Іван Нечуй-Левицький (стр. 9 )

Біографічна скринька.

Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902 р. в с. Майєровому на Єлисаветградщині в заможній селянській родині.

3 6 років - навчання в Нечаївській парафіяльній школі.

3 1911 р. - навчання в Єлисаветградському реальному училищі.

3 10 років починає писати поезії російською мовою.

1 травня 1922 р. - вперше надруковано вірш російською мовою «Море» у газеті «Пролетарська правда» (псевдонім автора - Георгій Ней).

1922 p. - вступ до Київського політехнічного інституту на електромеханічний факультет; відвідує літературний гурток.

Лютий 1924 р. - у газеті «Більшовик» надруковано вірш українською мовою «Дзвін».

1925 р. - вихід першої збірки оповідань «Мамутові бивні». Ю. Яновський - редактор ВУФКУ.

1927 р. - повість «Байгород», збірка оповідань «Кров землі».

1928 р. - видано роман «Майстер корабля».

1928 р. - вихід єдиної поетичної збірки «Прекрасна Ут».

1930 р. - цикл нарисів «Голлівуд на березі Чорного моря».

1pp. - робота над романом «Чотири шаблі».

1935 р. - завершив роботу над романом у новелах «Вершники».

1937 р. - п'єса «Дума про Британку».

1940 р. - збірка оповідань «Короткі історії».

1942 р. - драма «Син династії».

1944 р. - збірка оповідань «Земля батьків».

1947 р. - роман «Жива вода» (після обговорення на пленумі Спілки письменників України заборонили).

1948 р. - збірка «Київські оповідання».

1954 р. - «Нова книга».

1954 р. - п'єса «Дочка прокурора».

25 лютого 1954 р. - помер, похований на Байковому кладовищі.

«Вершники» (1935)

Жанр: роман у новелах. Новели: «Подвійне коло», «Шаланда в морі», «Лист у вічність», «Дитинство», «Чубенко - командир полку», «Батальйон Шведа» та ін.

Особливості роману:

- роман скомпонований із самостійних розділів - восьми новел;

- відсутність хронологічної послідовності у розгортанні подій;

- використання кінематографічного прийому «напливу», поетичних рефренів, ліричних відступів;

- має ознаки героїчної пісні, думи, новели («Вершники» — новаторське продовження традицій народних дум);

- виняткових героїв автор показує у виняткових обставинах;

- поєднання новел головною авторською настановою: показати через внутрішній світ героїв історичну необхідність перетворення земної світобудови;

- головний мотив - розпад людського роду, що почався з революцією;

- відтворені ситуації драматизму (братовбивча війна, порушення принципу «Тому роду нема переводу, в котрому браття милують згоду») тощо.

Особливості новели «Подвійне коло»:

- новела має типові риси драматичного твору: єдність місця, часу, дії (усі події відбуваються протягом одного дня у степу під Компаніївкою);

- фрагменти громадянської війни підкреслені тим, що по різні боки барикад стоять рідні брати (Оверко Половець - петлюрівець, Андрій - денікінець, Опанас, Сашко - махновці, Іван - більшовик);

- умовна присутність батьків (на передньому плані - битви братів, на задньому - те, що про це думають батьки);

- велика увага приділена погоді, яка реагує на злочини (автор натякає: Бог гнівається за кровопролиття, порушення моральних законів);

- автор не зосереджує уваги на ході баталій: Яновського цікавить результат битви і словесна дуель між братами тощо.

Роман у новелах - складний за побудовою і великий за розміром епічний прозовий твір, у якому широко охоплені життєві події певної епохи; складається з окремих новел, об'єднаних спільним задумом.

Валер'ян Підмогильний

Валер'ян Петрович Підмогильний (* 2 лютого 1901, Писарівка — † 3 листопада 1937, Сандармох) — український письменник і перекладач, один з найвидатніших прозаїків українського «розстріляного відродження».

Біографічна скринька

2 лютого 1901 р. Народився Валер'ян Підмогильний в селі Писарівка Павлоградського повіту (зараз Синельниківський район) на Катеринославщині в бідній селянській родині. Коли йому було близько 14 років, батьки переселились до панської економії в селі Чаплі. Закінчив реальне училище, а потім ще вчився з перервами, через матеріальну скруту, на математичному та юридичному факультетах Катеринославського університету, який так і не закінчив. Літературна діяльність переривалась вчителюванням, працею у видавництвах.

Своїм духовним наставником у відчутті слова Підмогильний вважав Михайла Коцюбинського. Блискуче знав французьку.

У стрімкому вирі нищівних 19—20-х років він закарбував чуттєву картину людського характеру революційної доби. Його творчість сповнена людськості, розгубленості душі в змаганні з машиною смертоносного часу.

1927 р. Валер'ян Підмогильний працював теж і в літературознавстві, даючи цікаву й сміливу, як на радянську дійсність, спробу психоаналітичного розгляду творчості І. Нечуя-Левицького у своїй праці «Іван Нечуй-Левицький» («Життя і революція», кн. 9). Був автором критичної оцінки поезії М. Рильського під назвою «Без стерна» («Життя і революція»).

1930 р. Працював теж як літературний редактор журналу «Життя і революція», з редакції якого був усунений.

р. р. Спільно з Євгеном Плужником уклав словник «Фразеологія ділової мови».

11 січня 1935 р. В. Підмогильний визнав, що належав до «групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії». Визнав тому, що, на його думку і ще подібних (група складалась із сімнадцяти чоловік, серед яких Микола Куліш, Г. Епік, О. Ковінька, Євген Плужник), «політика колективізації привела українське село до голоду». Раніше були заарештовані друзі Підмогильного В. Поліщук та Василь Вражливий, а також Григорій Косинка, найближчий побратим зі спілки МАРС (майстерня революційного слова). Закритий суд без свідків і адвокатів позбавив всіх учасників націоналістичної групи волі «терміном на десять років з конфіскацією особистого майна». В соловецькому таборі в нелюдських умовах ізолятора Підмогильний продовжував писати. Збереглось 25 листів до дружини, в яких він розповідає про свої переклади, розпочаті повісті, оповідання.

3 листопада 1937 р. Особлива трійка УНКВС винесла новий вирок: «Розстріляти» до двадцятилітнього ювілею Жовтневої революції, щоб звільнити місце для нових мучеників режиму. Разом із Валер'яном Підмогильним в урочищі Сандармох у Карелії розстріляні Микола Зеров, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Лесь Курбас, Микола Куліш, Мирослав Ірчан, Юліан Шпол.

1956 р. Валеріана Підмогильного було реабілітовано. На Байковому кладовищі Києва є могила сім'ї Підмогильних.

Літературна діяльність.

Оповідання: «Важке питання» (1917), «Добрий Бог» (Собачий Хутір, липень 1918), «Гайдамака» (Собачий Хутір, серпень 1918), «Ваня» (Павлоград, березень 1919), «Старець» (Катеринослав, серпень 1919), «Пророк», «На іменинах» (Катеринослав, вересень 1919), «Дід Яким» (Катеринослав, вересень 1919), «На селі» (Катеринослав, вересень 1919), «В епідемічному бараці» (1920), «Собака» (1920), «Проблема хліба» (1922), «Іван Босий» (Ворзель, березень 1922), «Син» (1923), «Військовий літун» (1923), «Історія пані Ївги» (1923), «Сонце сходить» (1924), «Третя революція» (1925), «З життя будинку» (1933).

Повісті: «Остап Шаптала» (1921), «Повість без назви» (1933—1934).

Романи: «Місто» (Київ, 1927), «Невеличка драма» (1930).

Збірки: Твори, том І, збірка оповідань, 1919, Військовий літун, збірка оповідань, 1924, Проблема хліба, збірка оповідань, 1930.

Переклади: Валер'ян Підмогильний — один з найвизначніших українських перекладачів французької літератури. За своєю стилістичною точністю та мовною віртуозністю його переклади Анатоля Франса, Бальзака, Мопассана, Стендаля, Гельвеція, Дідро досі вважаються неперевершеними й охоче перевидаються багатьма українськими видавництвами.

«Місто» (1927 р.)

Жанр. «Місто» — психологічно-інтелектуальний урбаністичний роман Валер'яна Підмогильного.

Підмогильний створив модерний роман, в якому, на відміну від традиційної селянської і соціальної тематики, акцент переноситься на урбаністичну проблематику, порушуються філософські питання буття, аналізується психіка героїв, а конфлікт розгортається між людьми з різними світоглядами. «Місто» — перший урбаністичний роман в українській літературі, з новими героями, проблематикою та манерою оповіді.

Тема. Розповідь про долю юнака в тенетах великого полісу, по суті живого хижого організму, що висмоктує совість людини. Дослідники відносять роман до такої мистецької течії як екзистенціалізм, тому твір можна порівнювати з найкращими зразками літератури подібного змісту. Він близький геніальним прозаїкам і в той час своєрідний, яким і має бути справжнє мистецтво. Злочин, що робить місто з людиною, нагадує Достоєвського з його живим і зловісно сірим Петербургом і Мопасана з темою морального виродження в «Любому Друзі». Разом із цим — це суто українська драма людини — сільської натури з її темною підсвідомістю, що роз'їдає серцевину особистості.

Історія написання. В романі «Місто» Валер'ян Підмогильний описав селянську українську молодь, яка на початку 1920-х років тисячами потягнулась у міста, щоб завоювати і зробити своїм українське місто, влити в нього свіжу селянську кров, зліквідувати антагонізм між українським містом і селом. Автор показав бажання молодих селян «вийти в люди», здобуваючи колись недосяжну науку.

Історія публікацій.

Роман завершений письменником в 1927 році, опублікований вперше у Харкові в 1928 році. В 1929 році Книгоспілка перевидала роман, а Б. Єлисаветський переклав його на російську мову — в 1930 році роман виходить у серії «Творчество народов СРСР». Після масових репресій інтелігенції 1930-х років, під які потрапив також і Валер'ян Підмогильний, роман «Місто», як і інші твори письменника, був заборонений до 1989 року.

Особливості сюжетної лінії. Розповідь подана через історію душі Степана Радченка — енергійного сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до економічного вузу й сподівається повернутися з новими знаннями на село. Вперше Київ відкривається йому з Дніпра як своєрідний «пуп землі». Роман починається реченням: «Здавалось, далі пливти нема куди».

Під Степановими ногами — ще жодного ґрунту у столиці. Але з плином часу відбувається поступове просторове завоювання міста. Зійшовши на берег, Степан оселяється в передмісті, де життя мало чим відрізняється від сільського: йому сусідять хазяйські корови. Згодом він пересувається все ближче до центру, винаймає окреме помешкання, а наприкінці твору споглядає місто «згори» поглядом володаря: «Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам'яні пальці».

Із фрагментів речей, людей і звуків автор складає портрет міста (імпресіонізм), в міру освоєння Степана в Києві змінюється і його сприйняття. Місто бачиться зсередини, хоча не перестає лякати, а далі — все ясніше, чіткіше вимальовуються його риси.

Пересування у пролетарі міста супроводжується також перевдяганнями. На початку твору секретар лекторського бюро радить Радченкові змінити одяг: «Bсі лиха українців в тім, що вони кепсько одягаються». Перед крамницею з модним і дорогим одягом Степана не полишає переконання у тому, що варто йому лише змінити свій вигляд — і він зможе створити щось надзвичайне. Переселяючись до нового помешкання, Степан спалює своє старе вбрання і викидає на смітник чоботи. Протягом твору ми спостерігаємо, як Степан піднімається щаблями міського життя. Саме в Києві юнака захоплює література, він починає писати, стає відомим письменником і залишає навчання. Він був певен, що вирушає «завойовувати» місто, що місту потрібна «свіжа кров села», яка змінить «його вигляд і істоту. А він — один із цієї зміни, якій за долею призначено перемогти». Але, вгрузаючи поступово в нове життя, стає його апологетом, і думки про повернення остаточно зникають.

Наприкінці роману Підмогильний «змушує» Степана Радченка ще раз обійти знайомі йому місця: щось залишилося незмінним, щось стало зовсім іншим, можливо, саме через Степанове втручання. Але відбувши такі «оглядини», Степан остаточно переконується, що все це для нього чуже, далеке або й ненависне. Якщо він і любить своє минуле, то не за те, що воно було, а саме за те, що воно минуло.

Підмогильний розповів про перше Степанове оповідання «Бритва», про піднесення і занепади творчості, про довгі й важкі пошуки тем і натхнення. Він показав, як народився Автор — і навіть отримав нове хрещення, обравши псевдонім. Той, хто був Степаном, став Стефаном. Письменник залишає свого героя тоді, коли той сідає писати твір власного життя…

Проблема міста і села в романі В. Підмогильного "Місто". Проблема міста і села гостро постала перед суспільством на початку XX ст., особливо в післяреволюційний період. Це насамперед проблема нових кадрів, які могли б змінити лице зрусифікованого міста. До міста потягнулася молодь, аби посісти там власне місце: одні мріяли заглибитися в науку, осягнути її, набути певного фаху, набратися розуму, щоб повернутися на село і будувати нове життя, інші просто мріяли "вийти в люди", зайняти престижне місце, бути на щабель вище простого «селюка». Степан Радченко, головний персонаж роману «Місто», виїжджає з села з єдиною метою — здобути новий фах і повернутися до рідного села з новими знаннями. Настроєний трохи скептично, а то й вороже проти міста, проти тих «безглуздих крамарів учителів, безжурних з дурощів ляльок у пишних уборах». Згодом він змінює свою думку: «Не ненавидіти треба місто, а здобути». Степан розуміє, що сільська молодь може влити в місто свіжу кров, яка «змінить його вигляд і істоту, і він один із цієї зміни, що її від долі призначено перемогти».

Потрапивши в нове середовище, Степан Радченко поступово втягується в нього, стає виразником і захисником того, проти чого ще так недавно виступав.

Поступово помічаємо, як змінюється і душа Степана. Неоднозначно виступає він у романі. В його душі постійно борються Добро і Зло. І в дечому він вагається, але все частіше може переступити через власне сумління, моральні принципи заради поставленої мети. Може навіть принести в жертву людину і від цього не буде страждати.

Пройшовши через усі зваби і брудні кола міста, Степан Радченко, селянський хлопець, переміг, підкорив його. Він мав і силу волі, і твердий характер, тепер він відчуває, що перед ним, хоч і на якусь мить, можливо лише в уяві, лежить, колись йому вороже, а тепер покірне місто…

Проте сам письменник бачив, відчував і знав, що все скінчиться досить трагічно не лише для таких, як Степан Радченко, а для всіх, хто тверезо дивиться на життя, хто міг спостерігати, співставляти, мислити. В. Підмогильний, доскіпливо вивчаючи реальне життя, чуттям художника розпізнавав отруйні метастази в душах людей і намагався застерегти від них незміцнілий суспільний організм.

Персонажі: Степан Радченко — головний герой; Надійка — дівчина з села; Левко — студент; Ганнуся та Нюся — товаришки Надії; Лука Гнідий — хазяїн; Тамара Василівна (Мусінька) — дружина крамаря, у якого жив Степан, його коханка; Максим — їхній син; Борис — студент, товариш Степана; Зоська — міська дівчина, кохана Степана; Рита — балерина; Вигорський — поет, товариш Степана.

Висновок. Отже, роман Валер'яна Підмогильного «Місто» став не тільки помітним, але й надзвичайно важливим явищем в українському мистецтві. Насамперед — це перший справді урбаністичний роман в українській літературі. Не менш важливим у його творчій спадщині був роман «Невеличка драма», закінчений у 1929 р. Цей твір органічно доповнив бібліотеку українського інтелектуального роману, на той час уже репрезентованого «Вальдшнепами» М. Хвильового, «Майстром корабля» І. О.Яновського, «Робітними силами» М. Івченка. Та боротьба з «попутниками» набрала таких масштабів і форм, що новий роман В. Підмогильного встиг з'явитися лише в журнальній публікації («Життя і революція».— 1930.— № 3-6) і відразу ж був підданий жорстокому шельмуванню. Загальна атмосфера ставала дедалі гнітючішою. Примусова колективізація, голод 1932—1933 pp. впали чорним крилом не лише на українське село, а й на весь народ. Починалися масові репресії, політичні процеси, розправа над інтелігенцією, передусім письменниками. Не в багатьох письменників вистачало мужності йти раніше обраним шляхом. Підмогильний сповідував свої принципи до кінця.

Екзистенціалі́зм або філософія існування (фр. existentialisme від лат. exsistentia — існування) — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.

Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.

В українській літературі екзистенціалізм проявився у творчості В. Підмогильного, В. Домонтовича, І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, В. Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці В. Стуса. Нерідко межі екзистенціалізму як світоглядної структури є досить примарними, а зарахування до нього окремих митців — дискусійним.

В. Домонтович

Віктор Платонович Петров (*10 жовтня 1894, Катеринослав—† 8 червня 1969, Київ) - український письменник, літературний критик, археолог та етнограф. Писав також під псевдонімами В. Домонтович та Віктор Бер. Разом з Валеріаном Підмогильним, Петров започаткував жанр українського інтелектуального роману, а також жанр романізованої біографії.

Біографічна скринька.

10 жовтня 1894 р. Віктор Петров народився в Катеринославі в родині священика. Дитинство Петрова пройшло в Одесі.

1913 р. Він закінчив Холмську чоловічу гімназію.

1918 р. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Одним з його викладачів, який справив вплив на Петрова, був Володимир Перетц.

р. р. Петров отримав срібну медаль за свою дипломну роботу «, поэт пушкинской плеяды. Жизнь и творчество» і залишився в університеті як професорський стипендіат.

р. р. Пізніше Петров працював в Етнографічній комісії Української Академії наук. Разом з Андрієм Лободою був редактором Етнографічного вісника.

р. р. Був головою Етнографічної комісії.

1920-ті роки. Петров належав до кола неокласиків. В ці роки він познайомився з дружиною Миколи Зерова - Софією Зеровою - з якою у нього починається роман.

1930 р. Петров отримав докторат за дослідження «Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість». В цьому ж році фігурував у справі фіктивної Спілки визволення України, в результаті чого був знятий з посади керівника Етнографічної комісії і понижений до посади наукового співробітника.

1941 р. Короткий час був директором Інституту українського фольклору.

1941 р. Науковець знаходився в окупованому німцями Харкові.

р. Видавав часопис «Український Засів». В кінці війни Петров опинився в Німеччині і був пов'язаний з Українським науковим інститутом в Берліні. Був одним із засновників Мистецького українського руху.

рр. Знаходячись в еміграції, Петров викладав етнографію на філософському факультеті Українського вільного університету в Мюнхені та у Теологічній академії Української автокефальної православної церкви.

18 квітня 1949 р. Петров зник з Мюнхена. Це призвело до виникнення різноманітних версій його вбивства. Згодом виявилось, що він перебував у СРСР і працював в Інституті матеріальної історії в Москві. Петров був агентом НКВС-КДБ, але жоден з його літературних творів не був написаний у стилі соціалістичного реалізму. Петров був близьким з багатьма відомими письменниками та науковцями свого часу: Максимом Рильським, Миколою Зеровим, Юрієм Шевельовим та Михайлом Брайчевським.

1966 р. Петров отримав Орден Вітчизняної війни. Документальних підстав в архіві СБУ, які би переконливо довели розвідницьку діяльність Петрова, не виявлено.

Від 1956 р. Працював в Києві в Інституті археології. Після свого повоєнного повернення в Україну єдине літературне, а не наукове видання, до якого мав причетність Петров, було видання вибраних творів Миколи Зерова, автором приміток до якої він був.

1957 р. Петров одружився з Софією Зеровою, яка побажала залишити прізвище Зерова.

1966 р. Загубивши документи під час війни, Петров був вимушений заново захищати дисертацію.

1969 р. Віктор Петров помер і був похований в Києві на Лук’янівському військовому цвинтарі.

Художні твори Петров підписував як В. Домонтович. За власним визнанням автора він «знайшов це прізвище в українських документах литовського періоду». В литовській мові «damauntas» означає «той, що багато каламутить». Віктор Петров писав свої філософські твори під псевдонімом - Віктор Бер. Цей псевдонім було вибрано не випадково. Він розшифровується як біологічний еквівалент рентгена.

Літературна діяльність.

Віктор Петров був близьким до групи неокласиків в 20-ті роки. Саме в цей час він написав більшість своїх художніх творів під псевдонімом В. Домонтовича. Твори Петрова в багатьох аспектах перекликаються з ідеями екзистенціалістів. Особливістю творів В. Домонтовича є їхній прихований інтелектуалізм та парадоксальність.

Романи «Без ґрунту» (1942—1943, виданий в 1948 р.); «Дівчина з ведмедиком» (1928); « Доктор Серафікус» (написаний в 1928—1929 рр., виданий в 1947 р.); романізовані біографії «Аліна й Костомаров» (1929); «Романи Куліша» (1930); «Мовчуще божество» (не завершений).

Наукова діяльність.

Як етнограф Петров написав декілька десятків статей на такі теми як сонце у народних віруваннях українців, легенди про похоження відьом, культ вогню та слов'янська міфологія в Українській радянській енциклопедії. Написав ряд статей, присвячених докласовому суспільству (1933). Разом з Андрієм Лободою був співредактором книги матеріалів про дніпровських човнярів (1929) та книги Євгена Марковського про український вертеп (1929). Як археолог був задіяний у розкопках Трипільської культури та ранніх слов'янських поселень. Петров вивчав скіфські пам'ятники та могильники антів. Він написав монографії про походження українського народу (1947), скіфську мову та етнос (1968) та етногенез слов'ян (1972). Він писав статті про Трипільську, Зарубинецьку та Черняхівську культуру, про давніх слов'ян, скіфські та східно-слов'янські імена, гідроніми, топоніми та опублікував записки Вікентія Хвойки про розкопки в Зарубинцях.

«Доктор Серафікус»

Жанр. Соціально-психологічний філософський роман. Прагнення до проникнення у психологію людських почуттів у переломні моменти історії — в час духовної чи політичної кризи суспільства, чітко проглядається в творі «Доктор Серафікус» (1947).

Сюжетна лінія. Домонтовича «Доктор Серафікус» відзначається новизною і динамізмом сюжету, віртуозністю й простотою оповіді. В загальній ілюзії самодостатності живе Василь Хрисанфович Комаха, вчений-ерудит, самотній дивак. Він сторониться людей, тікає у самоту, до фортепіано. Вві сні йому привиділось, що хотів би мати дитину, «не турбуючи у тій справі жінку». Бо жінок всіляко уникав, за що дістав прізвисько Серафікус. Підкорений правилами середовища і власним прагненням до обмежень, герой поступово стає серафічним в цілому. Домонтович постійно тримає його в межах як зовнішньої, так і внутрішньої дисгармонії для доказовості конфлікту людини природної і людини історичної.

Тема. Показ в образі доктора Комахи (Серафікуса) втілення новітньої «людини у футлярі», раціональної, зі своєю філософією любові.

Проблематика. Вічний конфлікт біологічного й розумового, який зумовлює дуалізм існування двох паралельних джерел сутності світу — духовного й матеріального. Твір розкриває проблеми особистості й суспільства, раціонального і чуттєвого, чоловічого і жіночого начал. У романі відчутний і сатирично-іронічнии струмінь.

Григорій Косинка

Григо́рій Миха́йлович Стрілець (прибране ім'я — Коси́нка) (*29 листопада 1899, Щербанівка — †15 грудня 1934 р., Київ) — український письменник-новеліст. Перекладач. Жертва сталінізму («Розстріляне відродження»).

Біографічна скринька.

29 листопада 1899 р. Григорій Косинка народився у бідній селянській родині в селі Щербанівка Обухівського повіту на Київщині (тепер Обухівський район Київської області). Рід був давній, чумацький, але зубожілий. Григорій змалечку пас людську худобу, а зимою ходив у сусіднє село до земської школи.

1908 р. У пошуках кращого життя родина виїхала на Далекий Схід, оселившись на березі Амуру, почали будувати хату, проте вже через півроку повернулася на Батьківщину. Малий Грицько полов буряки весною, а восени працював у панській економії — погоничем худоби чи то робітником біля машини. Його матір, Наталя Романівна, «шитвом почала заробляти паляниці», а батько підробляв на цукроварні.