Правове регулювання перевезень вантажів у прямому змішаному сполученні (стр. 33 )

Але, згідно з ч. 2 ст. 314 ГК України у транспортних кодексах чи статутах можуть бути передбачені випадки, коли доведення вини перевізника у втраті, нестачі або пошкодженні вантажу покладається на одержувача або відправника [26].

ікова умовно поділяє такі випадки на: 1) обставини, що передбачають презумпцію вини перевізника; 2) обставини, що передбачають презумпцію невинуватості перевізника (тобто припускає наявність обставин, за яких доказування вини за договором перевезення покладатиметься на одержувача чи відправника). При цьому право визначення таких обставин надається укладачам транспортних статутів і кодексів, які широко його використовують [67, c. 168].

Так, згідно зі ст. 134 САТ автотранспортне підприємство або організація, що здійснювали перевезення вантажу, звільняються від відповідальності за втрату, нестачу, псування чи пошкодження вантажу в разі, якщо: 1) вантаж прибув у справному автомобілі (контейнері) зі справними пломбами вантажовідправника, а штучний вантаж – зі справним захисним маркуванням, бандеролями, пломбами вантажовідправника або виготовлювача; 2) нестача, псування чи пошкодження сталися внаслідок природних причин, пов’язаних з перевезенням вантажу відкритим рухомим складом; 3) вантаж перевозився у супроводі експедитора вантажовідправника (вантажоодержувача); 4) нестача вантажу не перевищує норм природних втрат [85].

Схожі підстави для звільнення перевізників від відповідальності містяться в ст. 111 СЗ України та ст. 176 КТМ [31; 33].

Тобто перевізник у випадку пошкодження, втрати, псування вантажу може послатися на вказані обставини і доказування його вини автоматично перекладається на одержувача, який, у більшості випадків, обмежений в отриманні відповідних доказів. На практиці можливі випадки коли перевізник відповідає не за вантаж, а за справність пломби відправника.

Згідно зі ст. 130 СЗ України пред’явленню залізниці позову може передувати пред’явлення до неї претензії [31]. Право на пред’явлення позову має обмежене коло осіб.

Так, у серпні 2005 року фірма «Леман Коммодітіес С. А.» звернулася до суду з позовом про стягнення з державного підприємства «Одеська залізниця» збитків, посилаючись на те, що під час видачі вантажу катанки сталевої, який прибув в Iллічівський морський рибний порт для фірми «Леман Коммодітіес С. А.», було виявлено нестачу маси вантажу. В обґрунтування позовних вимог фірма «Леман Коммодітіес С. А.» посилалася на ст. ст. 105, 110, 113, 114, 115, 129, 130 СЗ України.

Рішенням господарського суду Одеської області у позові відмовлено з тих підстав, що позивач не є одержувачем вантажу за залізничною накладною, у нього відсутнє право на пред’явлення позову до залізниці. Рішення суду першої інстанції обґрунтовано посиланням на ст. ст. 130, 133 СЗ України.

На думку суду апеляційної інстанції, з фактичних обставин справи та на підставі зазначених правових актів випливає, що позивач має право заявляти позов до залізниці на підставі ст. ст. 130, 133 СЗ України, відповідачем не доведено обставин, які свідчать про те, що нестача сталася не з його вини.

Проте суд касаційної інстанції з таким висновком суду апеляційної інстанції не погодився з наступних підстав.

Відповідно до ст. 3, ч. 2 ст. 8 Закону України «Про залізничний транспорт» законодавство про залізничний транспорт загального користування складається із Закону України «Про транспорт», цього Закону, СЗ України, який затверджується КМУ, та інших актів законодавства України. Умови та порядок організації перевезень, у тому числі в прямому змішаному сполученні за участю залізниць та інших видів транспорту та обслуговування відправників і одержувачів вантажів визначаються СЗ України, Правилами перевезень вантажів та Правилами перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України.

Відповідно до ч. 1 ст. 909 ЦК України та ч. 2 ст. 306 ГК України суб’єктами відносин перевезення вантажів є перевізники, вантажовідправники та вантажоодержувачі.

Як встановлено ч. 3 ст. 909 ЦК України, укладення договору перевезення вантажу підтверджується складанням транспортної накладної (коносамента) або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами).

Відповідно до ст. 130 СЗ України право на пред’явлення до залізниці претензій та позовів у разі недостачі, псування або пошкодження вантажу має одержувач. Як встановлено ст. 133 цього Статуту, передача іншим організаціям або громадянам права на пред’явлення претензій та позовів не допускається, за винятком передачі такого права вантажовідправником вантажоодержувачу або вантажоодержувачем вантажовідправнику, а також вантажовідправником або вантажоодержувачем вищій організації або уповноваженій особі, яка виступає від їх імені. Передача права на пред’явлення претензій і позовів засвідчується переуступним написом на документі (накладній, вантажній, багажній квитанції), а для уповноваженої особи – довіреністю, оформленою згідно із законодавством.

Суд першої інстанції, з’ясувавши, що укладено договір перевезення за залізничною накладною, по якій вантажоодержувачем вантажу є Iллічівський морський рибний порт, обґрунтовано відмовив у позові на підставі ст. ст. 130, 133 СЗ України.

Суд апеляційної інстанції безпідставно вдався до аналізу укладеного між позивачем та АТЗТ «Iллічівський морський рибний порт» договору про надання портом стівідорних послуг щодо навантаження експортних та транзитних вантажів, які експедируються позивачем. Цей договір не стосується спірних правовідносин [260].

Крім обмеженого кола осіб, що мають заявити позов, згідно зі ст. 131 СЗ України претензії, що виникли з перевезення вантажу у прямому змішаному сполученні, заявляються: а) залізниці призначення, якщо кінцевим пунктом перевезення є залізнична станція; б) іншому транспортному органу, якщо кінцевим пунктом перевезення є порт [31].

Як зазначає ВГСУ в позові відмовлено з тих підстав, що позивач не є одержувачем вантажу за залізничною накладною. У нього відсутнє право на пред’явлення позову до залізниці. Враховуючи, що у вказаній справі кінцевим пунктом перевезення в накладній значилася залізнична станція, а одержувачем вантажу – порт, то право пред’явлення позову до залізниці існувало у порту як у одержувача вантажу, а не у фактичного власника вантажу, в даному випадку – «Леман Коммодітіес С. А.».

Крім того, ВГСУ наголошує, що при перевезенні вантажів у прямому змішаному сполученні судам необхідно зазначати, на підставі яких доказів вони визначають перевезення вантажу як перевезення у прямому змішаному сполученні, який ще вид транспорту, крім залізничного, бере участь у перевезенні.

Так, ВГСУ виніс постанову від 22.02.2007 р. по справі № 9/300-06, згідно з якою однією з підстав направлення справи на новий розгляд зазначив, що суди попередніх інстанцій визначаючи перевезення спірного вантажу по накладних Запоріжжя-ліве – Херсон-порт як перевезення у прямому змішаному сполученні, не зазначили, на підставі яких доказів вони дійшли такого висновку, який ще вид транспорту, крім залізничного, приймав участь у перевезенні по цим накладним.

Фактично з позовом до залізниці звернулася компанія «Aluminium Silikon Marketing GmbH», як власник, а не вантажоодержувач, що не передбачено СЗ України, а власник не може бути позивачем у справі при залізничних перевезеннях, якщо він не є вантажовідправником або вантажоодержувачем вантажу, нестача якого виявлена при залізничному перевезенні.

Ст. 133 СЗ України передбачає виняткове право вантажоодержувача передати право на пред’явлення претензій та позовів до перевізника вантажовідправнику або уповноваженій особі, яка буде виступати від імені вантажоодержувача. Передача права на пред’явлення претензій і позовів засвідчується переуступним підписом на накладній, а для уповноваженої особи – довіреністю, оформленою згідно із законодавством.

Наявна в матеріалах справи Довіреність (том 1 а. с.76-79) № 2/2006 від 05.04.2006 на уповноваження діяти в інтересах компанії «Aluminium Silikon Marketing GmbH» не є довіреністю уповноваженої особи у розумінні ст. 133 СЗ України, яка дає право пред’являти вимоги до перевізника за договором перевезення вантажу, оскільки вона видана власником, а не одержувачем вантажу за накладними.

Крім того, судами попередніх інстанцій перевезення вантажу по спірних накладних Запоріжжя-ліве – Херсон-порт визначене як перевезення у прямому змішаному сполученні, хоча ст. 6 СЗ України визначає пряме залізничне сполучення як перевезення в межах двох і більше залізниць України, а пряме змішане сполучення – як перевезення, що здійснюється залізницями та іншими видами транспорту за єдиним транспортним документом протягом усього шляху прямування.

Визначаючи перевезення спірного вантажу по накладних Запоріжжя-ліве – Херсон-порт як перевезення у прямому змішаному сполученні, суди не зазначили, на підставі яких доказів вони дійшли такого висновку, який ще вид транспорту, крім залізничного, приймав участь у перевезенні по цим накладним. Також суди попередніх інстанцій не встановили, яка юридична особа отримала вантаж від залізниці (розкредитувала документи) – Херсонський річковий порт чи компанія «Aluminium Silikon Marketing GmbH».

Постановляючи рішення про стягнення з державного підприємства «Одеська залізниця» на користь позивача коштів у відшкодування частково втраченого майна, апеляційний суд не звернув увагу на вимоги спеціальної норми транспортного права щодо належного позивача, що є порушенням принципу всебічного, повного і об’єктивного розгляду всіх обставин справи та призвело до прийняття передчасних рішень, які не можуть залишатись без змін і підлягають скасуванню [262].

Іноді в нормативних актах визначені підстави, за яких обов’язок доказування вини перевізника за нестачу, псування чи втрату вантажу прямо перекладається на одержувача чи відправника. Так, ст. 178 КТМ покладає на вантажоодержувача доказування вини перевізника за нестачу вантажу, що прибув у порт призначення: 1) у справних суднових приміщеннях, ліхтерах, контейнерах зі справними пломбами відправника; 2) у цілій і справній тарі, без слідів її розпакування у дорозі; 3) у супроводі провідника відправника чи одержувача [33].

Водночас, відповідно зі ст. 924 ЦК України перевізник відповідає за збереження вантажу з моменту прийняття його до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе, що втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу сталися внаслідок обставин, яким він не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало [29].