Іван Нечуй-Левицький (стр. 14 )

1pp. - кіноповість «Зачарована Десна», закінчив сценарій «Поема про море».

25 листопада 1956 р. - помер , похований у Москві.

Творча спадщина.

«Земля»

«Земля» - розповідь про глибокі й складні процеси в українському селі (колективізація, поява трактора, розорювання меж тощо). О. Довженко зафіксував ілюзії щодо соціалістичної перебудови життя в українському селі, показав фанатизм «класової» боротьби на селі (через образи Опанаса Трубенка, його сина - сількора і тракториста - Василя, діда Семена Трубенка, його давнього товариша Григорія, куркульського сина Хоми і його батька Архипа Білоконя), підняв проблеми життя і смерті, молодості і старості, доброти й егоїзму, руху і законсервованості; звеличує народ, людину-трудівника, героїку і красу.

Епізоди, що розкривають перемогу життя над смертю:

- танок Василя, що обірвався кулею;

- яблука, які падають довкола діда Семена, що зібрався вмирати;

- похорон Василя із сонячним дощем;

- похорон Василя (один кадр), мати народжує дитину (другий кадр); .

«Зачарована Десна»

«Зачарована Десна» (надруковано у 1956 p., твір вийшов окремою книгою - 1957 р.) - автобіографічний твір, спогади письменника про своє дитинство, перші кроки пізнання життя, що переростає в авторські роздуми - про «тяжкі кайдани неписьменності і несвободи», інші лиха й страждання трудових людей України, і разом з тим - багатство їхніх душ, моральне здоров'я, внутрішню культуру думок і почуттів тощо. Кіноповість - це гімн землі і людям.

Проблеми, підняті у творі:

- формування народу взагалі;

- природа і людина;

- виховання працею.

Ідея: заклик любити, шанувати все те, що робить людину духовно багатою, щасливою, не забувати своїх коренів, щоб стати гідним сином своєї землі.

Кіноповість народилася з письменницьких спогадів, викликаних «довгою розлукою з землею батьків», бажанням «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».

Особливість твору - наявність двох ліричних героїв (малий Сашко як носій спогадів і зрілий майстер, що пропускає спогади через свій гіркий життєвий досвід). Кіноповість - повість, що написана з урахуванням специфіки кіно як сценарій кінофільму.

«Зачаровану Десну» О. Довженко писав протягом 1pp.

До останнього часу твір був невідомий українському читачу. Більш-менш повно надруковано в 1990 р. Повний доступ до архіву О. Довженка буде відкритий у 2009 р.

«Щоденник»

Усіх частин «Щоденника» не знайдено.

У творі окреслені роздуми майстра над мистецтвом, патріота - над долею України, громадянина - над майбутнім свого народу.

Тематичні обрії:

- жінка на війні;

- проблема викорінення української мови в радянські часи;

- показ жорстокості фашизму та ін.

«Україна в огні»

Кіноповість «Україна в огні» (1крик болю, перше гостре сприйняття фашистської навали. Побачила світ у 1990 р. разом із «Щоденником» у видавництві «Радянський письменник».

У твір не потрапило кілька антисталінських епізодів.

Письменник устами героїв запитує самого вождя, як сталася трагедія, діалектично осмислює війну, не погоджується з поверховими поглядами на неї. У творі показано героїзм людини - захисника Батьківщини, справедливість її помсти і кари, тяжка трагедія народу, вплив війни на людину («людина народжена для радості, праці, братерства»).

Головна ідея твору: глибокий гуманізм, заперечення ідейно-моральних настанов сталінізму.

Про теми, порушені в кіноповісті:

- проблема національної самосвідомості людини й народу;

- показ трагічності тогочасних подій;

- життя простої людини на війні і в тилу;

- проблема цінності загальнолюдських ідеалів;

- жінка на війні (Олеся Запорожець, Христя Хуторна, Мотря Левчиха).

Література рідного краю

Концевич Євген Васильович

Концевич Євген Васильович (* 5 червня 1935 року, с. Млинище, Житомирський район, Житомирська область — † 21 липня 2010 року, Житомир) — прозаїк, поет, есеїст, новеліст, український письменник, «шістдесятник», член Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих. Почесний громадянин Житомира.

Біографічна скринька

5 червня 1935 р. Народився Євген Васильович в с. Млинище на Житомирщині в родині колгоспника.

У віці 17 років. Невдало пірнувши, зламав хребет і втратив здатність самостійно пересуватися.

1947 р. Рятуючись від голоду, родина Концевичів переїхала до Житомира. Заочно закінчив середню школу.

1963 р. Вступив заочно до Житомирського педінституту (нині — університет) на філологічний факультет.

1964 р. Після видання збірки новел «Дві криниці» вступає до Спілки письменників України.

р. р. Його переслідував КГБ «за зберігання та читання антирадянської літератури». Двічі виключали з СПУ, зрештою був у ній залишений, але без допуску на сторінки преси.

1999 р. За твори, опубліковані в антології «Вечеря на 12 персон: Житомирська прозова школа», нагороджений всеукраїнською премією в галузі літератури й мистецтва імені Івана Огієнка.

21 липня 2010 р. Помер в м. Житомирі. Похований 22 липня на Смолянському цвинтарі, біля батька.

Творча спадщина

Визначну роль у становленні Євгена Концевича як майстра слова зіграв Борис Тен. Помітивши неабиякі здібності у хлопця, Борис Тен залучив його до літератури і посприяв творчому дебюту — вмістив кілька гуморесок, перших літературних спроб Євгена до альманаху «Перший сніп» (1957). За кілька років Концевич заявив про себе як про цілком зрілого і самобутнього прозаїка — 1964 року виходить його збірка новел «Дві криниці», того ж року він став членом Спілки письменників України.

Прозаїк, автор новелістичних збірок «Йдучи вулицею» (1985), «Вона йшла усміхнена…» (2002), «Голубко моя сиза» (2003), мемуарно-критичної книжки «Тутешня кава» (2000), книг перекладів із польської та російської мов.

Чому вона мовчить?

Ця хвилина прийде ще в іншому вбранні,

прийде не раз, і тебе кожна така зустріч

робитиме значно старшим за твоїх ровесників.

Чия думка – не пригадую.

Такого веселого дня в Павлика не було ніколи. Навіть тоді, коли до їхнього будинку приїжджає вагон-крамниця й тато купує йому цукерки, - і тоді не буває так весело, як сьогодні...

У звичайні дні біля їхньої домівки безлюдно, тихо й однотонно, лише поїзди час від часу врізаються в цю нудну тишу важким чачахканням.

Таткові, що завжди виходить їм назустріч з жовтим прапорцем, поїзди гукають щось прощальне і сумне, Павликові шкода, коли вони зникають з очей, до сліз шкода.

А от сьогодні йому байдуже до них, хоч, правда, йому здається, що поїзди сьогодні кричать якось особливо, теж весело.

І Павликові це зрозуміло...

От цікаво, коли мама вмирає...

Він уже набігався - аж втомився, а цукерків наївся - як бочка, а моріг навкруг м'який, як ватяна ковдра, і Павлик качається по ньому, мов кошеня; це в своїх найкращих штанцях і в найкращій білій сорочечці-вишиванці, яку мама йому сама вишивала й одягала тільки на великі свята, або як їздили вони в гості, а зараз йому зовсім ніхто нічого не каже, ніхто не свариться, аж нудно якось...

Хата їхня давно вже повнісінька людей, на подвір'ї теж повно, а вони все йдуть і йдуть, поодинці й групками, по залізничному полотну й по дорозі з села, по тій дорозі, по якій вони з мамою, татком, Миколкою і Валею ходили до села в кіно. І це страшенно цікаво, що в них у подвір'ї стільки людей, майже всі вони гладять його по голові, дають йому гостинці різні, Миколці й Валі теж дають гостинці.

А отой пузатий дядько приїхав на дрезині, він довго гладив Павлика по голівці, але гостинця не привіз, він тільки смішний-смішний: такий банькатий, як їхній цап, тільки без бороди, в їхнього цапа ще й роги є, а в дядька цього немає, він приїхав з татковим начальником, Павлик такого смішного дядька ще ніколи не бачив.

А Миколка з Валею теж тут, ну такі смішні, що прямо аж болить живіт: їм дають гостинці, а вони, дурні, хлипають, їх зовсім ніхто не б’є і не сварить, а вони, дурні, плачуть; плачуть і плачуть, навіть гостинців не їдять, такі зарюмсані, такі смішні…

Раніше до них дуже рідко заїжджала машина в подвір’я, Павлик ніколи не встигав навіть надивитися на неї, а сьогодні в них ще зранку під хатою стоїть вантажна машина, він уже надивився на неї досхочу, а настрибався по ній - аж ноги болять, ото вже добре на неї вилазити: всі борти відкриті, ще й застелена вся величезним килимом, і квітів ціла гора.

От цікаво, коли мама вмирає…

Він намацує в кишені тріскотливу сріблясту обгортку з шоколадної плитки, в шухляді у нього повнісінько гостинців: різні цукерки, горіхи, коржики, а от шоколадних плиток йому чомусь принесли лише дві – ота тьотя незнайома, в чорній хустці, і ще дядько Іван, більше ніхто, може, ще хто принесе, він же так любить шоколад.

Павлик виймає сріблясту обгортку з кишені, хоче розрівняти її, але до нього підходить дядько Іван, хлопчик схоплюється на ноги, проте дядько Іван теж не свариться за те, що він валяється на землі в усьому новому.

Він лише тихенько мовить йому:

- Ходім уже, синку, я посаджу тебе на кузов біля мами.

І Павлик раптом запитує:

- А мама ще раз може померти?

- Ні, - каже дядько Іван, - такого не буває.

Його сумні-сумні, почервонілі очі довго чомусь затримуються на Павликові, дядько про щось думає собі, але Павлик не в силі збагнути тієї думки, йому навіть недобре під тим поглядом, і він одвертає голову в бік дороги до села. Він дивиться туди, куди мають зараз везти маму, і думає своє: “От, шкода, що мама не може вмерти вдруге”…

Якусь мить думає він про це й сидячи в кузові, а потім заглядає через віконце в кабіну до шофера: там так цікаво, як в мультиках по телевізору, просто очей не відірвати…

Він забуває і про сріблясту обгортку, і про шоколадні плитки, зсовується з дошки, що править за лаву в кузові, повертається спиною до мами і до тих, що йдуть за машиною, і припадає обличчям до скла кабіни. Як йому хочеться затрубити!.. Він навіть знає, де треба натиснути.

Братик Миколка шарпає його за штанці й пошепки наказує:

- Ану, сядь як слід...

Павлик знехотя повільно сідає на лавку. І раптом він бачить, що плаче... татко, він ще ніколи не бачив, щоб татко плакав... Це його дуже лякає.

- Мамо, а татко плаче... - тремтячим голосом звертається він до мами.

Але мама його не чує, і це Павлика ще більше лякає, очі в неї заплющені, а йому так хочеться, щоб вона їх зараз розплющила й обізвалася до нього.

- Мамо!..

Павлик підводиться на весь зріст і хоче наблизитися до маминої голови, але Миколка ловить його за руку й суворо каже:

- Сядь!..

Павлик слухняно сідає і на якийсь час злякано притихає: все це таке незрозуміле, таке страшне...

А мама весь час мовчить.

Всю дорогу мовчить, мовчить і тоді, коли ставлять її біля глибокої ями, такої чорної, такої страшної, як нічне вікно, ями... Зовсім мовчить і тоді, коли закривають її дерев'яною накривкою...

Йому стає моторошно, на очах закипають сльози...

Що вони з нею роблять?!

Вони опускають її в цю чорну-чорну, в цю страшну яму!..

- Мамо!.. Мамочко!!!

І розпачливий, повний незбагненного жаху дитячий крик цей вражає душі більше, ніж чорна яма і домовина в ній...

Хтось хапає в обійми, гладить по голівці, говорить щось заспокійливе, а він б'ється в обіймах, як у тенетах, і крізь надривне хлипання благає:

- Мамо!.. Мамочко!! Прокинься!!!

Загальна характеристика «шістдесятництва» в українській літературі

Рух «шістдесятників» у літературі

«Шістдесятництво» - соціокультурний (літературно-мистецький, громадсько-політичний, світоглядно-філософський) рух опору, започаткований у 60-х роках XX ст. Друге українське відродження XX ст., регенерація національної еліти, винищеної сталінською репресивною машиною у 30-ті роки; духовна революція проти тоталітаризму.

«Шістдесятники» - покоління творчої молоді початку 80-х років XX ст., сформоване в період тимчасової лібералізації суспільного життя в СРСР у 1pp.

Представники «шістдесятництва»:

- поети Д. Павличко, Л. Костенко, В; Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, Б. Олійник, В. Стус, І. Калинець та ін.;

- прозаїки Григір Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Шевчук, Р. Іваничук, Р. Федорів та ін.

Світоглядні засади «шістдесятників»:

- лібералізм (культ свободи в усіх її виявах: свободи совісті, особистості, нації, духу);

- гуманізм та антропоцентризм (культ людської особистості - центру Всесвіту);

- духовний демократизм (культ простої, звичайної людини-трудівника);

- духовний аристократизм (культ видатної творчої особистості);

- моралізм та етичний максималізм (культ моральності як абсолютного мірила людських вчинків);

- активний патріотизм (любов до Батьківщини й рідного народу, національна самосвідо­мість);

- культурництво (відстоювання справжньої, високомайстерної культуротворчості) та ін.

Василь Симоненко

Василь Симоненко належить до покоління «шістдесятників», прагнув осмислити життя, звернутися до духовного досвіду особистості та історії рідного народу.

Біографічна скринька

8 січня 1935 р. Василь Андрійович Симоненко народився у с. Біївці на Полтавщині в селянській родині.

Після закінчення середньої школи в Тарандинцях вступив на факультет журналістики Київського університету ім. .

1pp. - робота в газеті «Черкаська правда».

1pp. - кореспондент газети «Молодь Черкащини».

1962 р. - перша збірка «Тиша і грім».

13 грудня 1963 р. - помер, похований у Черкасах.

1964 р. - вихід другої збірки «Земне тяжіння» (посмертно).

1965 р. - збірка оповідань і новел «Вино з троянд» (посмертно).

1981 р. - «Лебеді материнства» (посмертно).

1984 р. - «Поезії» (посмертно).

2001 р. - поява першого в Україні найповнішого видання творів В. Симоненка «Ти знаєш, що ти людина...» (вірші, сонети, поеми, казки, байки).

Творча спадщина

В. Симоненко постає перед сучасним читачем виразником народної совісті, правди, надії й віри. Силою свого поетичного таланту, даром образного узагальнення поет підніс життя звичайних людей до рівня загальнолюдських ідеалів і проблем, долучив до духовних здобутків світової культури.

Реалізував себе як поет (дві поетичні збірки), прозаїк (збірка новел і оповідань), казкар («Цар Плаксій та Лоскотон», «Подорож в країну Навпаки», «Казка про Дурила»).

Домінанти творчості:

- постійна увага до звичайної людини, її тривог і проблем, до буденного життя;

- протест проти безглуздя епохи і порожнечі людського існування, сповненого гучних гасел або брехні чи замовчування влади;

- позиція: кожна особистість становить собою окремий космос, самоцінний за своєю сутністю, народ - безліч неповторних індивідуальностей;

- утвердження національної гідності окремої людини, усього народу;

- контраст між переможними звітами влади і виснажливими буднями сільських трудівників;

- підняття проблем історичної пам'яті ( «Монархи», «Де зараз ви, кати мого нараду»);

- глибокий патріотизм, синівська відданість: «Задивляюсь у твої зіниці...», «Лебеді ма­теринства» (звучать мотиви казкового дивосвіту і дороги як вибору життєвого шляху);

- сатирична спрямованість казок;

- інтимна лірика - через дослідження філософії почуттів, від романтичного захоплення до гіркого розчарування;

- сповнена глибини й вогню щирих почуттів, певного юнацького максималізму, життєствєрджувальної енергії.

Ліричний герой:

- романтичний і закоханий юнак;

- зріла людина з великим життєвим досвідом, схильна до філософських роздумів. («Світ який! Мереживо казкове...», «Ти знаєш, що ти людина...», «Я», «Вона прийшла», «Є в коханні і будні, і свята...» та ін.)

Збірка «Тиша і грім» (1962) - виквіт студентської юності та перших років самостійного трудового життя поета; насичена щирим пафосом, сповнена естетичним смаком, чистою правдою, романтичним поривом відкривати «духовні острови» в інтелектуальному морі свого народу, до чого поет закликав нових «Колумбів і Магелланів». Світ поставав не тільки в безжурних сонячних тонах (як «мереживо казкове»), а з громом бурі, у творчому натхненні, у найвищому ступені творчої самореалізації. Усе це контрастувало з поширеними ідиліями «щасливого життя» радянської імітаційної літератури.

Новаторство поета «йде не стільки шляхом винаходу нових художніх форм, скільки в сфері нових художніх ідей» (поезії «Жорна», «Мій родовід!», «Піч», «Перший», «Дід умер», «Варвари», цикл із дев'яти віршів «Тиша і грім»).

Збірка «Земне тяжіння» (1964) характеризується посиленням іронічно-саркастичного струменя, використанням римованого катрена, ямба, хорея, рідше - тристопного розміру.

Домінанта - основна, панівна ідея, головний, панівний принцип, основна ознака або найважливіша складова частина чого-небудь.

«Лебеді материнства»

Поезія написана в період, коли В. Симоненко працював у газеті «Молодь Черкащини». Провідна думка твору - найдорожчим для кожної людини є Батьківщина, яку не вибирають, як і рідну матір, а люблять такою, яка вона є.

На початку твору постає чарівний світ казки, що манить і бентежить маленького героя. Далі - напутнє слово матері синові, якому колись доведеться вирушати в життєву дорогу і поставати перед вибором. Монологічна форма оповіді надає авторській інтонації щирості, відвертості, довірливості. Особливого темпоритму твору досягнуто завдяки різної сили інтонаціям: то плавним, спокійним, заколисуючим, то імпульсивним, вибуховим.

Автор застосовує алітерації, повторення приголосних «р» та «л» з метою створити враження зачудування, таємничості.

Темряву тривожили криками півні,

Танцювали лебеді в хаті на стіні,

Лопотіли крилами і рожевим пір'ям,

Лоскотали марево золотим сузір'ям.

Алітерація - зумисне надмірне повторення однакових приголосних звуків з метою створення звукового образу зображуваного або посилення інтонаційної виразності мови.

Вірш сповнений народнопісенних символів, казкових образів, співзвучний із колисковими; його прикрашають епітети й порівняння: «лебеді, як мрії», «сади зелені», «білява хата», «диво-наречені», «тихі зорі», «лебеді рожеві», «зорі сургучеві» та ін.

Мати й Україна - нероздільні поняття, материнський образ переростає в образ-символ Вітчизни. Рефреном і заключним акордом звучать у вірші слова «Вибрати не можна тільки Бать­ківщину», підсилюючи головну думку твору.

Рефрен (повтор) (від франц. приспів) - повторення однакових слів чи виразів, віршованих рядків чи строф у творі з метою звернути на них особливу увагу читачів, підкреслити мелодійність, ритмічність.

«Ти знаєш, що ти — людина?»

З перших рядків твору звучать риторичні запитання, які стимулюють осмислення нашого життя та історичної місії людини на землі, неповторності кожної особистості. Митець ніби тривожиться за кожного з нас, акцентуючи увагу чи не на найсильніших почуттях - жадобі діяти, радіти буттю. Ні на мить не можна забувати про те, що кожна хвилина неповторна, ніхто й ніколи не продублює нашого життєвого шляху:

І жити спішити треба!

Кохати спішити треба!

Гляди ж, не проспи!

Головна думка - кожній людині треба залишити свій слід на цій землі, бо дуже мало часу для цього відпущено долею. Мотиви цінності людського життя, утвердження неповторності кожної особистості сповнюють вірш глибоким гуманістичним пафосом.

Дмитро Павличко

Дмитро Павличко - український поет, перекладач, громадсько-політичний діяч.