, залізли в хату, то побачили, що тітка померла зі страху. Пронь з приятелем іще й повісили її та поїхали повідомляти пристава, що Лундик убив свою тітку, вкрав гроші й утік. Наступного дня в оселі священика знали про те, що Лундика розшукують як убивцю.

Служниця Дунька звинувачує Варку у «відьмацтві». Та змушена була розповісти: ворожка сказала їй, що дівчина не матиме щастя, поки її покійна мати буде вставати з того світу, виходити на берег і співати вночі. Треба, щоб хтось проспівав цю пісню й повернувся тією стежкою, що літають відьми. Тому Варка й вирішила все зробити сама, а під час цієї дії її й застав Гордій. Отець Дмитро з донькою зібрали необхідні речі й уночі кудись виїхали, дозволивши Дуньці та дідові Гарбузові взяти собі дещо. Решту розібрали селяни. Так зникла садиба священика, і подібних до неї не було вже в усій Україні. У вівторок увечері Гордія Лундика вели в якісь новочасні катакомби. Відчинилися двері — і його завели до великої кімнати. Там сидів пан Підотаманчий. Селянин, який привів Гордія, сказав, що спіймав того в лісі, подумав, чи не підглядач, тому вирішив привести до отамана.

У цей час писар Петро Пахомович зачитував Мелеті Сверделецю Статут і картав, що той його не дотримується. У статуті було: «Беручи до серця долю рідного народу так, як чемний, та уважний, та розумний син долю своєї матері, який не забуває ні на мить, що вона дається Богом у житті тільки раз, ми заснували братство під назвою «Перший курінь вільних українців» для того, щоб у самім зародку вирвати в столипінської реформи жало, скероване просто в серце самостійності нашої батьківщини. Повинність кожного члена є безумовне послухання старшини цього братства, яке правує свою діяльність на те, аби в російського поміщицтва на нашій землі віднімати силою гроші і передавати їх обезземеленим селянам, перетворюючи так все населення в маєтне. Практично цей процес мусить відбуватися таким чином: у кожній економії чи на фермі ми повинні мати таємного члена, який слідкуватиме за робітниками і в роботі, і в побуті, і, помітивши, що якийсь працює не для пропою чи гулянки, а для того, щоб вибитися із злиднів, то йому наше братство дає непомітно для других гроші у розмірі від 500 до 1000 карбованців і портрет українського діяча культури чи політики з тим, аби селянин негайно купував хату і шматок поля або деревні на будівництво і грунт для господарства. Збудувавши собі оселю, він, як прикмету свого щастя на ціле життя, мусить тримати в господі даний портрет». Мелета, даючи гроші селянам, казав, що то від Бозі, і не радив вішати в хаті портрети великих українців, бо то всі, на його думку, арештанти, як, наприклад, Т. Шевченко. Писар від такої заяви скипів, Мелета схопив його і вдарив об землю, а отаман підскочив і вбив зрадника.

Члени братства вирішують переїхати в інше місце, у Волинські ліси. Але перед тим хочуть забрати 20 тисяч карбованців у Проня, з яким був зв'язаний Мелета. Гордій зустрічає серед братчиків отця Дмитра. Питає в нього про дочку, а той відповідає, що вона в Лебединському монастирі.

Коли одбирали гроші у Проня, то Лундик смертельно того поранив. Перед смертю Пронь сказав, що це вони довели тітку Горпину до смерті, але свідків немає, тому на Гордієві завжди залишиться печать убивці. І Варка теж сказала, що не поїде із вбивцею.

Увечері Гордій приїхав до тітчиного хутора, щоб віддати останню шану загиблій. Несподівано до нього підходить у чернечій рясі Варка.

Панночка запропонувала хлопцеві піти з нею на Полтавщину до товаришки і там влаштуватися на роботу. Але в неї була умова: переодягтися в селянський одяг і обвінчатися з нею. Гордій із радістю погодився. І вони пішли, віддавши тітчине майно сусідці.

Пройшов час, і все те минулося, забулося, ніхто вже й не згадає ні про братство, ні про славних його отаманів.

Коментар.

Повість «Старший боярин» — модерністична оповідь-роздум про Україну та українців у XX ст. У ній є автобіографічні мотиви, наявні експресія, символіка, психологізм. Відомий літературознавець Ю. Шерех писав: «Має людина в Осьмачки силу, що здатна подолати самоту і загубленість свою в космосі. Ця сила — почуття любові, що з'єднує душі й тіла... Думкою ми приймаємо і міряємо світ. Чуттями міняємо його. Це наше чуття забарвлює світ, змушує його сяяти скалками ясності чи тьмаритися в пелені туману». Твір уперше вийшов 1946 року в Німеччині у видавництві «Прометей». Він одержав першу премію на конкурсі «Українського видавництва».

Позакласне читання

Улас Самчук

У літературу Улас Самчук увійшов як літописець драматичного, нерідко трагічного життя українського народу в першій половині XX ст.; він репрезентує аналітико-психологічну стильову течію.

Біографічна скринька.

20 лютого 1905 р. - народився Улас Олександрович Самчук у селі Дермані (нині Рівненська область) в заможній працьовитій родині.

1913 р. - сім'я переїздить до Кременецького повіту.

1pp. - Улас Самчук навчається у Дерманській вищепочатковій школі, потім п'ять років - у приватній гімназії в Кременці.

1926 р. - у варшавському часописі «Наша бесіда» опубліковане оповідання Уласа Самчука «На старих стежках».

1927 р. - не маючи бажання служити в польській окупаційній армії, дезертирує з війська до Німеччини.

Два роки навчається в Бреславському університеті.

1pp. - живе у Празі, здобуває освіту в Українському вільному університеті; працює, проявляє себе як письменник; поява новели «Образа» в «Літературно-науковому віснику».

1933 р. - роман «Марія», в якому постали картини голодомору 1932 – 1933 рр.

1pp. - робота над романом-трилогією «Волинь».

1936 р. - роман «Гори говорять» про боротьбу українців Закарпаття за незалежність.

1936 p. - вихід збірки малої прози «Віднайдений рай».

1941 р. - повернення письменника в Україну, Улас Самчук - редактор газети «Волинь».

1pp. - письменник опиняється в таборах для переміщених осіб в окупованій союзницькими військами Німеччині, бере активну участь у роботі МУРу.

Переїздить до Канади.

1946 р. - вихід роману «Юність Василя Шеремети» (Мюнхен).

1948 р. – вийшов перший том  трилогії «Ост» - «Морозів хутір» (Регенсбург). 1982 р. - третій том - «Втеча від себе».

1948 р. - Самчук мешкав у Канаді в дуже важких умовах, завершує роботу над трилогією «Ост».

1959 р. - роман «Чого не гоїть вогонь?».

1966 р. - роман «На твердій землі» (Торонто) про життя українських емігрантів, які після тяжких поневірянь лише в Канаді знайшли «тверду землю» під ногами.

50 - 70-ті роки - вихід двох книг спогадів «На білому коні», «На коні вороному».

9 липня 1987 р. - помер Улас Самчук; похований в Торонто.

Улас Самчук в українській літературі відомий насамперед як романіст, але працював також в інших жанрах:

1912 р. - повісті («Кулак»);

1913 р. - мемуари («П'ять по дванадцятій», «Планета Ді-Пі», «На коні вороному», «На білому коні»);

1914 р. - публіцистичні твори (статті «Нарід чи чернь?», «Крути», «Так було - так буде», «Жінка»).

Роман-хроніка «Марія»

Твір має присвяту: «Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1».

Жанр: цей твір автор визначив як «хроніку одного життя».

Роман-хроніка - це різновид роману, в основу сюжету якого покладено історію суспільних або родинних подій, змальованих у їх часовій послідовності.

Сюжетна основа. Роман «Марія» має природний для хроніки біографічний сюжет. Автор свідомо «обрамлює» прожите героїнею: «Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят вісім днів». Автор виділяє ключові моменти життя гороїні: шість років, сирітство, наймитування, дев'ять років, дванадцять, п'ятнадцять...

Мотиви. Мотив кохання в романі пов'язаний з непростим життєвим вибором Марії між заможним Гнатом і злидарем Корнієм. Смерть сина й дочки, народження мертвої дитини, розлучення з Гнатом, принизливе життя «на віру» з Корнієм, злидні - усе це Марія зуміла нитримати.

Мотив страждання відходить на другий план, коли героїня заглиблюється в роботу (на перший план виходить мотив радісної праці).

Після подій Першої світової війни та революції 1917 р. перед читачем знову образ матері-страдниці. Останні дні життя Марії збігаються із цвітінням садів.

Особливості композиції. Книга життя Марії - трикнижжя: «Книга про народження Марії», «Книга днів Марії», «Книга про хліб», що нагадує компонування Біблії.

Образ Марії і Матері Божої автор узагальнює. Небесна. Марія - заступниця людства, селянка Марія - втілення долі мільйонів матерів-страдниць.

Проблематика твору:

- любов до праці як основи життя;

- любов до землі;

- вірність народу;

- щастя;

- духовність;

- віра в Бога;

- добро і зло;

- гріх та його спокутування;

- аполітичність українського селянства;

- моральна деградація особистості під впливом більшовицької ідеології;

- деформація українського національного характеру;

- більшовизм як соціальне і духовне явище;

- влада: геноцид радянської влади проти українського народу;

- формування національної самосвідомості.

Олександр Довженко

Олександр Петрович Довженко - відомий український письменник, кіносценарист і режисер світового масштабу.

Біографічна скринька

10 вересня 1894 р. - у В'юнищі на околиці с. Сосниці на Чернігівщині в селянській родині народився Олександр Петрович Довженко.

З 1903 р. - навчання в Сосницькій парафіяльній школі.

1pp. - навчання в Глухівському вчительському інституті.

О. Довженко - викладач майже всіх предметів в училищах Житомира, Києва.

1917 р. - вступив до Київського комерційного інституту на економічний факультет.

1920 р. - разом з В. Елланом-Блакитним приєднався до КП(б)У; працює лектором при штабі Червоної дивізії; у Житомирі завідує партшколою, бере участь у підпільній боротьбі проти білополяків; у Києві працює секретарем Українського державного театру ім. Т. Шевченка.

1pp. - дипломатична робота за кордоном.

1923 р. - повертається в Україну, до Харкова; працює художником-ілюстратором, друкує політичні карикатури в газеті «Вісті ВУЦВК» під псевдонімом Сашко; стає одним із засновників ВАПЛІТЕ.

З 1926 р. - робота на Одеській кінофабриці.

За власними сценаріями створив перші фільми: «Вася-реформатор» (1926), «Ягідки кохання» (1926).

1927 р. - «Сумка дипкур'єра» (виступив як актор в образі кочегара).

1928 р. - «Звенигора».

1929 p. - «Арсенал» (на Київській кіностудії).

1930 р. - «Земля» (фільм визнано кращим на Міжнародній виставці в Брюсселі 1958 р. У 1952 р. О. Довясенко записав «Землю» як самобутній прозовий твір.

1932 р. - перший звуковий фільм «Іван» (на тему індустріалізації).

1935 р. - «Аероград» (порушено проблему збереження недоторканності кордонів СРСР).

1939 р. - «Щорс» (про червоноармійського комдива, який мужньо загинув у боях з армією УНР).

На початку Другої світової війни разом з Київською кіностудією їде до Уфи, потім до Ашгабада.

Довженко йде добровольцем на фронт; реалізовує себе як письменник: пише публіцистичні статті, оповідання «На колючому дроті», «Мати», «Воля до життя», «Ніч перед боєм», «Тризна», «Федорченко», «Перемога», п'єсу «Потомки запорожців», починає вести «Щоденник», працювати над кіноповістю «Зачарована Десна»; знімає документальні фільми «Визволення» (1941), «Битва за нашу Радянську Україну» (1943), «Перемога на Правобережжі» (1945).

1943 p. - кіноповість «Україна в огні» (заборонена Й. Сталіним).

1pp. - «Повість полум'яних літ».

Заборона повертатися в Україну - живе в Москві, працює членом редколегії сценарної студії, членом художньої ради на Мосфільмі, викладає на режисерських курсах.

1948 р. - «Мічурін» (1949 р. - удостоєно Державної премії).