Справжнє виховання дитини у вихованні самих себе (стр. 14 )

Пройнялася ідеєю виховання людських чеснот за творами ще одна учасниця нашої творчої групи – Світлана Петрівна Дзюба. Її педагогічна майстерність, творчий пошук, чесність і порядність створюють атмосферу добропорядності не тільки у дітей, а є прикладом для всіх колег.

Сама найвідповідальніша робота прийшлась на долю нашої наймолодшої учасниці, Руслани Олександрівни Ковальчук, яка працює вже декілька років з дітками, які хворіють з народження і не можуть відвідувати школу. Вона, як іскорка для цих діточок, все робить для того, щоб малята не відчували себе віддаленими від школи. Руслана Олександрівна, ще й хороший спеціаліст комп'ютерної мови, всі брошурки, методичні посібники, презентації – це клопітка робота її рук.

Ідей, задумів є багато, адже наша професія творча. Василь Олександрович говорив: «Це щастя – бути вчителем, бо завжди повторюєш себе в дітях». І це справді так.

Великий педагог живе в нашій пам'яті, продовжує себе в наступних поколіннях. І так приємно відчути і себе частинкою тієї великої, доброї, працьовитої громади, що зветься вчительським колективом.

івна,

вчитель початкових класів

Гощанської Державної гімназії

Дістервег про учительську справу як «вільне мистецтво

Ідея котрій служить учитель, складається із виховання моральності в роді людському. Їй віддається він всією душею, вона володіє ним безроздільно. Вона не засіла в його голову як надуманий принцип, але перейшла в його тіло і кров. Не він володіє нею, а вона ним. Він учитель за покликанням; його не можна уявити собі іншим, як учителем. Навчання перетворилось в його життя, в його їжу; воно безроздільно зв`язано з ним. І не диво, якщо учительська справа стає у нього вільним мистецтвом, і він на всіх своїх учнів накладає печать свого духу! Як він находить своє щастя в навчанні, так можна рахувати щасливими тих хто в нього навчається.

Школа – виноградник, де учитель призваний діяти виховуючи і плідно. Ці і подібні думки, котрі завжди близькі учителю і постійно витають перед його розумовим поглядом, підтримують в ньому веселість і бадьорість, зберігають його мужність і спокій, якщо невдячність і невизнання випали на його долю.

Без цих думок безумовно не може бути постійно щасливого вчителя.

Дістервег виступив з захистом ідеї загальнолюдського виховання, виходячи з якої він боровся проти шовіністичного підходу до рішення педагогічних проблем. Завданням школи є, на його думку, в тому, щоб виховувати гуманних людей і свідомих громадян. Дістервег вважав, що головною метою навчання є розвиток розумових сил і здібностей дітей. Він підкреслював що цінність мають тільки ті знання і навики, які досягнуті учнем самостійним шляхом. Навчання повинно допомагати всесторонньому розвитку особистості. Дістервег створив дидактику розвиваючого навчання, її основні вимоги він виклав у вигляді 33 законів і правил навчання. Перш за все він настояв на тому є, щоб навчати в відповідності з особливостями дитячого виховання. Від прикладів потрібно йти до правил, від предметів і конкретних уявлень про них – до слів, які їх позначають. Багато уваги приділяв закріпленню матеріалу. Ефективність того чи іншого методу за Дістервегом, визначається за тим, наскільки він допомагає пробудженню розумових сил учня. «Всякий метод поганий, – заявляє він, – якщо привчає учня до простого сприйняття або пасивності і хороший, якщо пробуджує в ньому самостійність». Для початкового навчання він рекомендує «елементарний», або розвиваючий метод, котрий збуджує розумові сили учня, дає їм можливість «шукати, порівнювати, міркувати і на кінець находити». «Поганий учитель повідомляє істину, хороший – учить її знаходити» -– наголошує він. Розвиток дитячої самодіяльності в процесі навчання, озброєння учнів знаннями мислиме лише при керівній ролі учителя.

Він приділяє велике значення в навчанні чітко розробленому навчальному плану і хорошому підручнику, але підкреслює, що в кінцевому рахунку успіх навчання залежить від учителя, а не від підручника чи предмета.

Хороший учитель повинен досконало володіти предметом і любити свою професію і дітей. Потрібно, щоб на уроці панувала атмосфера бадьорості, щоб енергетичне викладання будило розумові сили учнів, укріпляло їх волю, формувало їх характер. Учні постійно повинні відчувати, що вони рухаються вперед. Учитель повинен постійно працювати над собою. Тільки в таких умовах він виробляє в дітях наполегливість в оволодінні знаннями і розвиває в них вміння долати труднощі, які зустрічаються на шляху пізнання.

Він говорить про виховне значення сильної волі учителя, котрий повинен мати твердий характер. Суворий, вимогливий учитель повинен бути в той же час і справедливим, тільки тоді він зможе завоювати авторитет серед учнів.

Разом з принципом виховання «виховання самостійності на служіння істині, добру і красі» – вищий принцип навчання повинен був проголосити «надихай вихованця на самостійне дослідження істини» або «збуджуй пізнавальні задатки вихованця, щоб вони розвивались в засвоєнні і пошуках істини».

Навчання ж повинно відбуватися у відповідності з людською природою і законами її розвитку. Результатом і доказом правильного ходу розвитку є наступні ознаки: розвиток почуттів, фізичної сили і спритності як базису енергетичного характеру; швидкість і сила сприйняття; хороша пам`ять, збагачена цілісним матеріалом і основами всяких практичних знань; розвитку мислитель них можливостей; потягу і нахилів до самостійного дослідження і вільному усному і письмовому викладу; захоплення яскравими ідеалами і наочними прикладами діяльного життя, присвяченого служінню істинному доброму і святому; єдності чуттів, думок, волі і відпрацьованих навичок. Ось загальні примітки і вказівки. Що ж можна із цього взяти для виховання і навчання? Багато і нічого. Багато – якщо знання людської природи витікає із власного, живого спостереження; нічого – якщо її розглядати і сприймати як зовнішнє, чуже і готове.

Вихователем і учителем за Дістервегом потрібно народитися; ним керує природжений такт. При безпосередньому спілкуванні з учнем внутрішнє відчуття учителя підказує йому, як повинен діяти і поступати; настав час щоб переходити до узагальнення чи вони непосильні ще не готовому для них юнацькому розуму і тільки зіб`ють з толку. Шкідливе спізнення, але ще більш шкідливе випередження.

Ніхто не діє так пагубно, наголошує Дістервег, як деспотичний учитель, який не рахується із звичним розвитком людини, не поважає її розвитку. Так само пагубно діє учитель безідейний, повний самовпевненості і критики. Без знання рівня розвитку дитини неможливе його правильне навчання. Наші учні володіють практичними уявленнями, вони здобули певний практичний досвід. А це досить вагома обставина, тому, що досвід являється тією основою від якої потрібно відходити в навчанні. Нові знання до яких необхідно вести учнів, або підтверджують цей досвід, розвивають і збагачують його до наукових понять, або ж відкидають і встановлюють правильний замість помилкового. Таким чином рівень розвитку учня визначає метод викладання предмета. Суб`єктивний рівень розвитку учня завжди повинен слугувати матеріалом.

В таких випадках потрібно діяти з особливою обережністю. Правильний образ дій в подібних ситуаціях безпомилково впливає на рівень майстерності вчителя. Тут нікому не можна вивчитись по правилах, тут вчитель має бути самобутнім. Він являється дійсним світочем розуму і навчання учню, котрий зрозумів свою помилку і направлений на путь істини.

Слабкість розуму і характеру багатьох учнів і дорослих людей залежить від того, що вони знають все будь – як і нічого як слід.

Навчай якомога менше! Тоді ти будеш займати учня лише найбільш суттєвим, лише самим головним, тоді ти зможеш взятись за цей матеріал, зафіксувати його належним чином в свідомості учня. Він же в свою чергу переповниться радісним почуттям і вселяючи в нього бадьорість впевненість, що щось він знає і вміє. Тоді його навчання стане змістовним.

Сам же учитель розглядає себе, як засіб, завдяки якому відбувається збудження і керівництво. Він перетворюється в знаряддя, яке допомагає діяльності дитини, привчає дитину працювати, заставляє її не тільки полюбити роботу, а настільки з нею зріднитися, щоб вона стала його другою натурою.

Було б логічною помилкою говорити про це окремо; адже це зосереджене у всьому попередньому, заклечається в принципі самодіяльності. Стимулювати учня працювати; працювати самостійно, привчити його до того, щоб для нього було немислимо інакше, як власними силами, будь-що засвоїти; щоб він самостійно думав, шукав, проявляв себе, розвивав свої дрімаючі сили, виробляючи з себе стійку людину. Для цього вчителю потрібно заставляти учня працювати руками, язиком, головою. Надихати учня переосмислювати матеріал, вкоріняти це йому настільки у звичку, щоб він не вмів жити інакше, відчував себе неспокійним коли це робиться; щоб він відчував в цьому внутрішню потребу. Учень повинен усвідомити, що всього він повинен досягти сам.

Тільки учень проходить за кілька років дорогу, на яку людство потратило тисячоліття. Однак його слід вести по цій дорозі не з зав`язаними очима, а зрячим: він повинен сприймати істину не як готовий висновок, а повинен його зробити.

Учитель або книга повинні спрямувати юний розум на самостійне отримання знань, звичайно, більш коротким шляхом, ніж це можливо для людства. І це необхідна вимога. Таким чином не учитель іде попереду, а учень іде за ним, а рух вперед закладено в самому предметі, і учень може діяльно брати участь у цьому русі.

Школа перш за все повинна являти собою майстерню, в якій працюють і де учень навчається працювати. Для цього необхідно, щоб учитель був майстром своєї справи, володів досконало матеріалом, міг вибрати розробити його відповідно потребам учнів, а учнів перетворювати в своїх майстерних помічників.

Розвиток і навчання одній людині не можуть бути дані чи повідомлені. Всякий, хто бажає до них приєднатися, повинен досягнути цього власною діяльністю, власними силами, власним напруженням.

Найбільш важливим явищем у школі, найбільш навчальним предметом, самим живим прикладом для учня являється сам учитель.

Вознюк Лариса Сергіївна,

Вчитель початкових класів