Іван Нечуй-Левицький (стр. 21 )

- духовний (висвітлення явищ вищої сфери через церковне життя, віру (церковна чаша - символ віри, яку знищити неможливо).

Світ прийнято розглядати як місце, де борються між собою дві сили: добро і зло, божественне начало і диявольське. Завжди зберігається певна симетрія між ними. Василь Барка описує унікальну ситуацію: сили зла, здається, перемогли назавжди. Запанував «жовтий князь» - демон зла. Це не алегорична постать, а цілком реальний хазяїн життя - Сталін («вусатий бузувір завів пекло»). Щоб зламати Україну, остаточно поставити її на коліна, підрізавши косою смерті хліборобський корінь осердя нації, сталінські поплічники на найкращих чорноземах світу організовують штучний голод.

Світ, який ніс радість хліборобу, який жив у одвічній гармонії із землею, перетворюється на зону смерті.

Образи в романі групуються як дві сили, що існують у світі: хто вирощує хліб і хто відбирає його у селянина. У кожній групі представлені центри, які утверджують два типи моралі: Мирон Катранник і Григорій Остроходін, який і очолює кампанію зі знищення селянства в цій окрузі. Це представники двох світів - добра і зла, господнього і диявольського, що дає підстави визначати твір «Жовтий князь» як своєрідну містерію - жанр, для якого характерним є протиборство у вселенському масштабі сил добра і зла.

Роман «Жовтий князь» - це книга пам'яті жертвам голодомору, мільйонам «безвинно убієнних» хліборобів і гнівний осуд тоталітарного режиму.

Сучасний літературний процес

Формування сучасної української літератури відбувається під впливом важливих подій, що відбуваються у суспільстві:

1986 р. - аварія на Чорнобильській АЕС;

1991 р. - здобуття незалежності, початок розбудови нової суверенної держави;

2004 р. - помаранчева революція, вибори Президента тощо.

З'являються болючі теми, які дали поштовх для народження нової генерації митців постчорнобильської епохи. Ця хвиля літераторів прагнула, як зазначив Ю. Шевельов, «зруйнувати Карфаген української провінційності», тобто вивести мистецтво слова за межі політичних, ідеологічних й адміністративних втручань у художню творчість, зробити його естетично самодостатнім; подолати комплекс меншовартості, підрядної ролі в історії.

Основні тенденції (характерні риси) сучасного літературного процесу:

- Перехід від заідеологізованих схем «соціалістичного реалізму» до пошуку нових естетичних способів моделювання й зображення дійсності.

- Гостра постановка проблем вибору, повноцінного існування нації і свободи індивідуальності.

- Піднесення ролі українського слова в розвитку української нації.

- Мистецтво - поза політикою.

- Звернення до селянської тематики як прояв неповторності української духовності.

- Поява нових форм художнього мислення, форм й структури творчості.

- Повернення заборонених тоталітарним режимом літературно-мистецьких надбань минулих епох як створення нового погляду на історію України (твори Миколи Аркаса, Михайла Грушевського, Дмитра Дорошенка, Дмитра Яворницького; Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Лесі Українки, Миколи Хвильового, Володимира Винниченка, Валер'яна Підмогильного, Григорія Косинки, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмари та ін.).

- Знищення штучної «завіси» між розвитком української літератури на «материковій» Україні та в діаспорі. Друк творів письменників-емігрантів (Василя Барки, Уласа Самчука, Івана Багряного, Тодося Осьмачки, Яра Славутича, Євгена Маланюка, Олени Теліги, Юрія Клена, Богдана Бойчука, Юрія Тарнавського, Михайла Ореста та ін.).

- Вихід двох антологій української поезії «Золотий гомін» (1991, 1997), де показана багата картина лірики XX ст., художніх систем, уподобань, напрямів.

- Функціонування модерного, неомодерного, заповідально-селянського, постмодерного дискурсів.

Характерні ознаки заповідально-селянського дискурсу:

- базування на селянському типі мислення, реалістичній традиції із певними вкрапленнями романтизму та модернізму;

- уживання символів і понять;

- нація, традиція, русифікація, державність, національна символіка, земля, праця.

Характерні ознаки постмодерного дискурсу (з'явився у 80 - 90-х роках XX ст.):

- екзистенція, рефлексія, відкритість, гра, карнавал, художній твір як відверта гра цитатами, ремінісценціями, алюзіями зі світового письменства;

- синтез мистецтва й антимистецтва, елітарної й масової культури.

Поява нових угруповань та об'єднань, стильових манер і способів образного втілення світосприймання нової незалежної людини, що призвело до невеликої дискусії між митцями старшого й молодшого поколінь (старші стоять на позиціях служіння Україні та її культурі, захищають традиційну, реалістичну концепцію мистецтва; молодші - критикують радянських митців, пародіюють класичні твори, сміються зі сліпої віри в псевдоідеали, відкидають «піароварництво» в літературі).

Характерні ознаки сучасної поезії:

- «Переобтяжена цвітінням» (від «самодержавно-генсеківського тоталітаризму до трансформації в поліфонію постісторичної «ери підозри», де розцвітають сто квітів, сперечаються сто шкіл). Юрій Андрухович у 90-х роках XX ст. висловив думку, що сучасна українська поезія стає дедалі кращою, «незабаром її читатимуть виключно поети».

- Багатство тематики, стильових і жанрових знахідок. Поступається прозі за динамізмом саморозгортання інтелектуального сюжету, але виграє в інтенсивності метафоричного орнаменталізму.

- «Від пастельного імпресіонізму до барокової поліфонії». Представлена кількома поколіннями поетів: «шістдесятники» (Ліна Костенко, Іван Драч, Ірина Жиленко, Борис Олійник та ін.); «київська школа» поетів (Віктор Кордун, Василь Голобородько, Микола Воробйов, Василь Рубан та ін.), поети-дисиденти (Ігор Калинець, Тарас Мельничук, Степан Сапеляк та ін.), «вісімдесятники» (Ігор Римарук, Василь Герасим'юк, Іван Малкович, Оксана Забужко, Оксана Пахльовська, Іван Козаченко та ін.), «дев'яностники» (Кость Москалець, Роман Скиба, Павло Вольвач, Сергій Жадан, Іван Андрусяк, Віктор Неборак, Василь Махно та ін.).

Характерні ознаки сучасної прози:

- Жанрове розмаїття, пошуки нових мотивів, мистецьких ідей.

- Відхід від лірико-романтики, патетики, трансформація химерної стильової течії (Олександр Ільченко, Віктор Міняйло, Володимир Яворівський, Євген Гуцало) у прозу постмодерністів.

- Активна творча діяльність прозаїків старшого покоління: звернення до історичної тематики: історичний роман Ю. Мушкетика «На брата брат» (1996), М. Вінграновського «Северин Наливайко», Р. Іваничука «Орда» (1992), «Рев оленів нарозвидні» (2000), роман у віршах Ліни Костенко «Берестечко» (1999); дослідження екзистенціальних проблем буття людини: Валерій Шевчук роман-епопея «Стежка в траві. Сага про Житомир» (1994).

- Постмодерне світобачення, у центрі творів - «маска» автора.

- Існування двох шкіл прозаїків:

- «київсько-житомирська» - перевага екзистенціальних мотивів, герой творів інтелектуал, рафінований інтелігент (В'ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Олесь Ульяненко, Богдан Жолдак, Любов Пономаренко, Євгенія Кононенко, Оксана Забужко, Володимир Діброва та ін.);

- «львівсько-франківська» - перевага гри та іронії, карнавалу і травестії, герой - маргінал (міський житель - вихідець із села), сільська людина з комплексом меншовартості (Юрій Андрухович, Юрій Винничук, Тарас Прохасько, Юрій Іздрик та ін.).

Характрені ознаки сучасної драматургії:

- наповнена інтелектуалізмом;

- перехід до модерного моделювання дійсності, звільнення від традиційних шаблонів;

- поєднання поезії, філософії, моральності, вчинків героїв у драматичному творі;

- колажний принцип побудови твору;

- поява імен-абстракцій, імен-символів;

- перевага камерності;

- звернення до проблем сучасної школи.

Представники сучасної драматургії: Василь Босович (п'єса «Ісус - Син Божий»); Ярослав Стельмах («Стережися лева», «Синій автомобіль», «Шкільна драма», «Привіт, синичко» та ін.)

У 1997 р. вийшла антологія «Близнята ще зустрінуться», де вміщено п'єси митців української діаспори: Леоніда Мосендза, Богдана Бойчука, Віри Вовк та ін.

Дискурс - спосіб, форма організації мовної і літературної діяльності, уживається як індивідуальний стиль митця.

Рефлексія - розмірковування, внутрішня зосередженість, аналіз власних роздумів і переживань.

Ремінісценція - відгомін у художньому творі якихось мотивів, образів, виразів, деталей тощо з широко відомого твору іншого автора, перегукування з ним. При цьому вислови, запозичені в попередників, переосмислюються і набувають нового висвітлення.

Алюзія - натяк на загальновідомий історичний, літературний або побутовий факт, уживаний у художньому творі як стилістична фігура.

Література:

1. Іван Боднарук. Між двома світами. Вибрані статті про українських письменників. Оліфіренко. Білцький. – Донецьк: Український Культорологічний Центр, 1996.

2.  Сучасна українська проза: постмодерний період: Навч. Посіб.. — Київ: ВЦ «Академія», 2008.

3.  М. Сучасна українська література: Навчальний посібник. — Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2007.

4. Вісімдесятники: Антологія нової української поезії. Упор. І. Римарук. — Едмонтон: Вид-во Канадського Інституту Українських Студій, 1990

5. Дев'ятдесятники: Авторська антологія нової української поезії. Упор. І. — Тернопіль: Лілея, 1998

6. Мала українська енциклопедія актуальної літератури. Упор.  — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998

7. Початки: Антологія молодої поезії. Упор.  — Київ: Смолоскип, 1998

8. Українські літературні школи та групи 60-90-х рр. ХХ ст. Упор. Ґабор В. — Львів: Піраміда, 2009

9. Десять українських прозаїків: Антологія сучасної прози. Десять українських поетів: Антологія сучасної поезії. Упор. Медвідь В. 10 (прозаїків), 10 (поетів). — Київ: Роккард, 1995.

10. Квіти в темній кімнаті (авторська антологія сучасної новели). Упор.  — Київ: Генеза, 1997.

11. Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років. Упор.  — Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2010

12. У чеканні театру: Антологія молодої драматургії. Упор. Мірошниченко Н. — Київ: Смолоскип, 1998.

13. Страйк ілюзій: Антологія сучасної української драматургії. Упор. Мірошниченко Н. — Київ: Основи, 2004.

14. Енциклопедія українознавства: Загальна частина,— К., 1994—1995.— Т. 1—3.

15. Історія української культури / За заг. ред. І. Крип'якевича.— К., 1993.

16. Історія української літератури XX століття / За ред. В. Дончика.— К., 1993.— Кн. 1.

17. Українська проза початку XX ст.— К., 1964.

18. Мистецтво України: Енциклопедія.— К., 1995.— Т. 1.

19. Українська драматургія початку XX століття.— К,, 1964.

20. Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича.— К.:1993.

21. Українська Муза: Поетична антологія. За ред. О. Коваленка.— К., 1993.

22. Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: У 4 кн. Упоряд. В. Яременко, Є. Федоренко.— К., 1994—1995.

23. Ресурси Інтернету.