Правове регулювання перевезень вантажів у прямому змішаному сполученні (стр. 18 )

При певних обставинах транспортне законодавство допускає зміну пункту призначення або одержувача вантажу, що перевозиться. Вантажовідправник має право в порядку, встановленому транспортними кодексами чи статутами, одержати назад зданий до перевезення вантаж до його відправлення, замінити вказаного в перевізному документі одержувача вантажу (до його видачі адресату), розпорядитися вантажем у разі неприйняття його одержувачем чи неможливості видачі вантажу одержувачу (ст. 309 ГК України) [26].

Згідно зі ст. 44 СЗ України залізниця за заявою відправника, одержувача може змінити станцію призначення вантажу, прийнятого до перевезення (переадресувати вантаж), з оплатою витрат за договірним тарифом. В усіх випадках зміни одержувача або станції призначення вантажу підприємство, організація, громадяни, за заявою яких здійснено таку зміну, є відповідальними перед попереднім одержувачем за наслідки такої зміни і зобов’язані відрегулювати розрахунки між відправниками, попередніми адресатами та фактичними одержувачами (ст. 45 СЗ України) [31].

Порядок переадресування вантажів встановлений Правилами переадресування вантажів, затвердженими наказом Міністерства транспорту України 20.08.2001 року № 000. Згідно з Правилами переадресування заява про переадресування подається на ім’я: начальника Головного комерційного управління Укрзалізниці – щодо переадресування всіх транзитних вантажів, вантажів, призначенням у річкові та морські порти, а також за межі України (крім призначення у країни-учасниці СНД, Латвійську Республіку, Литовську Республіку та Естонську Республіку); начальника залізниці, начальника комерційної служби – щодо переадресування всіх вантажів у межах залізниць України, а також у країни СНД, Латвійську Республіку, Литовську Республіку та Естонську Республіку через сухопутні прикордонні переходи; начальника Дирекції залізничних перевезень – щодо переадресування всіх вантажів у межах, установлених начальником залізниці; начальника станції – щодо переадресування домашніх речей, які перевозяться у вагонах і контейнерах у місцевому та прямому сполученнях; начальників Одеської, Придніпровської та Донецької залізниць (або осіб, уповноважених ними) – щодо переадресування вантажів зі станцій своїх залізниць на припортові станції своїх залізниць [156].

Згідно з пунктом 1.12. Правил перевезення вантажів у прямому змішаному залізнично-водному сполученні переадресування вантажів, що перевозяться у прямому змішаному сполучені, провадиться: при зміні станції призначення – з дозволу начальника залізниці, при зміні порту призначення – з дозволу начальника порту [88].

Згідно з ст. 92 СВВТ України переадресування допускається у виключних випадках за вимогою вантажовідправника, вантажоодержувача або міністерства, з оформленням подальшого перевезення новою накладною [84].

Належне виконання перевізником зобов’язання, що витікає з договору перевезення вантажу у прямому змішаному сполученні, передбачає доставку вантажу до пункту призначення з дотриманням відведеного для цього строку.

Чинні транспортні статути та кодекси лише констатують обов’язок перевізника доставляти вантажі у встановлені строки, у всьому іншому відсилаючи до правил перевезень вантажів.

Так, ст. 94 СЗ України встановлює, що терміни доставки вантажів визначаються за сукупним терміном доставки їх залізничним та іншими видами транспорту і розраховуються на підставі діючих на цих видах транспорту правил. Згідно зі ст. 118 САТ строки доставки вантажів визначаються за сукупністю строків перевезення їх автомобільним та іншими видами транспорту і обчислюються на підставі діючих на цих видах транспорту правил обчислення строків доставки вантажу. Відповідно до ст. 171 СВВТ строки доставки вантажів визначаються за сукупністю перевезень їх залізничним, морським, внутрішнім водним та автомобільним транспортом і обчислюється на підставі Правил, що діють на залізничному, морському, внутрішньому водному та автомобільному транспорті.

В п. 1.11 Правил перевезення вантажів у прямому змішаному залізнично-водному сполученні встановлено, що терміни доставки вантажів визначаються за загальним терміном доставки їх залізничним і водним транспортом. У разі доставки вантажу з простроченням проти загального терміну доставки відповідальним за прострочення вважається той вид транспорту, яким була допущена затримка. Терміни доставки водним транспортом відтягуються: на перевалку дрібних відправок – на 2 доби; на перевалку всіх інших вантажів – на кількість діб, необхідну для перевалки і навантаження або розвантаження суден. При накопиченні навалочних вантажів у міжнавігаційний період терміни доставки не визначаються.

Конкретні терміни доставки вантажів при перевезеннях залізницями, а також порядок їх обчислення стосовно до різних видів залізничних перевезень встановлені Правилами обчислення термінів доставки вантажів, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 21.11.2000 року № 000. Згідно з Правилами обчислення термінів терміни доставки вантажів визначаються виходячи з відстані, за яку обчислюється провізна плата. Крім того, в Правилах встановлені певні умови, за яких відбувається збільшення термінів доставки вантажів. Про причини затримки вантажу, які дають право залізниці на збільшення терміну доставки, та тривалість цієї затримки повинна бути зроблена відмітка в перевізних документах, яка завіряється підписом працівника станції і календарним штемпелем [157].

Отриманий таким чином термін доставки вантажу можна порівняти з фактичною тривалістю перевезення конкретного вантажу і на цій підставі зробити висновок про дотримання (або, навпаки, порушення) перевізником умов договору перевезення про строк доставки вантажу.

На нашу думку, у підрозділі 2.3. пропонованих Правил перевезення вантажів у прямому змішаному сполученні, що будуть розроблені у розвиток Закону «Про змішані перевезення» необхідно розробити єдиний підхід, щодо визначення термінів доставки вантажів різними видами транспорту, а саме для кожного виду транспорту буде встановлений свій термін доставки, і в залежності від того, які види транспорту беруть участь у перевезенні буде встановлюватися такий термін. Але в той самий час, такі терміни доставки вантажу можуть бути скороченими або подовженими за домовленістю сторін.

Виконання зобов’язання з перевезення вантажу закінчується в пункті перевалки передачею вантажу іншому перевізнику або в пункті призначення видачею вантажу його одержувачу або іншій уповноваженій на одержання вантажу особі.

Виконання дій, пов’язаних з організацією перевезень вантажів, неможливе без попереднього їх погодження з перевізниками та вантажовідправниками. Це досягається у процесі організації виконання зобов’язань з перевезення та знаходить своє відображення в певних правових формах, в результаті чого конкретизуються об’єми перевезень вантажів та уточнюються терміни їх доставки.

Законодавство застосовує конструкцію реального договору до договору перевезення будь-яким видом транспорту. Тим не менш, на думку ряду вчених така модель правового регулювання підходить не всім видам транспорту. У літературі висловлювалися думки про консенсуальний характер договору перевезення на деяких видах транспорту. Так, В. В. Вітрянський та ін зазначають, що в морському праві поряд з реальним договором традиційною є і консенсуальна модель договору морського перевезення вантажу [158, с. 25 - 42; 159, с. 189 - 190]. Також свого часу були зроблені спроби обґрунтувати консенсуальний характер договору автомобільного перевезення [160, с. 243 - 251; 161, с. 27 - 29, 36 - 37; 162, с. 31; 163, с. 151 - 164], аргументуючи свою позицію тим, що здаванню вантажу до перевезення передує укладення угоди про подачу автомобіля до місць навантаження, які, як правило, знаходяться на території відправника вантажу. На думку необхідно або конструювати договір перевезення вантажу як консенсуальний договір, або додатково укладати організаційні договори, якими передбачається плата за підготовку транспорту до транспортування [164, с. 6].

На наш погляд, якщо перевізник та відправник вантажу планують здійснювати систематичні перевезення, вони можуть укладати довгострокові договори. Це підтверджується пунктами 3 та 4 ст. 307 ГК України та ст. 914 ЦК України [26; 29].

На думку І. В. Булгакової, довгостроковий договір є організаційно-господарським договором, який характеризується такими ознаками: 1) довгостроковий договір перевезення вантажу, на відміну від договору перевезення вантажу, який укладається на окрему відправку вантажу, є консенсуальною угодою, для укладення якої достатньо лише згоди сторін, оскільки укладення не супроводжується передачею вантажу однією стороною іншій; 2) правові норми, що регулюють укладення довгострокових договорів, мають диспозитивний характер і надають тим самим сторонам можливість укладати їх за своїм волевиявленням; 3) правове значення довгострокового договору полягає у тому, що він є підставою для укладення так званого основного договору перевезення вантажу [165, с. 207 - 212]. Але, у будь-якому разі, перевага на боці останнього, оскільки довгостроковий договір не породжує прав та обов’язків сторін щодо перевезення певної партії вантажу. Крім того, його укладення не є обов’язковим. Отже, довгостроковий договір спрямований на організацію вантажних перевезень. Його можна визначити організаційно-господарським договором, за умовами якого перевезення певної партії вантажу здійснюється відповідно до договору перевезення вантажу, укладеного на його підставі. Предметом довгострокового договору є зобов’язання перевізника в установлений строк приймати, а вантажовідправника – подавати до перевезення вантажі у погодженому сторонами обсязі.

З урахуванням особливостей перевезень вантажів різними видами транспорту, документи, що регулюють організацію перевезення вантажів, мають різну правову форму при перевезеннях у прямому сполученні – це заявка (замовлення), договір про організацію перевезень вантажів, при перевезеннях вантажів у прямому змішаному сполученні – добова заявка, тижневий календарний план, місячний графік.

, К. К. Яічков, єєв вважають, що подача заявки – це самостійна одностороння вимога вантажовідправника, яка за своєю юридичною природою є одностороннім правочином [166, с. 6 - 8; 167, с. 60; 168, с. 22 - 23; 169, с. 42].