Справжнє виховання дитини у вихованні самих себе (стр. 3 )

Вже в цьому навчальному році опрацьовано наукову літературу з питань гуманізації стосунків вчителя та учнів; науково обґрунтовано поняття «гуманність», «гуманізм», «гуманістичні стосунки», «гуманне спілкування»; обґрунтовано проблему дослідження; здійснено вибір завдань та методик експерименту; підібрано та складено відповідні тести та анкети; проведено дослідження рівня розвитку взаємостосунків, мотивів, інтересів та інших психологічних якостей особистості молодших школярів, на основі емпіричних методів дослідження (анкетування, спостереження, бесіди, інтерв’ювання і таке інше); з’ясовано стан взаємостосунків вчителів та учнів у початкових класах; організовано роботу постійного науково-методичного семінару для учасників експерименту.

Отже, робота по вивченню та впровадженню ідеї гуманізації навчання та взаємостосунків вчителя та учнів продовжується. Сподіваємося на плідну співпрацю всіх учасників тимчасового науково-дослідного колективу для реалізації поставлених цілей.

Ми бачимо потребу у постійному удосконаленні ефективності післядипломної освіти вчителя, оновленні змісту, методів та форм діяльності забезпеченні зростання фахового рівня педагогів, їх творчого потенціалу, формуванні нового мислення, що відповідає «процесу творення людини». Адже, не можна забувати дуже важливої істини, яку зазначав , - виховують не програми, не підручники, не метод, а особистість вчителя. А тому педагог з кожним роком має набиратися мудрості, поповнювати свої знання, вдосконалюватися для того, щоб успішно справлятися з великою місією виховання Людини, духовно зрілої, вільної особистості, спроможної захищати загальнолюдські цінності, відповідати за долю цивілізації і культури, творити цілісний гуманний світ.

Перестюк Марія Михайлівна,

методист РМК відділу освіти

Корецької райдержадміністрації

Виховання чуйного серця та мудрої думки

(з досвіду роботи по впровадженню гуманної педагогіки

вчителями початкових класів Кореччини )

Нехай учитель поспішає до дітей,

радіє кожній зустрічі з ними,

тоді й діти поспішатимуть у школу

і щиро радітимуть кожній зустрічі

зі своїм учителем.

Ш. Амонашвілі

Багато педагогів стверджують, що нинішні діти змінилися, причому не на краще. Але, напевне, вони забувають, що суттєво змінився світ, у якому ми живемо сьогодні.

Останніми роками до школи приходять зовсім інші діти. Вони дуже різні: вразливі, тривожні і ніби байдужі, впевнені і налякані, щирі і злі, трохи егоїсти, трохи циніки, конфліктні, самостійні і не дуже, контактні і замкнуті, доглянуті і покинуті, нещасні і щасливі – всі вони потребують уваги, турботи, допомоги, співпереживання, розуміння, вимогливості, щирості, поваги, добра, впевненості дорослого у їхньому гідному майбутньому.

Сучасні першокласники більш комунікабельні, практичні, менш боязкі і, разом з тим, конфліктніші, ніж їхні попередники, не мають навичок спільної роботи.

На жаль, часто до школи приходять діти, «перевантажені» зовнішньою мотивацією, з неадекватною самооцінкою, підвищено збудливі. Багатьом молодшим школярам властива агресивність (причина – страх бути ображеним), запальність, гарячкуватість. Пасивність поведінки маленьких учнів наразі досить часто пояснюється малим досвідом спілкування, невмінням звертатися до дорослого, побоюванням отримати негативну оцінку своєї поведінки чи діяльності.

Яких же ми хочемо бачити учнів в ХХІ столітті? Для багатьох із нас це питання є дилемою: або вони повинні мати гарні знання, або бути хорошими людьми, добре б і те й інше разом. Проте якщо життя змушує розставити пріоритети – то нехай краще будуть хорошими людьми. Це – важливіше, хоча й складніше. Оскільки є речі, що не передаються у формі знань, бо шлях здобуття цінностей лежить через серце, виховується прикладом, а не повчанням.

Діти змінюються, дорослішають, видозмінюється їх психологія, ставлення до дійсності, характер колективного життя. І у зв’язку з цим, вчителю також необхідно змінювати стиль, методи спілкування з ними. На думку Шалви Олександровича педагог повинен їх змінювати не тільки тоді, коли до цього спонукає ситуація, а бачити характери своїх вихованців і в даний момент, і в перспективі, потрібно вміти випереджувати події, тобто, вчитель повинен бути «оптимістичним і випереджаючим дорослішання дітей». Він має постійно підвищувати свою педагогічну майстерність, рухатись вперед і, звичайно, вірити в свої сили, зуміти розкрити всі свої можливості, свій талант.

Існує безліч методик, за якими працюють педагоги виховуючи особистості. Народна мудрість говорить, що у справжнього вчителя уроки не для дітей, а з дітьми. Це вони, вчителі, торкаючись душі маленької людини, намагаються не поранити, не образити, обережно виростити, допомогти реалізувати себе у житті, ввійти у нього якомога чеснішими, добрішими, впевненішими.

Гуманна педагогіка – це велика мудрість. У якій стверджується педагогіка світла. Гуманна педагогіка – це та, яка може наблизити дитину до пізнання самих себе. Обов’язок вчителя – дати радість пізнання. Учитель – творець, який дозволяє дитині відкрити самого себе. Він віддається безкорисливо, щоб продовжити себе у своїх вихованцях, дати їм крила для польоту у життя.

Гуманна педагогіка визначає характер вчителя у трьох якостях: доброта, щирість, відданість.

У своїх працях з педагогіки, особливо в останніх «Без серця, що зрозуміємо», «Посмішка моя, де ти?», «Чому не прожити нам життя героями духу», «Істина школи» ілі стверджує, що гуманно-особистісна педагогіка заснована на класичній формулі: дитина не тільки готується до життя, але вже живе.

Про систему виховання та навчання Ш. Амонашвілі вчителі, викладачі, освітяни заговорили ще з радянських часів, заговорили як про педагога-новатора, який пропагує гуманно-особистісний підхід до дитини. В своїй роботі практикували методи: нашіптування, випускали книги свого «видавництва», застосовували різні види заохочень.

І зовсім по-новому я відкрила для себе видатного педагога – гуманіста, після участі в його майстер-класі. А разом з тим я відчувала гордість за себе, бо як звичайний педагог знаходила вихід із певних життєвих та педагогічних ситуацій саме так, як пропонував Ш. Амонашвілі.

Отримавши величезний запас позитиву, натхнення, ми відчули новий емоційний та творчий поштовх для впровадження в своїй роботі ідей гуманно-особистісної педагогіки, розвиватись не лише як вчитель, а й по-новому зрозуміти власних дітей.

За зразком обласного науково-творчого колективу в районі з 2008 року почала працювати творча група вчителів 1-4 класів з теми «Гуманно-особистісна педагогіка Ш. Амонашвілі», яка, виходячи з означеної проблеми, окреслила собі ряд завдань:

-  ознайомити якомога більше вчителів з питаннями гуманізації навчально-виховного процесу;

-  популяризувати гуманно-собистістний підхід до організації навчально-виховного процесу через різні формах методичної роботи;

-  забезпечити психолого-педагогічний супровід умов формування та розвитку школяра, як суб’єкта навчальної діяльності;

-  створити умови для організації суб’єкт-суб’єктної взаємодії учасників навчально-виховного процесу;

-  популяризувати досвід вчителів району з питань гуманізації навчально-виховного процесу

Працюючи в творчій групі, наші вчителі знайомляться з матеріалами які ми привозимо після засідань НТК, діляться своїм досвідом, але уроки, в основному, ми практикуємо як уроки-спілкування. Вдалими можна назвати уроки в тих класах, де наповнюваність учнів не менша 12-13 дітей, бо тоді звучать різні думки і спілкування стає більш результативним. Мої колеги, члени обласного тимчасового науково-дослідного колективу, педагоги з досвідом роботи, знавці свого предмету, на уроках їм вміло вдається дослідити дитячу душу, зачепити найпотаємніші струни дитячого серця, викликати почуття співпереживання, милосердя, людяності.

Сучасний техносвіт занадто швидкий, у ньому губиться сприйняття людини як найвищої цінності, нівелюються найкращі почуття і, як наслідок, – трансформуються вчинки. Тому на допомогу у формуванні моральних якостей дитини, у збереженні та збагаченні духовних цінностей у більшості загальноосвітніх навчальних закладах району запроваджений курс «Християнська етика в українській літературі», 1-4 класи (автори , Е. В.Бєлкіна), викладання якого здійснюється за рахунок годин варіативної складової навчального плану.

Через опанування цього курсу прокладаємо шлях дитини до усвідомлення свого місця у світі, до пізнання себе. Звичайно, впровадження нового предмета викликало жвавий інтерес у колі вчителів, батьків, громадськості. Завдання курсу складні та передбачають використання міжпредметних зв’язків, інтеграцію курсу християнської етики з іншими навчальними предметами. Наприклад: курс «Дорогою милосердя» (2 клас) передбачає ознайомлення дітей з таким етичними чеснотами як совість, милосердя, людяність, доброчинність, вдячність, відповідальність.

Практикуємо також взаємовідвідування вчителями уроків, яке має істотне значення у підвищенні педагогічної майстерності вчителів. Якщо молодий і недосвідчений учитель відвідає урок, що проводить його старший колега, то він може збагатити свій методичний багаж. Якщо ж досвідчений педагог відвідає урок менш досвідченого колеги, то зможе порадити йому, як удосконалити той чи інший момент уроку. Можливо, й досвідчений педагог знайде щось корисне для себе у молодшого колеги.

Шалва Олександрович постійно підкреслює, що не лише методикою тримається поняття Гуманної педагогіки: якщо її світоглядні настанови не стануть сутністю вчителя, якщо він не перетворить спочатку сам себе, то ніякі методики, конспекти уроків тощо, не зможуть зробити його "Лицарем гуманної педагогіки" (таке почесне звання вже кілька років вручається педагогам, які успішно користуються у своїй роботі засадами руху Гуманної педагогіки). У межах авторитарної педагогіки причини невдач учня розглядаються завжди однобічно за принципом «сам винен»: не слухав, не хотів, не думав, не виявив інтересу.

З точки зору гуманної педагогіки, якщо педагог, не розібравшись у реальних причинах освітянської невдачі учня, спрямовує на нього свій гнів та обвинувачення, то це є негуманним і несправедливим. У цьому випадку навчання йде з позицій педагогічного егоцентризму, а не з позиції дитини. У таких умовах учень буде прагнути скоріше вийти з поля педагогічного впливу, ніж прагнути до нього. Тільки віра педагога в сили дитини, доброзичлива його підтримка ("я знаю, що ти зможеш"), а також критичне ставлення педагога до самого себе, постійне самовиховання й самовдосконалення нададуть виховному процесу діючої сили й допоможуть постійно знаходити шляхи виховання дитячого розуму й серця. У разі такого ставлення до себе дитина стає повноправним співучасником виховного процесу, тобто певною мірою сам собі методист, учитель, учений, винахідник.