Справжнє виховання дитини у вихованні самих себе (стр. 6 )

Вагоме місце в дидактичній системі займає висвітлення проблем оптимізації пізнавальної активності школярів, емоційності навчання, розвитку мислення і мовлення учнів, забезпечення наступності у навчанні й належної організації самостійної роботи й творчості школярів. К. Ушинський дав глибоке наукове обґрунтування своїй дидактиці та класичний взірець втілення на практиці.

Виховна система К. Ушинського базується на мудрості народної педагогіки й висунених них теоретичних положень педагогічної науки. Виховання він визначає як певний цілеспрямований і систематичний вплив на тіло, душу й розум дитини з метою прищеплення їй якостей здорової, розумної, моральної, релігійної, національно свідомої, творчо ініціативної, культурної, освіченої людини.

Учитель українських учителів висловлює своє переконання також у «тому, що без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця справжнє виховання, що проникає в характер, неможливе. Тільки особистість може діяти на розвиток і визначення особистості, тільки характер може формувати характер».

Манери вчителя повинні бути природними й невимушеними. На це звертає увагу . Він говорить, що: «не повинно бути штучності, навмисності. Природними та живими мають бути міміка і жести учителя, вони повинні виражати непідробну зацікавленість у подіях, що відбуваються під час навчання».

У праці «Педагогічні твори М. Пирогова» Ушинський писав, що «гуманна освіта має становити головну мету нижчих, середніх і почасти навіть вищих навчальних закладів... реальний напрям в освіті згубний для людини... він сушить, вбиває в людині людину...».

Пізніше, особливо в останні роки свого життя, Ушинський, залишаючись релігійною людиною, виступав проти втручання церкви та духовенства в світське життя і шкільні справи, він писав «Усяка фактична наука – іншої науки ми й не знаємо – стоїть поза всякою релігією, бо спирається на факти, а не на вірування». У статті «Загальний погляд на виникнення наших народних шкіл» (1870) він констатував той факт, що ідея церковної школи не знайшла підтримки в народі, що самі селяни виступали проти того, щоб у школах працювали попи. Релігійність людей, на його думку, повинна проявлятися в їх гуманності, у взаємній повазі і дружбі.

Моральне виховання Ушинський розглядав як складову частину гармонійного розвитку людини, як важливий засіб патріотичного виховання та підготовки людини до життя. Для Росії XIX ст., зазначав він, питання морального виховання дітей і молоді мали особливо велике значення, навіть більше за фізичне і розумове, оскільки в ньому було найбільше хиб і здійснювалося воно не в інтересах народу.

Моральне виховання людей треба починати з малих років і здійснювати постійно і систематично. Мета його – розвивати в дітей кращі риси і почуття: патріотизм і гуманізм, любов до праці і дисциплінованість, чесність і правдивість, почуття обов'язку і відповідальності, власної гідності і громадського обов'язку, скромність, твердість волі і характеру та ін. Найважливішим завданням морального виховання дітей і молоді, на його думку, має бути виховання у них палкої любові до батьківщини і народу.

З почуттям огиди ставився Ушинський до таких негативних людських рис, як псевдопатріотизм, кар'єризм, егоїзм, деспотизм, лицемірство, лінощі, прагнення до наживи та ін. Розглядаючи завдання і засоби морального виховання учнів, він гостро критикував такий «засіб» дисциплінування, як залякування і фізичні покарання, водночас вказував на необхідність посилити вимоги до них щодо дисципліни і поведінки, але застосовувати при цьому правильні педагогічні методи.

Основними методами і способами морального виховання дітей і молоді Ушинський вважав переконання, запобігання неправильній поведінці, педагогічний такт учителя та заохочення і покарання, але не тілесні, особистий приклад учителя, а також батьків і старших, правильний режим, навчання тощо. Але найкращим засобом морального виховання, на його думку, є фізична праця, за допомогою якої формуються кращі моральні якості дітей і молоді, але з умовою правильного поєднування її з працею розумовою.

У своїй статті «Праця в її психічному і виховному значенні» Ушинський вказував на велике значення фізичної праці не тільки у вихованні дітей та молоді, а й у розвитку суспільства взагалі. «Виховання, якщо воно бажає щастя людині, – писав Ушинський, – повинно виховувати її не для щастя, а готувати до трудового життя». Виховне значення фізичної праці, в тому числі і для морального виховання дітей, він розумів конкретно, виходячи з практики завдань школи і сім'ї: самообслуговування дома і в школі, допомога батькам по господарству, праця в саду і на городі, допомога вчителям у виготовленні наочного приладдя і т. ін. Привчаючи дітей до праці, слід виховувати у них уміння долати труднощі, водночас стежити за тим, щоб діти не перевтомлювались, діставали насолоду від фізичної праці.

Праця людини, писав Ушинський, також необхідна для її душевного здоров'я, як чисте повітря для її фізичного здоров'я.

Без праці людина не може йти вперед, не може і залишатися на одному місці, вона буде йти назад: «Праця – не гра і не забава; вона завжди серйозна і важка».

В межах руху Гуманної педагогіки видається 100-томна серія "Антології гуманної педагогіки", в якій вже вийшло понад 50 книг, присвячених висвітленню життя й діяльності таких видатних педагогів як Сухомлинський, Ушинський, Макаренко, Песталоцці, Каменський, Корчак та ін. Новаторство цієї серії в тому, що поряд з іменами власне педагогів знаходяться імена Мойсея, Ісуса Христа, Будди, Конфуція, Толстого, Ганді та ін.

Козак Жанна Вікторівна,

вчитель початкових класів

Костопільського НВО № 2

Чому не прожити нам життя героями духу?

(Ш. Амонашвілі)

Школа перебуває на одному з найскладніших етапів свого розвитку, оскільки разом з становленням держави України, переживає епоху переоцінки ідеалів, моральних орієнтирів, духовних цінностей.

Ця проблема ускладнюється тим, що ми входимо в простір прагматичного глобалізованого світу, де матеріальні цінності у більшій мірі домінують над духовними цінностями.

Українська дитина переходить, на жаль, не у безпечне гуманітарне, соціальне, екологічне середовище. «Все більше молодих людей не мають необхідної опори, щоб певною мірою оцінювати те суспільство, у якому їм належить жити суспільні конфлікти протистояння» – зазначено у рекомендаціях 172(2005) ПАРЕ «Освіта і релігія».

«Що з нами відбувається» – запитує освітян Ш. Амонашвілі у статті «Чому не прожити нам життя героями Духу».

Ми творимо життя, а життя йде у пісок. Ми художники життя, але картини створені нами іноді дивують нас самих – вони безликі, іноді просто карикатурні;

Ми виховуємо дітей, але невихованих людей стає все більше.

Ми любимо дітей, але діти недолюблюють нас, в суспільстві любов не примножується.

Ми даруємо дітям знання, а вони не радіють.

Ми несемо суспільству благо, але суспільство не дякує нам.

Ми причетні до якості життя, а життя стає все гірше і гірше.

Думаю, що кожен з присутніх тут колег, замислювався над такими питаннями, шукав відповідь до них. Шукав наодинці у роздумах разом з колегами на педагогічних радах, запитував у педагогічних авторитетів у академічних виданнях. Як змінити ситуацію на краще?

Ми ніби перебуваємо на педагогічному ярмарку шукаємо спосіб, метод, технологію, яка б дала миттєвий позитивний результат, бажано прогнозований обрахований у відсотках.

Ш. Амонашвілі пропонує подивитись на педагогіку з погляду Вічності. Тобто, щоб зрозуміти процеси, що відбуваються в освіті, зрозуміти мету, завдання освіти потрібно прийняти у своє серце наступне:

- вищий Духовний світ є реальність;

- душа кожної людини безсмертна спрямована до досконалості до Боголюдського стану;

- земне життя є відрізок шляху удосконалення.

Тобто, нам потрібно прийняти, повірити, вимовити: «Спочатку було Слово, слово було у Бога, слово було Бог».

Коли ми вимовимо слово Бог у школі, самі щиро повіримо у його снування, то зміниться наше уявлення про школу, місію вчителя та учня. Про тісний взаємозв'язок на шляху удосконалення між вчителем та учнем. Адже, за Амонашвілі школа це сходинки для духовного сходження людини. Учитель – носій цих Божественних сходинок. Але учень є сходинкою для вчителя, для удосконалення його вчительської інтуїції та майстерності. Розвиваючи розум і тіло дитини, ми постаємо перед проблемою розвитку духовності дитини.

Ми часто говоримо «духовність». Кожний вкладає свою часточку у розуміння цього поняття. Ми не завжди можемо дати визначення духовності, але дуже добре знаємо прояви бездуховності. Духовність завжди виступає як альтернатива хаосу, небуттю, спрощенню.

Духовність – це одна з характеристик людини, яка включає в себе поняття «душа», «внутрішня».

Дух має прояви: совість, любов, жертовність.

Духовність не зводиться ні до моралі, хоча мораль і є джерелом духовності, ні до інтелектуальності, хоча вона відкриває інші світи для пізнання, ні до релігійності, бо вона це шлях пізнання в собі Творця, а релігійність лише скорочує цей шлях.

Мета духовної діяльності є: пізнання, як акт любові. Наскільки навчились любити, настільки наблизились до Бога.

Духовне життя складається з пізнавального, морального, естетичного, релігійного життя. Але в центрі всього духовного життя лежить релігійна сфера – стверджує філософ С. Кримський у книзі «Під сигнатурою Софії».

Ми добре знаємо фактори, як негативно впливають на формування духовності:

1) відчуження особистості від суспільства, від національної культури;

2) відчуження від національних традицій;

3) низький статус освіти та інтелектуальної діяльності;

4) занепад моралі серед дорослих та молоді;

5) криза сім'ї та сімейного виховання.

А які фактори впливають на розвиток духовності? Отже, за Ш. Амонашвілі найкоротший шлях до духовності лежить через релігійну свідомість.

Як пробуджувати, сприяти її формуванню?

Вчитель повинен бути носієм духовності, віруючою людиною, яка прагне осягнути, зрозуміти, прийняти культурну спадщину свого народу, який уже понад 1000 років прийняв християнство.

Першим кроком введення дитини у світ духовності є пробудження любові до природи, яка є проявом любов Бога до людей. Адже Бог створив світ для людей. Людина є вищим творінням Творця.